Гіркий дим. Міст
Шрифт:
Погода була мерзенна — травень, а тут ось-ось зірветься мокрий сніг, і Дубинський підняв комір свого шкіряного пальта.
Загалом погода була нельотна, але в цих місцях рідко буває краща, головне, що в Петропавловську можна приземлитися, а пілот у них класний, Дубинський літав з ним уже три роки й не сумнівався, що той міг би посадити літак із зав’язаними очима.
Ящики з мінералами повантажили, і другий пілот — Дубинський знав тільки, що звуть його Олегом, він летів з ним лише втретє — підійшов до Павла Олександровича і, ніяково усміхнувшись, мовив:
— Є прохання до вас. Я розмовляв з Василем Васильовичем, він не заперечує, але сказав, якщо ви дозволите…
Василь Васильович — перший пілот, був не тільки підлеглим, а й другом Дубинського, і Павло Олександрович відповів цілком серйозно:
— Якщо Василь Васильович не заперечує, то я й поготів… Але в чім річ? — Він був здивований: якісь прохання перед самісіньким вильотом тут, у селищі, яке складається з чотирьох десятків дерев’яних будиночків і де все відомо за тиждень наперед?
Пілот переступив з ноги на ногу, для чогось посмикав замок-блискавку на куртці й попросив:
— Розумієте… Наречена тут у мене, і ми б хотіли до Петропавловська…
— Наречена? — щиро здивувався Павло Олександрович. Він звик знати про все, що робиться в його парафії, аж до дрібниць, а тут, у богом забутому закуті, така подія, і ніхто ані пари з уст. — І хто ж вона?
Пілот розстебнув замок-блискавку й сказав, наче вибачався:
— Оце познайомилися… Галя, вчителька, ну й вирішили в Петропавловську розписатися.
Дубинський напружив пам’ять, але не пригадав Галі-вчительки: зрештою це вже була не його парафія. Школа — це зовсім інше відомство, хоча всі відомства так або інакше були підпорядковані тут його геологічному управлінню, яке розкинуло мало не по всій Камчатці селища, бурові, наметові містечка — чого тільки не було в його якщо не царстві, то принаймні князівстві! Від літаків і вертольотів до тракторів і собачих запряжок.
— І де ж твоя Галя? — запитав Дубинський і озирнувся, наче дівчина мала бути тут, під рукою, бо тут усе було в нього під рукою, і він уже звик до цього, хоч іноді й скаржився на зайву запопадливість деяких підлеглих.
Дівчина справді стояла неподалік, кроків за п’ятнадцять, якась самітна. У темному пальті з норковим коміром і такому ж капелюшку, невисока, тендітна, в чорних чобітках, і жовта невеличка валіза притулилася до її ніг. Від її постаті чомусь віяло не святковістю, яку б мала випромінювати наречена, а розгубленістю — певно, вона соромилася і людей, які дивилися на неї, і взагалі всього на світі, і Дубинський, звиклий, щоб підходили лише до нього й зверталися отак, як звернувся пілот, прохально й шанобливо, круто повернувся і, обірвавши на півслові розмову з пілотом, пішов до дівчини, ступаючи просто по калюжах начищеними до блиску хромовими чобітьми.
Дівчина стояла й дивилася на цього високого, кремезного і вже сивуватого чоловіка, дивилася трохи злякано великими, чорними, трохи підмальованими очима.
А за Дубинським, відставши од нього на крок і визираючи з-за його плеча якось збоку, бо був менший на зріст, чимчикував її наречений і всміхався їй здалеку, бо вже збагнув: справу влаштовано — не буде начальник управління іти отак-от по калюжах, щоб тільки глянути зблизька на дівчину в норковому капелюшку.
Дубинський зупинився перед Галею за крок, подивився уважно просто в очі й мовив:
— Щиро вітаю!
Дівчина не опустила очей, вона, виявляється, була не такою сором’язливою, як видалося Дубинському здалеку, дивилася відкрито, і в її очах Павло Олександрович прочитав цікавість, вдячність і якесь незрозуміле йому запитання.
— Мені буде приємно летіти з вами, — сказав Дубинський і обернувся до пілота: — Заздрю вашому вибору. — Він мовив ці слова просто, бо звик казати людям правду, все, що думав, а дівчина справді сподобалась йому: обличчя трохи видовжене, туби пухкі, а підборіддя якесь заокруглено й м’яко.
Дубинському на мить зробилося сумно. Була і в нього дружина, і, нема чого бога гнівити, було все: і очі не гірші, і любов така, що й досі пече. Тільки де ти, Женю? І чому так несправедливо влаштований світ, що в якихось сорок років… Так, в якихось сорок років, коли ще жити й жити… Тільки очі залишилися в пам’яті, сірі й великі, завжди живі…
— Прошу… — раптом сухо сказав Дубинський, наче й не вітав щойно дівчину й не всміхався їй. — Прошу… — повернувся він різко й пішов до літака — високий, кремезний і начальницький.
Літак піднявся в повітря, Дубинський відкинувся на зручну спинку сидіння й примружився. Він не дивився на дівчину, яка сиділа поруч, бачив тільки, як Олег озирався на неї й усміхався щасливо, чомусь ці усмішки трохи дратували його, і він заплющив очі, намагаючись задрімати. Однак не спалося, щось тривожило його, щось було незвичне зараз у літаку, Дубинський не знав, що саме, й зрозумів тільки трохи згодом… Пахло парфумами, в їхньому літаку ніколи так не пахло, гіркувато-солодким ароматом якихось квітів…
І все ж Дубинський задрімав трохи, але відразу прокинувся: літак кинуло в повітряну яму так, що навіть звичний до всього Павло Олександрович стривожився.
— Що там у тебе, Василю? — спитав він і визирнув у вікно. Земля була десь далеко, вони летіли в хмарах.
Пілот не відповів, і тепер Павло Олександрович уже точно знав: щось трапилось.
Раптом Дубинський зрозумів, чому Василь промовчав. Жінка! У літаку жінка, а Василь не може збрехати, ось і мовчить.
Павло Олександрович торкнувся рукою плеча пілота, але той різко скинув її й наказав: