Гіркий дим. Міст
Шрифт:
— Якийсь ти сьогодні дивний, — мовила вона.
— Сама казала: наді мною тяжіє гнів Щупака.
— Все воно вийшло якось не до ладу, — зітхнула дівчина, — й мені шкода, що ти встряв у цю справу.
— Не я, то хтось інший…
— І то правда. Не думай більше про це.
— Просто я весь час пам’ятаю твої слова: підписав собі смертний вирок.
— Так, Кульгавий Диявол — страшний, але я знайду спосіб приборкати його.
Рутковський подумав, що, може, й справді знайде, і його
— Добре, — мовив, — я приїду через тиждень, і ми повернемося до цієї розмови.
Стефанія задивилася на сріблясту форель, що вигравала у воді.
— Шкода… — сказала вона, — шкода, що ти не захопив вудки. Сьогодні гарний день, бачиш, і риба ходить.
Десь поблизу на дереві засвистів дрозд, різко закричала горлиця. День справді видався гарний: не спекотний, тихий, і Максимові нікуди не хотілося їхати. Та нічого не вдієш, завтра вранці він уже буде далеко, в маленькому прикордонному містечку.
Стефанія сказала так, наче між ними нічого й не сталося:
— Не затримуйся.
— Постараюся.
Максим підвівся, Стефа взяла його за руку, й вони рушили берегом ручая, перестрибуючи через каміння.
Обминули нагромадження валунів — улюблене Максимове місце: йому подобалося видиратися на них, горішній камінь утворював сідло, тут можна було довго сидіти, милуючись напрочуд гарним краєвидом. Попереду ручай, що ніс свої стрімкі води через кам’яний хаос, дубовий гай на протилежному березі, буйні трави трохи нижче.
Рутковський зупинився. Подумав, що, певно, ніколи більше не сидіти вже йому на валуні й не бачити трьохсотрічних велетнів по той бік річки.
— Зачекай, — попросив він Стефу, — зачекай, я зараз.
Він швидко дістався сідловини, став на неї, щоб далі бачити, повернувся ліворуч — тут починалося чагарникове царство, ген виднілася стежка, що губилася в кущах, ручай і навіть червоний дах його «фіата» віддалік.
Біля машини хтось стояв, а може, це тільки видалося Максимові, бо чоловіча постать одразу зникла. Ні, таки там хтось був, Рутковський не міг помилитися. Випадковий перехожий чи рибалка?
Максим затримався на хвилину; чоловіча постать з’явилася знову, тепер вона віддалялася від машини, пірнаючи в кущі й виринаючи з них. Потім чоловік вийшов на галявину, ішов швидко, і навіть звідси було видно, як він накульгує.
Максим скотився з валунів.
«Невже Кульгавий? — подумав він. — Що йому треба біля машини? Засідка, і влаштувала її Стефа?..»
А Стефанія дивиться весело й відкрито, невже вміє так прикидатися?
Але ж Кульгавий поспішав од машини до шосе, якби засідка, то заховався б у кущах, там така гущавина, що за крок нічого не помітиш.
— Ходімо… — Максим пропустив Стефанію вперед, ішов, не поспішаючи й сторожко вдивляючись у кущі.
Дівчина помітила це, але ніяк не зреагувала: підстрибувала жваво й наспівувала тихесенько:
А коли ми кохалися, сухі дуби цвіли, А коли ми розлучались, зелені пов’яли…Нарешті вони вийшли на галявину, біля «фіата» нікого не було.
Рутковський обійшов навколо машини. Ніяких слідів, тільки трава ледь прим’ята, але ж прим’яти її могли й вони із Стефанією, коли виходили з машини.
І все-таки, чому Кульгавий крутився тут?..
— Поїхали? — Луцька нетерпляче взялася за ручку дверцят.
— Чекай… — Одна думка раптом вразила Максима, він обережно відсунув Стефанію і відчинив праві дверцята.
— Ти що? — запитала вона здивовано, але Максим не відповів. Ліг на сидіння грудьми й обдивився замок запалювання, потім зазирнув під переднє сидіння.
Нічого не знайшов, виліз із машини, обтер хусточкою спітніле чоло.
— Загубив щось? — Стефанія сіла в машину, дістала з багажничка гребінець, почала розчісувати скуйовджене вітром довге волосся.
Максим ще раз обійшов «фіат», ліг просто на траву, зазирнув під машину. Нічого не помітивши, підвівся і обтрусився.
Стефанія заховала гребінець, запитала:
— Щось зіпсувалося?
— Зажди…
Максим підняв капот, нахилився, роздивляючись, і зразу відсахнувся злякано.
Ось воно! Кульгавий приходив недаремно.
— Іди сюди, — покликав Максим Стефанію. Виходить, Щупак приготував пастку для них обох, і ніякої засідки Луцька не організовувала.
— Що там? — визирнула з машини дівчина. — Ти ж знаєш, я в тих залізяках нічого не тямлю.
— Швидше!
Луцька відчула щось у його голосі, вистрибнула, нахилилася над мотором з протилежного боку.
— Ось! — Максим тицьнув пальцем у невеличку коробочку, прилаштовану біля замка капота. Від неї тягнулися два дротики.
— Ну й що? — байдуже запитала Стефа.
Рутковський, не відповідаючи, обережно від’єднав дротики. Підважив на долоні пластмасову коробочку, наче в ній були звичайні цукерки.
— Вибухівка, — тепер уже зовсім спокійно сказав він. — Пластикова бомба, розумієш? Досить мені було увімкнути запалення…
Він побачив, як побіліли щоки в Луцької.
— Ти збожеволів! — видихнула дівчина.
— Нас розірвало б разом з «фіатом»…
Максим спробував усміхнутись, але усмішка, певно, вийшла кривою. Додав похмуро:
— Щупак таки справді засудив мене до смерті. От тільки при чому тут ти?
— Щупак?
— Я побачив його з валуна. Випадково.