Гіркий дим. Міст
Шрифт:
Очі в Стефанії потемнішали: нарешті вона зрозуміла все. Взяла в Максима коробочку, огледіла уважно.
— Дай її мені, — мовила вона тоном, що виключав заперечення.
— Навіщо?
— Щупакові це так не минеться! — Луцька заховала коробочку в сумку, повісила її через плече. — Їдьмо.
«Фіат» завівся з півоберта, Рутковський виїхав на шосе, роззирнувся, але нікого не побачив.
— Думаєш, він чекав тут? — усміхнулася Стефанія. — Навряд. Старий вовк був певен, що нам не врятуватись, і поспішив від’їхати подалі. Ну, нехай тепер начувається! — погрозливо додала вона.
— Тобі куди? — запитав Максим, наче й не почув Стефиної погрози.
— Завезеш додому.
— Будь обережною.
— Буду… — Стефанія раптом схлипнула зовсім по-дитячому. Та одразу взяла себе в руки, поклала на коліна сумку, поплескала по ній долонею, ніби там лежала не вибухівка, а її косметика. — Хай начувається! — повторила впевнено.
Максим висадив Луцьку біля її будинку й поїхав додому. Піднявся не ліфтом, а сходами і, пересвідчившись, що ніхто не чекає його на сходовій площадці, зайшов до квартири. Взяв із собою тільки костюм, білизну, магнітофон і транзистор, подумав трохи й прихопив подарований Стефою спінінг, гарний спінінг з автоматичною котушкою, обвів поглядом кімнату, яка тепер здавалася йому зовсім чужою, без будь-якого жалю замкнув двері й викликав ліфт.
Рутковський переночував, як і передбачав, у прикордонному містечку. Прокинувся пізно, поспішати не було куди, та й чи не все одно, де вбивати час: у пансіонаті, адресу якого назвав йому Олег, чи тут, у маленькому симпатичному готелі, де простирадла пахнуть лавандою й свіжою гірською водою?
Поснідав. Рум’яна булочка з маслом виявилась дуже смачною, по кажучи вже про міцну каву. Максим попросив свіжі газети, були вже навіть мюнхенські, став ліниво гортати їх.
Реклама… оголошення… пригоди…
Погляд зупинився на набраному великими літерами заголовку:
ВБИВСТВО НА АЛЬТШТРАСЕ
Прочитав замітку й відставив чашку. Невже Стефанія? Прочитав ще раз:
«Сьогодні ввечері на Альтштрасе вбито двома пострілами з пістолета громадянина США Модеста Щупака. Як нам стало відомо, вбитий обіймав одну з керівних посад в організації українських націоналістів — ЗП УГВР. Вбивці вдалося зникнути. Поліція провадить розслідування».
Максим прочитав замітку ще раз. Отже, Стефанія слів на вітер не кидає, й рука в неї справді тверда.
Рутковський згадав красиву руку з довгими ніжними пальцями й червоними випещеними нігтями… Подумав, що тепер йому вже нічого не загрожує і він даремно їде за кордон.
Але Центру видніше, в Центрі розберуться і без нього, й Олег передасть наказ…
Максим розплатився з господарем готелю, завів машину й рушив кривими вуличками міста до річки, за якою височіли порослі лісом схили невисоких гір.
Там був кордон.
МІСТ
ПОВІСТЬ
Дорош виїхав з міста десь пополудні Житомирським шосе. Хотілося самотності — далі від сімейних клопотів і міської метушні. Він любив їхати не кваплячись: тримав на спідометрі кілометрів шістдесят і не звертав уваги на глузливі погляди власників «Запорожців», яким нарешті вдалося обійти «Жигулі».
Позаду лишилося Святошине, прошурхотів під колесами міст через Ірпінь. Почав накрапати дощ, і Дорош увімкнув «двірники». Було самотньо й гарно, під одноманітний шурхіт «двірників» легко думалось. Думки в такі хвилини швидкоплинні, зникають хутко, не затримуючись, паче автомобільна швидкість впливає і на них, пропадають десь за поворотом, як кілометрові стовпчики. Мабуть, такі хвилини нічим не відрізняються одна від одної, та вони сповнені якогось особливого внутрішнього змісту, у цей час заглиблюєшся сам у себе, в свої переживання, і сам собі здаєшся кращим, ніж ти є насправді, й письмо твоє видається не таким уже й поганим, та й взагалі підмальовуєш усе рожевою і блакитною фарбами.
Навіть дощ, який бив у вітрове скло, не псував Дорошеві настрою, навпаки, була в його монотонності своя принада.
Дорош вдивлявся у чорну мокру стрічку шосе, й перед очима оживали рядки його повісті: він бачив усе, що стоїть за ними, бо нічого не вигадував, більше того, часто не вистачало сил, щоб передати те, що знав, що пережив і чого ніколи не забуде. Бо це була розповідь про його молодість, про дні важкі й тривожні, про силу людського духу й смерть, словом — про війну…
Він автоматично крутив баранку, розминаючись із зустрічними машинами, сигналив, а сам давно вже був там, у тридцятирічній минувшині, — мовби знову переживав усе те, що було з ними тоді…
Вони — це п’ятеро з фронтової розвідки, п’ятеро переодягнених у німецькі мундири, можливо, смертників. І Дорошеві чомусь стало страшно, як було страшно й тоді, та, певно, це було неправдою, бо який же може бути страх, коли сидиш у комфортабельній машині і їдеш через мирне село з універмагом і чайною? Цим п’ятьом він і присвятив свою повість і згадував її, ніби перечитував ще і ще раз. На хвилину закрався сумнів: чи впізнають вони один одного й чи зможуть порозумітись — адже він їде на зустріч, призначену тридцять років тому, скільки води спливло… Потім подумав, як сприймуть вони його писанину — колишні хлопці з фронтової розвідки. Але скоро забув про це, згадував, і все…
Попереду, розбризкуючи гусеницями багно, сунула «тридцятьчетвірка». Здавалось, вона пливла по баюристій канаві, яку тільки умовно можна було назвати дорогою, пливла повільно, й жерло гармати весь час погойдувалось, ніби шукало чогось попереду, готове першої-ліпшої миті вивергнути вогонь. Брязкіт гусениць, бризки грязюки з-під них, сморід відпрацьованого пального заспокоювали, немов темрява не приховувала нічого страшного, лише насторожувала своєю загадковістю, як насторожує ніч довкола вогнища: мерехтливе освітлене коло, а за ним — чорне безмежжя…
Дорош потер перенісся, відганяючи полохливі думки, за сталевою спиною «тридцятьчетвірки» він почувався надійно. Подумав, що було б добре, якби вона прикривала їх і падалі, та знав: десь за кілометр, а може, й скоріше, танк з’їде на узбіччя, і далі вони поїдуть самі в темряву й невідомість. І все залежатиме тільки від їхньої витримки, винахідливості й, певно, від збігу обставин.
Лейтенант сидів у кабіні трофейного вантажного «мерседеса». Кілька механіків півдоби чаклували над машиною: перевірили мотор, змастили, перевзули в нову гуму, й тепер вона йшла слідом за танком легко, наче граючись, лише кілька разів на підйомах водієві довелося перемикати швидкість.