Гіркий дим. Міст
Шрифт:
Начштабу постукав олівцем по карті.
— Виключено, Володимире Вікторовичу. Заплава заболочена, техніка там не пройде. Німці мають єдину переправу, й вона забита відступаючими військами… Категорично виключено!
Командарм уперто хитнув головою.
— І все ж я припускаю, що фон Зальц переправився чи може переправитись на цей бік. Тоді його танки відразу матимуть оперативний простір для маневру. А що я можу йому протиставити? Він легко проріже мій лівий фланг, ударить по частинах Сєверова, і, вважайте, нема котла. Бо котел з діркою — не котел, дірява макітра…
— Туман… туман… — скрушно похитав головою генерал армії. Сперся долонями на стіл. — Треба знати, що там діється. І переправу… — рішуче провів пальцем там, де на карті був позначений міст через річку, — під три чорти!
— Але ж у таку погоду наша авіація… — заперечив начштабу. — На жаль, ми не можемо…
— Треба послати диверсійну групу! — Командувач нахилився над картою, провів олівцем стрілку. — Танкова армія Лебединського форсує цю кляту річку вище за течією, там мають бути броди. Танки знищують ворожі заслони й виходять у тил не лише фон Зальцу, а всьому їхньому угрупованню. Тут їм і кінець.
— Ми повинні бути впевнені, що фон Зальц принаймні дві доби залишиться на тому березі, а диверсійна. група — діло ненадійне, — не погодився начштабу.
— Три дні в нашому розпорядженні, чи не так, Володимире Вікторовичу? — Командувач відпив чаю. — Три доби я можу потримати армію Лебединського в резерві, поки ми остаточно з’ясуємо обстановку. А ви, Трохиме Дмитровичу, — повернувся він до начштабу, — подбайте, щоб сьогодні ж увечері розвідників закинули в німецький тил.
Дорош звірив маршрут за картою, захопленою У німецького генерала: через два кілометри мав бути роз’їзд, від якого до переправи вели дві дороги — одна рокадна, шосе, якщо можна було так назвати оці залишки асфальту й бруківки, й трохи ліворуч — путівець. Він ішов через ліси, з’єднував кілька невеличких сіл і знову виходив на шосе вже зовсім недалеко від мосту.
Обговорюючи з Дорошем план операції, начальник розвідвідділу порадив лейтенантові рухатися путівцем. Основна маса гітлерівських військ відступала звичайно по шосе, й там мали раз у раз утворюватись транспортні пробки. Від цього не були застраховані й військові частини на путівці, але не такою мірою, крім того, фон Зальц, якщо він переправився на лівий берег, мусив іти тільки цим шляхом: по-перше, це забезпечувало секретність маневру — танки завжди могли замаскуватися в лісі, по-друге, метою переправи корпусу на цей берег могло бути лише з’єднання з армією генерала Шаутенбаха, яка відходила, весь час загрожуючи лівому флангу армії Орлова. Отже, якщо фон Зальц на цьому березі, Дорош неодмінно зустріне його танки.
Путівець виявився звичайною піщаною лісовою дорогою з глибоко вибитими коліями. Це, однак, не завадило «мерседесові» скоро наздогнати колону грузовиків, які повзли із швидкістю не більше тридцяти кілометрів на годину. Випередити їх не було ніякої змоги, й Дубинський, лаючись крізь зуби, прилаштувався в хвості.
Розвиднялося. Попереду з’явилося село, колона чомусь зупинилась. Пашка висунувся з кабіни, зиркнув сюди-туди й, не спитавшись у Дороша, здав трохи назад і звернув на дорогу, що йшла поза хатами.
— Сюди повернутися завжди встигнемо, — сказав, — а тут, може, проскочимо…
Проскочили вони тільки завдяки Пащиній майстерності. Колія в’юнилася поміж городами й раптом зникла у великій, як ставок, калюжі. Дубинський, не роздумуючи, кинув туди важкий грузовик, до кінця натиснувши на акселератор. «Мерседес» заревів, і була мить, коли здавалося, що він зупинився, але все ж, ідучи юзом, повільно виповз на тверде і, знісши буфером благенький тин, вискочив на піщану дорогу.
— Ти ці танкістські звички облиш, — зауважив Дорош. — А якби засіли?
Дубинський лише скосив на нього веселе око.
— Дасть бог, не засядемо! — мовив безжурно, хоч у душі погодився з лейтенантом: щойно він і справді повівся як хлопчак. Але що вдієш, рік він водив танки, а для «тридцятьчетвірки» така калюжа — тьху! Дубинський, певно, й досі ходив би в танкові атаки, коли б після однієї з них не потрапив до госпіталю. Там познайомився з майором із армійської розвідки. Коли той дізнався, що Пашка до війни закінчив три курси інституту й добре володіє німецькою… Словом, це й визначило подальшу долю Дубинського. Він не заперечував: розвідка, то й розвідка, але через місяць, який минув у щоденних допитах полонених, попросився назад до свого танкового батальйону. Назад його не пустили, але включили до складу десантної групи, з якою Пашка побував у німецькому тилу. Там відзначився і одержав орден Червоної Зірки.
Проминувши останню хату й знісши на повороті, ще якийсь тин, Дубинський знову вискочив на центральну дорогу. Тут з’ясувалась причина затримки: пост польової жандармерії перевіряв документи.
Унтер-офіцер з блискучою бляхою на грудях махнув їм рукою, й Дубинський мало не уткнувся капотом «мерседеса» в кузов жандармського грузовика. Дорош відчинив дверцята і, не виходячи з машини, подав унтер-офіцерові папери.
Лейтенант не боявся ніякої перевірки. Він мав справжні документи, які засвідчували, що вони везуть важливий стратегічний вантаж і всі чини польової жандармерії зобов’язані надавати їм допомогу. Цей папір був підписаний начальником штабу армії генерал-лейтенантом Вейстом, німці ще не могли знати, що генерал разом із своїм штабом опинився в полоні. А коли вже й знали, то що з того? Позавчора генерал Вейст виконував обов’язки начальника штабу, ще позавчора обер-лейтенант Курт Вессель міг стояти перед ним, виструнчившись, — що ж, на війні й генералів іноді беруть у полон…
Унтер-офіцер, прочитавши наказ генерала Вейста, загорлав на шофера з колони, який намагався проскочити попереду «мерседеса»:
— Куди лізеш, брудна свиня! Прошу вибачити, — козирнув він Дорошеві. — У зв’язку із скороченням лінії фронту з’явилось багато дезертирів, ми виловлюємо їх…
Обер-лейтенант, не дослухавши, грюкнув дверцятами. Але відразу знову відчинив їх.
— Як дорога, забита?
— До найближчого села сім кілометрів. При в’їзді беріть праворуч. Там є дорога, не позначена на карті. Її проклали перед самою війною для вивезення лісу. Непогана грунтова дорога, пане обер-лейтенанте, вона виведе вас на шосе за два кілометри від переправи, й зовсім вільна.
— Чому? — здивувався Дорош. — Зараз, коли всі шляхи так забиті…
— Наказ… — багатозначно посміхнувся унтер-офіцер. — Наказано не пропускати по цій дорозі транспорт. Але з вашими повноваженнями…
Дорош недбало підніс дна пальці до козирка.
— Рушай, — наказав він Дубинському й відкинувся на спинку сидіння.
«Зовсім порожня дорога під час загального відступу… Спеціальний наказ не пускати по ній транспорт… В’їзд на неї за два кілометри від переправи… Чи не для танків генерала фон Зальца?»