Гіркий дим. Міст
Шрифт:
Дорош поставив машину на узбіччя, вирішивши пошукати майстра тут, і не помилився: хлопці пообіцяли зварити трубу відразу після роботи. До кінця робочого дня лишалося хвилин сорок, і Дорош підігнав машину до пересувного вагончика, де жили мостобудівники.
Біля вагончика горіло вогнище, і хлопець у картатій сорочці мішав щось у відрі. Пахло юшкою: приємний запах лаврового листу й вареної риби… Дорош сів поруч на лавці. Мабуть, хлопцеві в картатій сорочці було нудно самому, і він зрадів
— Здурієш із цією кухнею, — кивнув на відро. — Поки звариш, їсти перехочеш…
Це звучало як запрошення до розмови, і Дорош не забарився підтримати її:
— Але ж за річкою в райцентрі є чайна, і йти туди всього хвилин десять…
— Борщ і картопляна юшка! — усміхнувся юнак. — Набридло… А тепер зранку гарно клює, й ми завжди з рибою. Сьогодні витягли три лящі кілограмів по півтора. Крім усякого дріб’язку.
Дорош ковтнув слину.
— Аж по півтора кілограма!
— Мороки багато, — поскаржився юнак. — Отих клятих окуньків поки почистиш… А я ногу підвернув. Хлопці кажуть: посидь кілька днів на дівочій роботі, ми за тебе відпрацюємо.
— Взаємовиручка…
— Та воно так, але на бетонних роботах зараз важко. Бетон везуть і везуть, вночі доводиться працювати.
Хлопець хотів щось додати, та з-за вагончика вискочила висока вродлива дівчина в комбінезоні й зав’язаній по-селянськи хустці. Вдарила залізякою по підвішеній на дроті рейці, ще раз і ще — і, може, від того, що дівчина усміхалась, а може, просто тому, що кінчати роботу завжди приємніше, ніж починати її, дзвін прогув весело й заклично.
Дівчина розв’язала хустку.
— Обід готовий? — запитала вона в хлопця.
— Покуштуй… — покрутив той ложкою у відрі.
— Ой, і їсти ж хочеться! — Усмішка не зникала з обличчя дівчини, й від того вона здавалася ще вродливішою. — Я тільки скупаюсь, гаразд, Юрку?
— І поклич Андрія Сергійовича.
Дівчину кивнула й побігла до річки. Легко перестрибувала через канави, наче застигаючи на мить у повітрі, вона була струнка навіть у грубому комбінезоні.
До вогнища підійшло двоє хлопців у таких самих картатих сорочках, як у Юрка. Мовчки сіли й мовчки взяли по шматку хліба. Видно, зголодніли, бо не дочекались, поки наллють їм юшки, — як по команді заходилися жувати хліб, нетерпляче стежачи, як виловлює Юрко а відра шматки риби.
Дорош подався до машини зустрічати зварників. Вони не забарилися, швидко зняли трубу й понесли до майстерні.
Дорош витяг журнал з іще нечитаним романом. Але читати не довелося: біля машини зупинився засмаглий чоловік у тенісці, горбоносий, схожий на цигана, моложавий, справжній вік його виказували лише сиві скроні та глибокі зморшки, які прорізали обличчя від носа до куточків губів.
Він
— Глушник?
— Глушник, — ствердив Дорош.
— Юшки хочете?
Дорош насмішкувато зиркнув на горбоносого: що й казати — оригінальний привід для знайомства. Але той не збентежився і пояснив з гідністю:
— Я виконроб цього будівництва, і звуть мене Андрієм Сергійовичем. — Помовчав трохи й перепитав: — То юшки хочете?
— Дякую, але якось…
— Ходімо, — категорично перебив виконроб, — бо охолоне.
Вони попрямували до вогнища. Біля нього сиділа дівчина, що видзвонювала в рейку. Вона вже встигла скинути комбінезон і наділа скромну кофтину. Юрко дивився на неї закохано, і дівчина раз по раз відповідала йому сяйвом своїх синіх очей.
Поїли смаженої риби, приправленої саламуром — часником, розтовченим із сіллю й залитим оцтом. Вгамувавши перший голод, посиділи трохи, чекаючи, коли настоїться юшка. Андрій Сергійович закурив люльку і, вказавши чубуком на нові бетонні опори, що йшли через річку, сказав задумливо:
— Я почав війну з того, що висадив тут міст… Побачивши, як перезирнулись Юрко з дівчиною, Дорош зрозумів, що їм ця історія давно відома.
— Саме цей міст? — запитав він недовірливо.
— Ну, звичайно, не цей… — засміявся Андрій Сергійович. — Якщо вже висадив, то… — махнув рукою. — Чого-чого, а висаджувати навчився. Тут і особливого вміння не треба.
— Андрій Сергійович до війни жив у цьому місці, — пояснив Юрко.
— Ми ледь встигли закласти вибухівку… — Виконроб випустив цілу хмару диму і, дивлячись, як втягується він у теплий струмінь повітря над вогнищем, додав: — Висадили міст під самісіньким носом у гітлерівців.
— А той, — показав Дорош на міст, по якому рухались автомобілі, — не ви зводили?
Виконроб похитав головою.
— Коли його будували, я командував саперним батальйоном у Східній Пруссії. Сам ставив такі переправи. Дивно, тридцять років протрималась, ніколи б не подумав…
— Щоліта ремонтували, — уточнив Юрко.
— А тепер збудуємо красеня на двісті років! І назвемо його, — виконроб хитро скосив око на дівчину, — «Наталя». На честь нашої практикантки.
— Ви й скажете… — зашарілась дівчина. — І де це ви чули про такі назви?
— А ми будемо основоположниками. Щоб і через двісті років знали, що цей міст зводила Наталя.
— Облвиконком не затвердить, — спокійно заперечив Юрко. — Наш голова вам таку Наталю пропише, що й думати перехочете.
Тишу, яку порушувало тільки потріскування дров у вогнищі, розірвав гуркіт мотора. Неподалік зупинився потужний самоскид. З кабіни вискочив високий чубатий хлопець.