Гіркий дим. Міст
Шрифт:
Щупак постукав ціпком об підлогу.
— Облишмо емоції, — мовив нараз зовсім спокійно, — і давай тверезо поміркуємо. Припустимо, Рутковський справді якось довідався про пашу розмову…
— Він знав, що ви приїдете до мене. Чув нашу з вами телефонну балачку.
— Е-е, дитино! — вигукнув Щупак. — Так би й казала. Сучасна техніка…
— Так, так… І не поїхав по вудки, ремонтував машину, поки ми з вами домовлялися.
— Лодзенів шпигун! — рубонув долонею
— Так, — погодилася Луцька, — і я спробую зараз… — зиркнула на годинник. — Сьогодні неділя, і якщо Максим не поїхав кудись…
— Зателефонуй.
Рутковський, почувши схвильований Стефин голос, одразу запропонував:
— Приїжджай до мене.
Міг не дуже хвилюватися: список бандерівських резидентів уже лежав у тайнику, і Олег мав забрати його нинішнього вечора.
Зустрівшись з Максимом, Стефанія вирішила не церемонитися.
— Ти був учора ввечері на квартирі Лакути? — запитала вона прямо.
Рутковський трохи розгубився. Звідки в Луцької така інформація, і що це може означати?
— Починаєш стежити за мною? — жартівливо запитав він, щоб мати хоч кілька секунд фори. Виходить, Стефанія знає про вчорашній обшук помешкання Лакути. Вона була там сьогодні й не знайшла список.
Але звідки їй відомо про вчорашній візит? Важко відповісти на це, однак заперечувати, мабуть, не слід: все можна звалити на Лодзена.
— Я не жартую, й мені треба знати, був ти у Лакути чи ні? — повторила Стефанія.
— Припустімо, був. — Максим узяв дівчину за руку, але вона відсмикнула її. — Ти не хвилюйся, Стефо, сідай. Взагалі я не маю права відповідати на твої запитання, бо відвідини квартири Лакути — службова таємниця. Але тобі признаюсь: був.
— Що ви шукали там?
— Ось на це запитання…
— Я допоможу тобі: аркуш із списком?
— Ну, якщо ти так поінформована…
— Ти підслухав мою розмову із Щупаком, і я тобі цього не пробачу!
— Я не маю права обговорювати з тобою цю проблему й дуже прошу…
— Ви знайшли список?
— По-моєму, ні.
— Не бреши.
— Мені неприємно вести розмову в такому тоні.
— Думаєш, мені приємно?
— То припинімо.
— Мені потрібен список.
— Стефо, я не розумію…
— Усе ти розумієш. Відповідай, ви знайшли список?
— Не знаю.
— Отже, знайшли. Де він?
— Ти ставиш мене в незручне становище.
— У Лодзена?
— Припустімо.
— Ти бачив його?
— Якщо навіть бачив, яке це має значення?
— От що, Максиме, — сказала Луцька загрозливо, — я не хотіла цього робити, але мушу. У тебе коротка пам’ять, ти забув невеличку подорож за місто на «мерседесі».
— Чого ж, я все добре пам’ятаю. І дякую за організацію приємної прогулянки.
— Вона може повторитися. Тільки тоді все обійшлося легко!..
— Погрожуєш?
— Нагадую.
— А я вважав тебе інакшою…
— Максиме, невже ти такий дурний? Нам, розумієш, нам з тобою потрібен той список!
— Якби ти сказала мені раніше…
— Ти знаєш, чого він вартий?
— Полковник Лодзен не ділиться з підлеглими своїми таємницями. — Максимові хотілося, щоб Луцька впевнилася: все пішло не від нього, а від Лодзена.
Мабуть, Стефанія трохи засумнівалася, бо сказала схвильовано:
— За той список заплатять стільки, що нам вистачить до кінця життя.
— Невже він стільки коштує? — удавано здивувався Рутковський.
Луцька уважно подивилася на Максима: може, й справді він не чув їхньої розмови із Щупаком і Лодзен з інших джерел дізнався про список Лакути?
А якщо Лебідь поінформував ЦРУ? Певно, ні, бо хто ж сам відмовиться від грошей? А Лебідь не міг не знати: якщо американська розвідка вийде на коштовності, вважай, що прилипло до рук, і до яких рук — не вирвеш!
Стефанія вирішила не критися перед Рутковським: коли він підслухав їхню розмову, все одно знає про коштовності, коли ні — може запалитися перспективою збагачення й дістати копію списку.
— Ви передали Лодзенові список людей, у яких зберігаються коштовності наших куренів, — сказала, пильно дивлячись на Рутковського.
— Невже?
— А якщо ти зможеш дістати копію, ми випередимо полковника.
Максим махнув рукою.
— Як же я її дістану? У Лодзена такий сейф і охорона… Все одно, що пограбувати банк.
— Ти мусиш це зробити.
— Я ж не божевільний.
— Граєш з вогнем.
— Знову погрожуєш?
— Ти не знаєш Щупака. Чув, як його називають? Кульгавий Диявол!
— Ну й що?
— Вважай, що ти сам собі підписав смертний вирок.
— І ти з ним згодна?
Луцька підвелася нервово.
— Від мене залежить мало.
— Але ж наші стосунки…
— Так, наші стосунки! — Луцька ступила крок до Максима, підвела на нього сині очі, і в Рутковського на якусь невловиму мить майнула думка, що вся ця розмова примарилася йому.
Але як вона сказала тоді Щупакові: «Все, що стосується Максима, я вирішуватиму сама…»