Гіркий дим. Міст

Самбук Ростислав Феодосьевич

— Не можна, то й по можна… — почухав потилицю Йосип. — Бачиш, той на червоному «фіаті» поїхав.

— Бог з ним, пане Йосипе, може, ще й доведеться зустрітися.

— То що ти надумав з Лакутою?

— Грішми пахне, й великими.

— Брешеш.

— Великими, кажу, пане Йосипе, і прогавити ніяк не можна.

— Гадаєш, Лакута сторгувався?

— Не гадаю, а певен.

— Хитрий ти, Богдане.

— Може, останній шанс, пане Йосипе.

— А як?

— Ще не знаю, прошу

пана. Але певен: йде дуже велика гра. Я тамтого вечора пана Лакуту додому відвозив. Під газом пан Зіновій був, значить, і підтримувати доводилося. А жінка в нього знаєте яка?

— Світ такої суки не бачив…

— Атож, стерво, і пана Лакуту не дуже поважає. Лаятися почала, а він їй і каже: добру справу залагодив, до кінця життя стане…

— Не може бути! До кінця, казав?

— Еге ж. От я й подумав…

— Знати б, коли одержить гроші!

— Дізнаємось.

— Як?

— Без нас не обійдеться. Бачите, навіть тоді до готелю кликав, а тепер, коли грошима запахло, й поготів.

— Атож.

— Тільки не дай боже, пане Йосипе, щоб запідозрив. Ніц не вийде тоді, той пан Лакута хитрий і обережний.

— Чекай, Богдане, бачиш, той фраєр виходить.

— Чого ж не бачити, пане Йосипе, ходімо до нього?

— А німкеня де?

— За ним чимчикує.

— Невже поїдуть?

— Куди їм їхати?..

Мартинець спустився з веранди й домовився з господарем про ночівлю. Кімната виявилась маленькою, зате ліжко було велике, на півкімнати, м’яке, й білизна пахла свіжістю.

Гізела швидко роздяглася, пірнула під ковдру, покликала Івана:

— Іди до мене, любий.

Якщо б не покликала, пішов би, і принаймні сьогоднішній вечір склався б для Івана Мартинця щасливіше, та якийсь біс протиріччя вселився в нього: був роздратований і гнівався на весь світ.

— Подихаю свіжим повітрям.

— Не надихався? Я замерзла.

— Грійся сама! — кинув грубо й пішов похитуючись.

Постояв трохи біля дверей. Чомусь хотілося плакати.

Йому давно вже не було так сумно, жив, як у чаду: Гізела, Бетті, Герда, Лізхен — дівчата й віскі, дівчата й джин, дівчата й шампанське — ось і все життя.

Вбивав у собі й спогади, й бажання, й докори сумління. Бо ніяк не міг забути дніпрового простору й лаври над ним, золотої бані, яка наче віддзеркалюється у вічних дніпрових водах — це видіння переслідувало його, бо знав, що ніколи вже не побачить рідного міста й ніколи не купатися йому в Дніпрі.

Оце «ніколи» найбільше мучило його, не міг змиритися з цим, тому й заливав гіркоту спиртним, марнував життя з дівчатами.

Іван закурив і пішов до лави, що стояла на березі струмка. Хотілося самотності, вона роз’ятрювала душу, та чомусь цей душевний біль водночас і заспокоював, певно, тому, що в такі хвилини відчував себе людиною, яка ще може чогось досягти в житті.

Мартинець сів на лаву й загасив щойно запалену сигарету. Дивився на зорі, на місяць, що сходив з-за дерев, і відчував свою мізерність і нікчемність у цьому нескінченному світі. Знову захотілося плакати, але поруч хтось сів — запахло пивом і тютюном.

Мартинець скоса глянув і впізнав типа у замшевих шортах, який пив пиво в барі. Хотів підвестися, та чоловік запитав його:

— Сигарета є?

— Прошу… — Іван поліз до кишені, чоловік присунувся до нього близько-близько, дихнув перегаром, Мартинцеві стало гидко, він відсахнувся, та хтось вдарив його по голові, й Іван знепритомнів.

— Спритно ти його, — похвалив Йосип. — З першого разу.

Богдан заховав під сорочку залізну трубу, обтягнуту гумою.

— Та вже насобачився, — відповів. — Пошукайте, пане Йосипе, в кишенях, бо якщо нема ключів…

— Куди вони подінуться? — Йосип хутко обмацав кишені піджака Мартинця, витягнув автомобільні ключі. — Підганяй сюди машину, не барися.

Богдан сторожко роззирнувся довкола: з веранди їх не могли бачити, тільки бармен стовбичив за широким ресторанним вікном.

— Підтримай його, — прошепотів. — Аби не впав.

— Швидше.

Канарковий «пежо» загальмував біля лавки через хвилину, і Йосип, упевнившись, що бармен читав газету й нічого не бачить, затягнув Мартинця в машину.

— Давай, — видихнув хрипко. — Я тебе дожену.

«Пежо» з місця набрав швидкість, а Йосип метнувся до потужного сірого «мерседеса». Він догнав «пежо» одразу за «Струмком», ішов, вчепившись у хвіст і вимкнувши фари.

За кілька кілометрів, де дорога в’юнилася поміж горами й ліворуч від неї починалася прірва, Богдан зупинив «пежо». «Мерседес» приткнувся до узбіччя мало не впритул. Богдан вийшов з машини, огледівся.

— Здається, тут, пане Йосипе? — запитав скоріше для годиться, бо зупинився в точно визначеному раніше місці.

— Тут, — пробуркотів Йосип і перетягнув усе ще непритомного Мартинця на переднє сидіння.

— Ну, з богом! — Богдан зняв машину з ручного гальма, викрутив кермо ліворуч. — Взяли!

«Пежо» неохоче й важко зрушив з місця. Поступово набираючи швидкість, перетнув шосе й звалився в прірву.

— Слава тобі, господи, — перехрестився Богдан, — з благополучним закінченням вас, пане Йосипе.

— Не забудь завтра вранці зателефонувати Кочмареві.