Гіркий дим. Міст
Шрифт:
Цимбалюк і Котлубай спали. Сугубчик сидів на лавці коло дверей з автоматом на колінах, хазяїн із жінкою постелили собі на кухні. Вони не спали, поліцай зірвався на ноги, тільки-но Дорош грюкнув дверима.
— Лежати! — наказав Дорош.
Поліцай ступив крок назад, злякано кліпаючи очима, попросив:
— Пане обер-лейтенанте, жінка уклінно просить вашого дозволу сховатися в підполі. Боїться вона.
Дорош роздумував лише мить.
— Можна, — згодився. — Ти полізеш разом з нею, і до ранку не виходити!
— Але ж, пане обер-лейтенанте, мої службові обов’язки вимагають…
— Ну! — підвищив тон Дорош. — Виконувати наказ німецького офіцера — ось твої службові обов’язки!
— Так, пане, так… — Поліцай відчинив ляду. — Ти що, не чуєш! — раптом визвірився він на жінку. Та підхопила кожуха, на якому вони лежали, й полізла в підпілля. Поліцай спускався за нею повільно, скоса зиркаючи на Дороша. Лейтенант не зрушив з місця, поки той не опустив за собою ляду.
— Підміни Шпеєра! — голосно, щоб почули в підпіллі, наказав Дорош Сугубчикові й пішов будити Котлубая і Цимбалюка.
Вони залишили хату поліцая через чверть години й рушили на південний захід; за спиною все ще чувся гуркіт колони. Йшли швидко, поступово ревіння моторів затихло, наче розчинилося в шумі дерев.
Подолавши ще близько кілометра, лейтенант наказав стати на привал. І знову повторилася процедура з дощовиками, і знову Котлубай відстукав шифровку й прийняв радіограму розвідвідділу: штаб фронту наказував Дорошу просуватись до путівця Трубничі—Пуряни і розвідати, чи пройшли танки й там.
Дорош підняв групу. Рушили, як і раніше, один за одним: попереду Дорош, останнім — Котлубай.
Якби лейтенант міг уявити собі, що викликало в штабі фронту його коротке повідомлення про пересування танків на південь від озера Чорного, він відмінив би короткі перепочинки, які дозволяв хлопцям, біг би сам і примусив би всіх бігти до повного знесилення. Адже коли й по пурянській дорозі пройшли бойові машини, значить, гітлерівці перекидають на свій правий фланг танки фон Зальца, а це ставило під удар танковий корпус генерала Рубцова, передові частини якого зім’яли заслони гітлерівців і, розвиваючи успіх, виходили до південного шосе.
Розвиднялось, коли розвідники досягли нарешті села Трубничі, за яким проходив путівець на Пуряни.
Проминули мало не все село й вийшли до пурянської дороги, що розтинала Трубничі на дві нерівні частини: за путівцем ще кілька хат, а далі — лани, над якими кубляться хмари туману. Ще далі йшли переліски й знову лани; великий ліс, що починався від Чорного озера, залишився позаду.
Побачивши нарешті пурянську дорогу, Дорош інстинктивно притишив ходу: метрів за сто від нього стояв танк, поруч приткнулися два вантажних автомобілі, й бригада ремонтерів поралася біля бойової машини.
Танк на пурянському путівцеві! Отже… Але ж це може бути випадкова машина.
Вони обминули ремонтерів і вийшли на путівець. Не зупиняючись перетнули його. Дорога являла собою смугу рідкого багна, ноги грузли в ньому мало не до колін. Ледь встигли розвідники перейти дорогу, як по ній проповз бензовоз, за яким бронетранспортер тягнув на буксирі машину, вкриту брезентом, мабуть, зі снарядами.
Розвідники зупинилися за розвилкою біля групи солдатів, які виносили з подвір’я і вантажили на фіру, запряжену парою коней, мішки з хлібом — від них ішов смачний дух, що нагадував про сніданок.
Дорош виламав з тину палицю й почав обчищати чоботи.
— Чорт, — глянув на ще зовсім молодого єфрейтора, наче запрошував до розмови, — багно таке, що втонути можна.
Той відповів поштиво, потішений, що має змогу побалакати з офіцером:
— Авжеж, пане обер-лейтенанте, від дороги нічого не лишилося, і я не певен, що навіть такі звірі, — кивнув на коней, — витягнуть підводу.
— Танки… — кивнув Дорош. — Коли проходять танки…
— Точно, — наче зрадів єфрейтор, — стільки танків!..
Дорошеві більше нічого не було потрібно від нього.
Подивився роздумливо на фіру, запитав знічев’я:
— Куди везете хліб? Єфрейтор кивнув ліворуч.
— Наша частина стоїть недалеко, чотири кілометри путівцем.
— А нам туди, — кивнув Дорош на поле, за яким виднілося кілька хат.
Вони передали своє третє повідомлення близько шостої ранку, коли вже зовсім розвиднилось.
Хлопці падали від утоми, ноги в усіх були наче налиті свинцем. Спочатку думали відшукати якийсь зарослий кущами ярок і перепочити там, та надибали копицю сіна й напівзруйнований курінь біля неї, видно, лісник накосив улітку, проте так і не вивіз.
Розвідники накидали сіна в курінь, і Дорош наказав усім спати, сам лишився на варті.
Поперемінно змінюючись, вони проспали до третьої години дня. Пообідали й вирушили далі на захід.
Розвідники тепер не поспішали так, як уночі: йшли обережно, зупиняючись перед галявинами й прислухаючись. Коли досягли узлісся, порадились і вирішили йти вздовж лісу, який збігав тут на горбок і перетинав неширокою смугою засіяні поля.
Лейтенант наказав:
— Будемо просуватися узліссям, потім вийдемо на путівець. Документи у нас в порядку. Нагадую: я — офіцер зв’язку сорок сьомої дивізії, ви супроводжуєте мене. І не базікати.
Путівець, на який вони вийшли незабаром, міг багато сказати досвідченому розвіднику. Цимбалюк почав «читати» сліди.
— Пройшла колона протитанкових гармат, — тицьнув він пальцем у глибоку колію, прокладену важкими колесами у м’якому піщаному грунті. — На механічній тязі… Бачите сліди гусениць? Ну й вантажні автомашини — боєзапас, кухня…
Дорош видерся на крутий схил і подав знак товаришам лишатися на місці. Картина, що відкрилася перед лейтенантом, вразила його: схил горба був зритий свіжими ходами сполучення, замасковані жерла гармат дивилися на схід.