Гіркий дим. Міст
Шрифт:
А зараз тільки прикривається Щупаковим іменем.
— Ти вважаєш мене винним? — запитав Максим.
— Розберемося…
Стефанія пішла не озираючись, не озирнулась і в дверях, хоч Максим хотів цього: сподівався прочитати в її очах присуд собі. А втім, не тішив себе надіями: від Кульгавого Диявола годі чекати добра.
Рутковський зайшов до полковника. Лодзен вислухав його ввічливо й серйозно, і Максим подумав, що, певно, його місія увінчалась успіхом і полковник закличе бандерівців до порядку, проте Лодзен, привітно усміхнувшися, сказав:
—
— Ви ж знаєте їхню службу безпеки й Щупака, — не здався Максим. — І в мене вже є сумний досвід…
— Що було, те загуло, — недбало мовив Лодзен. — Я б на вашому місці не був таким помисливим.
— Вони готові на все, аби тільки мати список резидентів.
— Ні, — заперечив полковник, — Щупак — розумна людина й мусить збагнути: якщо список у наших руках, його карту бито. Тож не хвилюйтеся й працюйте спокійно. Щупак не насмілиться піти проти нас.
Розмова не задовольнила Рутковського. Звичайно, Щупак не насмілиться на відкритий бунт проти розвідки, Лодзен у такому випадку швидко скрутить йому в’язи. Але ж він, Максим Рутковський, лише працівник РС, Щупак це знає, а запевнення Лодзена розпливчасті й непереконливі.
Помізкувавши трохи над ситуацією, Максим вирішив, що має насамперед порадитися з Олегом і подумати про свою безпеку. Для цього він мусив мати розв’язані руки, суворий регламент роботи на РС сковував його. Перше, що він зробив, це пішов до Кочмара й попросив тижневу відпустку.
— Навіщо вам, пане Максиме? — щиро здивувався той. — Через місяць ви йдете в оплачувану…
Рутковський догадувався, що Кочмареві відомо про його зустрічі з Лодзеном. Пан Роман останнім часом ставився до нього, як до рівного, й навіть пригостив колись у буфеті чаркою — жест, зовсім не притаманний шефові. Тому Максим і відбувся туманним поясненням: мовляв, має деякі справи особистого характеру, він говорив уже з полковником, і той порадив звернутися безпосередньо до пана Романа. З іншим Кочмар і не розмовляв би, одразу вигнав би з кабінету, але псувати стосунки з Рутковським не хотів і дозволив йому відпустку.
Максим подзвонив з телефонної будки Олегові, умовився про зустріч і поїхав за місто. На сімдесят другому кілометрі звернув з шосе, тут починався сосняк, грибне місце.
Рутковський сів на килимку, щоб не прогавити Олега. Лісовим путівцем, поблизу якого він зупинився, за весь час проїхали два чи три автомобілі; вони з Олегом обрали місце пустельне, де їх ніхто не міг побачити.
Десь неподалік хтось палив вогнище — в лісі пахло димом. Рутковський чомусь згадав, як розкладали вони вогнища, коли ходили по гриби десь за Броварами чи Конча-Заспою, смажили шашлики, пили пиво. Певно, ліси під Києвом густіші і не такі витолочені, як тут, дихається там вільніше, а дим від вогнищ не такий задушливий. Поворушився, справді чомусь стало важко дихати, наче дим заповнив усе навкруги — ядучий і гіркий.
Білий «пежо» запізнився всього на кілька хвилин. Проїхав не зупиняючись і звернув до молодого лісу, Максим почекав ще п’ять хвилин і, впевнившись, що за Олеговою машиною ніхто не стежить, двічі коротко натиснув на клаксон. Олег не поспішав, Рутковський уже збирався був повторити сигнал, коли почув шарудіння в посадці ліворуч, зовсім не там, звідки чекав Олега.
У лісі було парко, Олег спітнів, він із задоволенням випив півпляшки мінеральної води й ліг на килимку поруч з Рутковський. Лежав горілиць, дивився в небо, слухав шум сосен і, здається, зовсім не чув Максимової оповіді. Проте, вислухавши, сів, обійнявши коліна руками, подумав трохи й мовив зовсім не те, чого чекав од нього Рутковський:
— Погані справи, не подобається все це мені.
— Ти не перебільшуєш?
— Цей Щупак — просто бандит, і логіка у нього бандитська. Важко щось передбачити.
— Ти ж чув: мого долю збирається вирішувати Стефанія…
— Один дідько.
— Ну, в нас же якісь стосунки…
— Луцька переступить через усе. Якщо ти їй не потрібен.
— По-моєму, вона на щось сподівається.
— Це по-твоєму, а тут треба діяти напевно.
— Знати б як…
— Тоді зробимо ось що: завтра ти виїдеш за кордон. Я поінформую Центр, почекаємо, що там вирішать. Можливо, твоя місія на цьому закінчена.
— Чому?
— Лодзен від тебе відмовився. Розумієш, відмовився з легким серцем і буде радий, коли з тобою щось станеться. Зникає зайвий свідок. Тобі відомо, що він поклав до кишені понад десять тисяч за списки, а головне, ти знаєш про бандерівські скарби. Навіщо йому такий поінформований підлеглий?
— Твоя правда, — погодився Максим.
— Це ще не кінець. Припустімо, все обійдеться, Щупак і Луцька змиряться з поразкою й не чіпатимуть тебе. Мине місяць, два, найбільше три, і Лодзену стане відомо, що його сподівання марні: гру із списками програно. А вони побували в твоїх руках…
— Я думав про це, — кивнув Рутковський. — Полковник шукатиме винних, і я стану першим.
— А коли ти так добре все розумієш, збирай речі і тікай з Мюнхена. Завтра чи післязавтра маєш бути за кордоном. Ось тобі адреса пансіонату. Я знайду тебе.
Рутковський із злістю зламав соснову гілочку.
— Прикро, — сказав він. — Прикро кидати тут усе. Така гарна робота, сидіти б і сидіти.
— Угу, — кивнув Олег, — це правда, і, може, в Центрі щось придумають. Але ж ти й так зробив багато. Секретні документи «Свободи», вони знаєш скільки важать? А списки Лакути?
— У мене таке відчуття, ніби я тільки почав. Як на першому курсі інституту.
— Ну, бувай, — підвівся Олег. — У мене ще справи… А ти сьогодні не ночуй вдома. Завтра вранці збери речі і їдь. Відпочивай, поки тебе не знайдуть.