Гіркий дим. Міст
Шрифт:
— Давай, Пашо, газуй! Розумієш, для чого потрібна їм вільна дорога?
Дубинського не треба було підганяти: «мерседес», розбризкуючи воду, набрав швидкість і за поворотом мало не врізався в грузовик.
— Нагазуєтися… — сердито пробуркотів Пашка. — Рейх відступає, спробуй протовпитись…
Дорош заплющив очі й подумав: через сім кілометрів вони опиняться на вільній дорозі й без затримки вискочать на шосе. А далі? Як підійти до забитого військами мосту? Коли ж навіть проб’єшся, як висадити його в повітря?
Разом з начальником розвідвідділу фронту вони обміркували кілька варіантів, та всі їхні плани й наміри — лише теорія, а як воно буде насправді?
Дорош мерзлякувато пересмикнув плечима: завжди неприємно думати про смерть, особливо коли до неї два кроки. Якби його запитали зараз, чи боїться він, відповів би — ні, однак це було б тільки півправдою… Він зробить усе, щоб не допустити загибелі своїх людей, але, коли трапиться хоч найменший шанс підняти в повітря цю кляту переправу навіть ціною життя всіх п’ятьох, не завагається ні на мить.
Рятуючись від негоди, вони залізли під брезент, яким було прикрито ящики, курили й ліниво перемовлялись, лише рядовий Вячеслав Волков весь час вовтузився й висовувався під дощ. Цимбалюк почав невдоволено буркотіти, але Котлубай зупинив його.
— А сам, коли ходив уперше?.. — запитав він.
Сержант мугикнув щось невиразне. Ніде правди діти, і він, коли вперше потрапив до німецького тилу, поводився не краще. Тепер звик, тепер він один з асів фронтової розвідки. У ворожому тилу почувається певніше, ніж у рідному підрозділі: не любив дисципліни, розпорядку, повчань, за що не раз одержував стягнення.
Тут, у тилу, інакше, тут завдання, і все. Тут усе залежало від його волі, хитрості, хоробрості й витримки, від його розуму — це п’янило й тішило сержанта, він відчував піднесення душевних сил, бо ніщо не сковувало його. Відчував якусь перевагу над іншими, певно, це робило його дещо нетовариським, може, дехто й не любив сержанта, але всі вважали за честь піти з ним у розвідку.
Цимбалюк спробував задрімати: на завданні, особливо такому, як їхнє, ніколи не знаєш, чи пощастить поспати хоч годинку, і, якщо є змога, відсипайся наперед.
Вони саме минали батарею протитанкових гармат, що застряла в багнюці за кілька метрів від шосе, й рядовий Волков перехилився через борт, щоб усе розгледіти й все запам’ятати. Він ніколи не бачив справжніх німців так близько (крім полонених, звичайно, але полонені до уваги не брались, вони вже відвоювалися, були морально знищені), а тут поруч стояв здоровань у касці з автоматом за спиною. «Мерседес» зупинився, бо дорогу перегородила гармата. І Волков міг дотягнутись до німця, в нього навіть засвербіла рука… Хотів запитати щось, так, дрібницю, аби просто почути відповідь, але згадав наказ лейтенанта не вступати в контакти з ворогом без крайньої потреби й промовчав.
Здоровань сам задовольнив його цікавість, замахав руками, горлаючи осатаніло:
— Куди преш, дурню! На узбіччя давай!..
Волков зовсім інакше уявляв собі першу зустріч з ворогом. Він зовсім реально бачив, як німець наставляє на нього автомат чи кидається ззаду з ножем, і його розчарувала дійсність своєю буденністю й нецікавістю, неможливістю проявити героїзм з його, Волкова, боку. Він засопів і поліз назад під брезент. Котлубай посунувся, звільняючи місце.
— Що, Сугубчику, змок? — запитав він співчутливо.
Рядового Волкова майже всі звали Сугубчиком, звикли до цього, та й Волков не ображався, бо сам дав привід: мав звичку, де треба й де не треба, вставляти слово «сугубо», хтось і охрестив його Сугубчиком.
Серед п’ятьох у «мерседесі» Сугубчик був наймолодший і, як полюбляв висловлюватися Дорош, людина без біографії. Лейтенант вважав, що біографію мали ті, хто встиг перед армією попрацювати або, як він, повчитись у вузі. А яку ж може мати біографію хлопчак, котрий після закінчення десятирічки одразу натягнув гімнастерку? Його біографія починалась тут, в армії, на очах у всіх, і від нього самого залежало, яким рядком вона почнеться.
Власне, Сугубчик не повинен був сидіти серед цих п’ятьох у «мерседесі». Формуючи групу, начальник розвідвідділу фронту ввів до її складу старшого сержанта Фролова. Полковник не знав, що за три години до цього в руку Фролова влучив осколок. Сержанта треба було замінити людиною, яка володіє німецькою, й тоді згадали про Сугубчика, котрий вивчав її з дитинства.
«Мерседес» зупинився: попереду, куди сягав зір, дорога була забита машинами. Просувались на п’ять-десять метрів і знову ставали. Котлубай нахилився до кабіни, перекинувся кількома словами з Дорошем, той ствердно кивнув головою, й вони пострибали через борт, задоволено відчуваючи, як наливаються силою затерплі від незручного сидіння м’язи.
З задньої машини також зіскочили солдати, вони дружньо усміхались і про щось запитували. Сугубчик точно знав, що звертаються саме до нього, та не міг збагнути, що вони кажуть, мовби розучився розуміти німецьку.
— Оглух ти, чи що? — раптом дійшло до тями. Хотів уже відповісти, та його заступив Котлубай, дістав сигарети, пригостив, усміхаючись.
— Тут не тільки оглухнеш, онімієш, — пожартував. — Прокляте бездоріжжя…
Попереду загарчала машина, й вони полізли в кузов. Цимбалюк тицьнув Сугубчика пальцем під ребро й сказав:
— Ти на них рота не роззявляй. Тут вуха розвішувати не можна, раз — і відріжуть!
«Мерседес» мало не одразу знов зупинився, тепер вони стояли довго, й Котлубай розгомонівся з солдатом, якому дав закурити. Той виявився слюсарем із Зальцбурга — старий австріяк, який, мабуть, зовсім не хотів війни і якому ця українська земля була ні до чого.
Колись він топтав ці дороги під час першої світової війни; австріяк раптом зізнався, що має надію більше ніколи не тримати зброю, — одне це речення було величезним кощунством, — та Котлубай удав, що не почув, і солдат полегшено зітхнув і перевів мову на інше. Він розповів, де вони тримали оборону і який шквал артилерійського вогню обрушили на них росіяни: таке можна пережити тільки раз у житті — шаленство вогню і торжество смерті! Більшовики буквально випалювали їхні окопи, й те, що він залишився живий, просто диво.