Гіркий дим. Міст
Шрифт:
Першою приїхала Луцька, і Рутковський віддав належне діловому сприту й пунктуальності панни Стефи. Щоправда, в пунктуальності він міг переконатися й раніше, про діловий сприт теж чув, але не думав, що саме Луцька контролюватиме їхню сьогоднішню зустріч з Лакутою.
Стефанія поставила машину не на стоянці навпроти готелю, а на бічній вулиці, й Рутковський що раз оцінив
Так минуло чверть години.
Пів на дванадцяту Луцька вийшла з машини й зупинилася біля газетного кіоска. Купила газету, почала переглядати її, і тут до Стефанії підійшов високий і кремезний чоловік у темно-сірому костюмі.
Рутковський одразу впізнав його: есбіст Богдан! Це він разом з Йосипом закручували зашморг на його шиї. Тепер Максим пригадав: Богдан був і в «Регіна-Паласт» — метнувся від сусіднього номера, коли Рутковський із Стефою виходили від Лакути.
Отже… Отже, Богдан і Йосип — поплічники Луцької, і, певно, це вона влаштувала йому перевірку зашморгом!
Стефанія перемовилася з Богданом кількома словами й пішла до готелю. Богдан сів біля кіоска на лавку, удав, ніби читає журнал.
Максим гадав, що Луцька підніметься до нього на п’ятий поверх, проте час минав, а ніхто не стукав. Виходить, чекає на Лакуту в холі.
Пан Зіновій приїхав о дванадцятій годині і п’ять хвилин у старому «форді». Приїхав з шофером, той поставив машину неподалік від входу, а Лакута зайшов у готель.
Рутковський лічив хвилини. Ось пан Зіновій побачив Луцьку; один чи разом ідуть до ліфта, ось ліфт піднімається на п’ятий поверх.
П’ятдесят сьомий номер — четверті двері по коридору: підходять, стукають…
Він помилився секунд на сім-вісім: постукали, і зайшов сам Лакута. Високий, усміхнений, ввічливий.
Пан Зіновій огледівся і, впевнившись, що в номері, крім Рутковського, нікого нема, зітхнув з полегкістю.
Максим запропонував Лакуті стілець, а сам замкнув двері. Діловито спитав:
— Списки привезли?
— Так.
— Можна глянути?
— А гроші?
Рутковський кивнув на плаский портфель, що стояв на столі.
Пан Зіновій трохи повагався й витягнув із спідньої кишені піджака акуратно складені аркуші, подав Рутковському. Максим розгорнув їх повільно, насилу стримуючи тремтіння рук. Одразу зрозумів, що автентичність списків по викликає сумнівів: старий газетний папір, трохи потертий на згинах, пожовклий…
Цим списком займатимуться органи безпеки, а пан Лодзен нехай будує рожеві замки…
Максим поклав аркуші до чорної шкіряної теки. Відімкнув портфель, висипав пачки грошей просто на стіл.
— Лічіть, — запропонував. — Тут п’ятдесят вісім тисяч дев’ятсот доларів.
— Має бути шістдесят дві тисячі.
— Ви забуваєте про п’ять процентів комісійних.
— Невже?
— Гадаю, в шановного пана ще нема склерозу.
— Ну, добре… — В холодних Лакутиних очах загорілися зелені вогники. Присунувся до столу, тонкими пальцями почав перебирати гроші. — Я візьму ваш портфель.
— Будь ласка.
Лакута швидко лічив пачки й кидав до портфеля. Ворушив губами й нічого не бачив навколо. Обличчя в нього загострилося й волосся, принаймні так видалося Максимові, стало сторч.
Закінчивши рахувати, пан Зіновій замкнув портфель, заховав ключ до гаманця, а портфель затиснув під пахвою. Якось жалібно всміхнувся Рутковському й підвівся.
— Прошу передати полковникові, — він уже заспокоївся й знову став колишнім Лакутою, статечним і трохи пихатим, — моє вітання й найкращі побажання.
— Хвилинку… — Максим поклав на стіл папірець. — Прошу розписатися.
Подав Лакуті ручку.
Пан Зіновій зиркнув недбало, та, побачивши цифри, скоса подивився на Рутковського хитрим оком. Зрозумів усе одразу, бо запитав не криючись:
— Решта панові Лодзену?
— Не знаю, так наказано.
— Кожен влаштовується, як може, — зітхнув Лакута й розписався не вагаючись.
Рутковський відімкнув двері, і пан Зіновій, чемно вклонившись, пішов.
Максим встав із-за столу, визирнув у вікно.
Лакута не затримався в готелі, поспішав, бо, вийшовши з Луцькою, тут-таки розпрощався з нею й підкликав свій зелений автомобіль. Він сів на переднє сидіння, ззаду вмостився Богдан, «форд» повернув у бічну вулицю, а Луцька, постоявши трохи, пішла до свого «фольксвагена».
Рутковський не став чекати ліфта, збіг сходами, міцно тримаючи чорну шкіряну папку. Примусив себе притишити крок лише на вулиці, роззирнувся: наче нічого підозрілого.
«Фіат» завівся з півоберта. Максим проминув бічну вулицю, через три квартали побачив біля мийної Олега — той стояв на самісінькій бровці тротуару; Рутковський пригальмував, і Олег ускочив у машину мало не на ходу.
— Порядок… — Максим передав Олегові чорну папку. — Здається, все обійшлося.
Олег, не відповідаючи, дивився назад.
— Так, — ствердив нарешті, — хвоста нема. — Зручно влаштувався на сидінні, витягнув мікрофотоапарат, розгорнув теку. Гортав сторінки, фотографуючи. Закінчивши, склав списки назад у теку, поклав поруч Максима. Той висадив його на тихій вулиці, зиркнув на годинник — треба було поспішати до Енглішер Гартен.
Лодзен нервував. Походжав довгим кабінетом і курив сигарету за сигаретою. Секретарка знала, що він чекає на Рутковського, й пропустила Максима до кабінету одразу.
Полковник кинув сигарету до попільниці, не загасивши.