Гіркий дим. Міст
Шрифт:
Не знали цього і в нашому штабі, не думав про це й генерал Блейхер — така логіка війни, коли долі тисяч і тисяч людей вирішуються в лічені секунди й залежать від таланту, рішучості, гнучкості й розуму полководця, а також від причин, коли талант і рішучість не варті нічого: просто повінь пройшла, рівень води в річці за останні три дні спав на метр, і з’явились броди для танків генерала Лебединського.
Але Дорош зараз не думав ані про стихію, ні про глибокодумні штабні
Котлубай розбудив Сугубчика о восьмій ранку. Дощ не вщухав, хоч був уже й не такий сильний, як учора. Сугубчик стояв біля входу в курінь і дивився, як дощові краплі б’ють по калюжі, б’ють і б’ють — здавалось, так триватиме вічно…
Сугубчик позіхнув — дощ навівав на нього сон, поспати б ще, он Пашка як солодко сопе, видно, сняться йому приємні сни… Сугубчик потягнувся — завтра вони перейдуть лінію фронту, і спи, скільки влізе, хоч цілу добу, такий закон: виконав завдання — їж і спи досхочу.
Від цих думок спати захотілося ще дужче. Сугубчик потер скроні, але сонна млість не минала, й хлопець підставив обличчя холодним краплям. Це освіжило його, вія вирішив обійти курінь і копицю, але, подумавши, рушив до лісу, щоб не лишатись на відкритому місці і обійти усю галявину. Ступив кілька кроків і злякано зупинився, почувши голосний, вимогливий стукіт. Сугубчик підняв голову й побачив на сусідньому дереві дятла: той бігав по стовбуру, не звертаючи на хлопця ніякої уваги, — красивий заклопотаний птах.
Сугубчик задивився на дятла, та нараз новий звук примусив його насторожитися: хтось ішов до галявини, ішов не криючись, під ногами шурхотіло листя й тріщало галуззя.
Сугубчик заховався за кущ, зняв автомат. Просто на нього йшов німецький солдат з карабіном за плечима. Вже літня людина, років п’ятдесят чи й більше, йде сміливо, наче він тут господар…
Пропустивши німця, Сугубчик вискочив з-за кущів і приставив йому до спини дуло автомата.
— Руки вгору! — наказав. — І тихо…
Солдат підняв руки вгору. Хлопець зірвав з німця карабін і підштовхнув його до куреня.
— Вперед! І не обертатись!
Він не знав, чи правильно вчинив: може, солдат, побачивши в курені людей в німецьких мундирах, пішов би далі своєю дорогою… «Ні, — вирішив, — таки правильно: цей фріц обов’язково розповів би, що бачив у лісі підозрілих військових, може, дезертирів, і тоді — чекай жандармів…»
Гітлерівець ішов покірно, не обертаючись. Сугубчик поставив його обличчям до копиці й покликав Дороша:
— Гер обер-лейтенанте, прокиньтеся!
Дорош підхопився.
— Що сталося? — запитав він спросоння рідною мовою, та, побачивши солдата
— Згідно з вашим наказом, гер обер-лейтенанте!
Прокинулися всі розвідники й оточили солдата. Дорош підійшов до гітлерівця.
— Опустіть руки! — наказав він. — І поверніться…
Той повернувся чітко, як на навчанні, стукнувши підборами. Кліпав очима, дивився злякано.
— Ваші документи! — простягнув руку Дорош.
Німець тремтячими пальцями розстебнув мундир, подав солдатську книжку.
— Рядовий Курт Блумберг, — доповів він. — Ми зупинились тут неподалік, місцеві жителі сказали, що в лісі є сіно, і наш унтер-офіцер послав мене подивитись…
— Яка частина? — поцікавився Дорош.
— Обоз… обоз тридцять восьмої дивізії.
Дорош усе ще не вирішив, як йому вчинити. Ясно було одне: відпускати солдата не можна — мабуть, здогадується про щось, бо пальці тремтять і погляд усе ще переляканий.
— Де розташувався ваш обоз?
Солдат тицьнув пальцем на південь.
— Там… За три кілометри є село…
Дорош звірився з картою — не бреше. Треба негайно йти звідси. Хотів уже віддати наказ, однак солдат зрозумів, що зараз вирішується його доля, й мовив швидко:
— Гер обер-лейтенанте, я повинен доповісти вам, що по дорозі сюди зустрів загін есесівців…
Дорош запитав удавано байдуже:
— І що ж?
— Мені здалося, це зацікавить вас.
— Чому? — запитав Дорош, упевнившись, що солдат, видно, таки здогадався, хто вони насправді, і в піжмурки тепер грати ні до чого. Підступив до німця. — Де ви бачили їх?
— На узліссі. Есесівці заглибилися в ліс…
— У якому напрямку?
— Здається, на схід.
— Скільки їх?
— Дванадцять. Я хотів ще сказати… Есесівці розпитували, чи не бачив я чотирьох солдатів і обер-лейтенанта.
Це було серйозно, і Дорош зрозумів, що мусить негайно вести групу далі. Солдат уже не цікавив його. Лейтенант підкликав Сугубчика і сказав так, щоб німець не почув:
— Одведи його в ліс і… Не барись, доганяй нас.
Дорош підхопив свою сумку й подався за розвідниками. Сугубчик показав солдатові автоматом на кущі. Той зрозумів усе, опустив голову, пішов, але раптом зупинився і сказав: