Гіркий дим. Міст
Шрифт:
Годинник лежав серед Стефиної біжутерії, Рутковський сховав його й акуратно вимив руки. Поклав до шкатулки запасний ключ, спустився на вулицю; Стефа сиділа за кермом і явно нетерпеливилася: адже мали ще заїхати по вудки.
— Що цей старий шкарбан хотів від тебе? — ліниво поцікавився Максим.
— Пусте. Міг почекати й до понеділка. Звичайна канцелярська бюрократія, — відповіла ухильно.
— Чим старіша людина, тим більшої ваги надає своїм маленьким справам.
—
Вони приїхали на своє місце біля струмка опівдні. Стефа заходилася розкладати вогнище, а Максим, прихопивши вудки, подався рибалити.
Відійшов за кілометр, приготував вудки, але не закинув, сів під деревом, обіпершись об шерехатий стовбур. Сидів і пригадував розмову Луцької із Щупаком.
Думав, як заволодіти ще й цим Лакутиним списком. Певно, доведеться звертатися до Лодзена. Так, йому самому до списка не дотягнутися. Лодзен — єдиний варіант.
Вирішивши це, Рутковський закинув вудку й мало не одразу витягнув велику форель. Клювало добре, й за годину Максим спіймав близько десятка сріблястих рибин.
Стефанія, побачивши вилов, заплескала в долоні. Вона швидко почистила рибу й почала смажити, а Рутковський простягнувся на килимку, стежив за вправними Стефиними рухами й згадував почуту розмову.
Що сказав Щупак?
Здається, так: «Усе може статися, Стефо, і, сподіваюсь, ти не дуже журитимешся?»
Це про нього, Максима Рутковського, і тільки дурневі незрозуміло, про що йдеться…
А як відповіла Стефанія?
«Усе, що стосується Максима, я вирішуватиму сама».
Тобто Луцька фактично погоджується із Модестом Щупаком і тільки обумовлює свою позицію.
А завтра вона піде на квартиру до вдови Лакути по список резидентів… Найважливіший документ пана Зіновія…
Стефанія, звичайно, не покаже йому список: вона вже відчула запах великих грошей, ось тобі й «ідейний» оунівський боєць — досить було Щупакові розповісти про коштовності, де й поділася її ідейність…
Але ж вродливе бісеня, он сидить на маленькому стільчику біля вогнища в квітчастому купальнику, перевертає на сковорідці рибу й позирає на Максима лукаво, наче нічого й не сталося, наче й не було чотири години тому розмови з Кульгавим Дияволом, під час якої вона зрадила Рутковського.
Стефанія немов прочитала Максимові думки, зиркнула скоса й усміхнулася; хіба може так ніжно посміхатися жінка, яка щойно зрадила?
Потім вони сиділи і їли рибу, пили вино, Стефа чаркувалася з Максимом і зазирала йому в очі якось здивовано, наче вперше бачила.
Рутковський розумів — Стефа виважувала, що їй важливіше і, певно, дійшла висновку: одне одному не завадить, де оті ефемерні оунівські скарби, може, все вже пішло за вітром, адже ж люди, яким довірили їх, також не дурні — шукай десь в Аргентіні чи Австралії хоч сто років!
А Максим сидить поруч, і нікуди від цього не дінешся, вона сама обрала його, вже звикла до нього, навіть трохи кохає…
Після обіду Максим викупався в холодній воді й запропонував одразу повертатися до міста.
Стефанія здивувалась, адже нікуди не поспішали, але Рутковський послався на невідкладні справи, про які буцімто забув. Він одвіз Луцьку й зателефонував Лодзенові додому.
Полковник не прийшов у захоплення від Максимового дзвінка, він збирався до ігорного дому в Бад-Візе, до того ж які можуть буті нагальні справи в суботу? Рутковський не відступав, і Лодзен нарешті згодився прийняти його. Він зустрів Максима холодно й непривітно, але, дізнавшись про причину відвідин, захвилювався й сам.
— Кажете, дружини Лакути сьогодні нема вдома, й вона повернеться тільки завтра? — перепитав.
— Так, і Луцька збирається відвідати її вранці.
— Як ви дізналися про це все?
— У мене ключ від квартири Стефанії, я зайшов до передпокою і почув розмову. Вони так захопилися, що не звернули уваги на клацання замка.
Полковник подумав трохи і, наказавши Максимові зачекати, вийшов з вітальні. Хвилин за п’ять чи трохи більше він повернувся видимо задоволений.
— Зараз ви поїдете додому, — наказав Максимові, — десь через годину чи півтори по вас заскочать працівники з нашої служби охорони. Вони — майстри своєї справи і відімкнуть будь-який замок. Поїдете з ними, хлопці не знають української, та й взагалі можуть не розібратися в паперах Лакути. Зате спеціалісти по обшуках. Словом, командуйте ними, як хочете. А список дістаньте. Це і у ваших інтересах, — додав він багатозначно.
Задоволений, що так швидко вирішив цю справу, полковник поїхав до Бад-Візе, а Рутковський подався додому.
Працівники служби охорони не примусили довго чекати на себе. Були вони чимось схожі один на одного, мабуть, служба накладає відбиток і на людську зовнішність — два кремезних молодики, коротко підстрижені, товстопикі, самовпевнені. Вони посадили Рутковського на заднє сидіння потужного «форда», спроможного наздогнати будь-яку машину, їхали мовчки, наче підкреслювали свою зверхність і виключеність.
Максим теж мовчав, і вони доїхали до будинку Лакути, перекинувшись словом чи двома, не більше… Зрештою, це влаштовувало Рутковського, бо про що розмовлятимеш з такими громилами?