Гіркий дим. Міст
Шрифт:
— О-о, це розумний чоловік, — запевнив Юрій.
— Так, він даремно не прилетить, — процідила крізь зуби Стефанія. — Щось пронюхали угаверівці.
Рутковський подумав, що раптові відвідини Модестом Щупаком Мюнхена, можливо, пов’язані із списками Лакути, проте не став забивати собі цим голову. Справу вважав для себе закінченою, власне, мусив подзвонити лише Лодзену, бажано зараз, на другому поверсі є телефон…
Скориставшись із того, що Іванна зі Стефою почали гортати якісь ілюстровані
На щастя, полковник був дома. Вислухавши Рутковського, відповів коротко:
— О’кей, пане Максиме, новина справді неприємна, та все в наших руках. Не хвилюйтеся.
Іванна зі Стефою навіть не помітили кількахвилинної Максимової відсутності. Він підсів до них — чому б і йому не помилуватися паризькими красунями в модних туалетах.
Луцька мешкала в маленькій однокімнатній квартирі потемнілого од часу будинку. В кімнаті стояла тахта, сервант, шафа й крісла. Що тумбочка з магнітофоном.
Рутковський сидів на тахті, підмостивши під бік подушку, й дивився, як клопочеться Стефа.
Луцька рухалася повільно і водночас якось осмислено — не робила зайвих рухів, не метушилася, як переважна більшість жінок, здавалося, що вся її поведінка, навіть рухи, підпорядковані якійсь вищій меті.
Був суботній ранок, і вони збиралися поїхати в гори. Рутковський надибав невеличку річечку, де ловилася форель. Минулого разу вони зі Стефою, зловивши кілька рибин, смажили їх на шпичках над вогнищем, і Стефа запевняла, що саме в такий спосіб приготована риба смачніша за подану під різними соусами в ресторані Сенишиних.
Минув тиждень після вбивства Лакути. За цей час Максим кілька разів бачився зі Стефою й почав помічати в ній якісь зміни. Точніше, не зміни, вона ставилася до нього так само, але іноді Рутковський ловив на собі Стефин пильний погляд, ніби дівчина хотіла щось запитати й не наважувалася.
Максим дивився на Луцьку й думав, що, мабуть, він усе ж тільки тішить себе думкою, що знає її. Вважав, що Стефанія майже не має від нього секретів, і раптом ота зустріч біля готелю «Зелений папуга».
Луцька й два бандити із служби безпеки: Богдан і Йосип. Чи випадково вони перевіряли його? І чи не була ця акція інспірована Стефанією?
Стефа принесла Максимові склянку крутого чаю, сіла на край тахти й дивилася, як він п’є.
І знову Рутковський побачив у її очах запитання. Дівчина нахилилася до нього й запитала тихо — здавалося, зазирала Максимові в душу й читала його думки:
— Я не байдужа тобі?
Вона питала про це Максима вперше, взагалі він давно чекав від неї такого запитання, та начебто весь хід їхніх стосунків давав на нього абсолютно вичерпну відповідь.
Однак Стефа все ж запитала, і Рутковський, відставивши чай, обняв дівчину.
— Ти нічого ніколи не кажеш мені, — поскаржилася Стефа. — Ну, хоча б ті слова, які подобаються жінкам.
— Я вважав, що ти значно розумніша за інших, і словесний мотлох…
— Усі жінки люблять ніжні й красиві слова, — усміхнулася Стефа загадково. — Це все одно, що пестити жінку…
— Ти — найвродливіша в світі.
— Я знаю це, — відповіла Луцька зовсім серйозно, — і найрозумніша.
— Так, найрозумніша, — погодився Максим.
— Але навіть найрозумніша жінка може ставити найбезглуздіші запитання.
— Давай…
Стефа випросталася з його обіймів.
— Ти знаєш, — мовила, — як жінки ловлять чоловіків?..
— Догадуюсь. Але, по-моєму, я не той човен, до якого слід сідати. Може потонути.
Стефанія спритно витягнула з пачки сигарету, закурила, кілька разів затягнулася й одразу розчавила сигарету в попільниці. Недокурок стирчав якось самотньо, й червона помада на прикушеному фільтрі скидалася на криваву пляму.
— Можеш і потонути, — мовила Стефанія рішуче. — Особливо без мене.
Ця самовпевненість не сподобалася Рутковському. Він знав, що рано чи пізно така розмова мала відбутися, після неї вони або розійдуться, або ж невизначеність триватиме, як і раніше.
Нараз одна думка сяйнула в Максима. Вона видалася йому не такою вже й безглуздою, принаймні потішною, в усякому разі стосовно до нього, і він сказав, обережно добираючи слова, щоб не образити дівчину:
— Здається, ти, люба, належиш до жінок, які самі обирають собі чоловіків…
Луцька відповіла одразу, не замислившись ні на мить:
— Так.
— І ти обрала мене?
— Хіба це погано?
— По-моєму, я не належу…
— А ти не припускаєш, що мені видніше?
— Чого ж, може й так.
— А якщо так…
Рутковський не витримав і зареготав весело. Луцька трохи образилась.
— Смішно?
— Просто ситуація кумедна.
— Невже? А я гадала… Дивна манера в чоловіків переводити на жарт те…
— Пробач, Стефо, я не хотів тебе образити. Але ж усе так несподівано.
— Мені буває тоскно й самотньо. — Луцька поправила зачіску. Цей її жест не дуже-то й свідчив про душевне сум’яття, проте в ньому була якась зворушливість і беззахисність.
Максим пообіцяв:
— Ми повернемося до цієї розмови.
Стефанія похитала головою.
— Ти так не думаєш, — відповіла вона, ніби крапку поставила.
І все ж якась крихта надії збереглася в ній, бо сказала не зовсім впевнено: