Гіркий дим. Міст
Шрифт:
— Ти не передавав панові Зіновію нічого такого, чим могли спокуситися грабіжники? — запитала Луцька. — Звари нам ще кави, — попросила вона Іванну. Коли та пішла, Стефа додала: — Може, якісь коштовності?
— Грабіжникам у наш час в основному потрібні гроші.
— Ти заплатив панові Зіновію?
— Невже це так важливо, люба?
Стефанія закопилила губу.
— Виходить, я була останнім пішаком у вашій грі!
— Ти ніколи не будеш останнім пішаком, — майже щиро запевнив її Рутковський.
Стефа зиркнула підозріливо: чи не кепкує, та не помітила й тіні іронії в Максимових очах.
— Чого це? — все ж запитала.
— Бо вродлива й розумна. До речі, Лакута поїхав сам?
— Звичайно.
— Ну… ну…
— Що ти маєш на увазі?
— Могла б бути зі мною відвертішою.
Луцька подумала трохи й мовила зовсім спокійно:
— Ага, я й забула, що ти стежив через вікно.
— І все бачив, — ствердив Рутковський.
Стефанія зиркнула запитливо, певно, їй дуже хотілося довідатися, що саме бачив і знав Максим, але вона нічого не прочитала на його обличчі.
— Хто повіз Лакуту? — запитав Рутковський.
— Якби знала…
— З одним із них ти розмовляла перед нашою зустріччю з паном Зіновієм.
— Невже він? — жахнулася Луцька. Вона жахнулася так натурально, що, якби Максим не знав усіх обставин, обов’язково повірив би Стефанії.
— У мене нема ніяких сумнівів, — ствердив він.
Луцька блиснула очима:
— Тоді справа набирає зовсім несподіваного повороту.
— І ти знаєш це значно краще за мене, — відповів Рутковський.
Луцька довго мовчки дивилася на Максима, наче хотіла довідатися, до якої межі вона може бути відвертою. Нарешті сказала тихо:
— Мабуть, буде краще, коли про це вбивство знатиме якнайменше людей.
— Твоя правда, люба.
— Чому ти переніс місце зустрічі? Й так несподівано?
— Щоб позбутися зайвих свідків. Загинув Лакута, а міг і я.
— Невже?
— Якщо хочеш знати, у мене була велика сума грошей.
— Які ти передав панові Зіновію?
Рутковський вирішив не критися перед Луцькою: все одно вона дізнається.
— Грабіжники могли напасти на мене, тому я й переніс зустріч до «Зеленого папуги».
— І про це знали тільки Лакута, я і…
— І ще двоє?
— Так.
— І цих двох зараз нема в Мюнхені?
— Звичайно. І скільки вони?..
— Шістдесят тисяч!
— Марок?
— Доларів.
— Ого!
— Бачиш, вони знали більше, ніж ти.
Обличчя Луцької скривилося од люті, Рутковський вперше побачив її такою негарною.
— Нікуди вони не дінуться, — мовила вона впевнена. — Ми покараємо їх. А пан Зіновій!.. Боже мій, прикидався таким чесним, а сам — за шістдесят тисяч… Що він продав тобі?
— Звідки в мене шістдесят тисяч?
— Кому ж тоді?
— При нагоді запитаєш у пана Лодзена.
— Розвідці?
— А хто ж іще може платити такі гроші!
Луцька на мить замислилася.
— Розвідка задарма не платить, — мовила вона нарешті, й Рутковський подумав, що Стефанія зовсім не оригінальна. — То що могло бути в Лакути?
Максим лише знизав плечима, й Луцька проказала з гіркотою:
— Все навколо продається, боже мій, нема нічого святого! — Вона хотіла ще щось додати, але в цей час Іванна принесла піднос із кавником і чашечками.
— Дзвонив Юрій, — сказала Іванна, — зараз приїде.
Сенишин справді приїхав дуже скоро. Надів домашню куртку, налив собі келих коньяку.
— Сидите, як на поминках, — зауважив він.
— Поминки і є, — ствердила Луцька.
— Це ти про Лакуту?
— Так.
Юрій розуміюче зиркнув на Рутковського.
— Тепер мені ясно… — почав він багатозначно, однак, побачивши застережливий Максимів жест, затнувся.
— Що? — Повз увагу Стефанії не пройшло Юрієве збентеження.
— Що треба бути гранично обережним.
— Відкрив Америку, — махнула рукою Іванна. — Щоб я не бачила в тебе готівки.
— А ти рідше чіпляй свої коштовності.
— І це називається коштовностями?! — розпачливо вигукнула Іванна. — Два персні й перлинове намисто!
— Знаєш, скільки коштує одне намисто?
— І знати не хочу.
Луцька презирливо скривила губи. Вона не визнавала майже ніяких прикрас і носила тільки скромний перстень з дешевим камінцем.
— Ви знаєте новину? — спробував перевести розмову на інше Юрій. — Днями до нас прилітає із Сполучених Штатів пан Щупак.
— Модест Щупак? Кульгавий Диявол? — перепитала Луцька.
— Ви знаєте його?
— Звичайно.
Рутковський насторожився. Він чув про Щупака — одного з помічників керівника служби безпеки УПА Миколи Лебедя. Після війни Лебідь осів у Сполучених Штатах, а Щупак пригрівся біля нього.
— Хто такий пан Щупак? — запитав Максим умисно недбало.