Гіркий дим. Міст
Шрифт:
— Додамо хвилину, — вирішив він, — За хвилину вони не отямляться, а ви встигнете відплисти.
— Півхвилини, — запротестував Цимбалюк, — треба мати гарантію.
У темряві не збагнуть що до чого, — не згодився Дорош.
— Але ж чекати до темряви!..
Дорош глянув на годинник.
— Всього півтори години… Метрів за двісті річка повертає, там вийдете в очерети. Потім лісом до села Коровичі. Пам’ятаєте, перед селом озеро? Там і чекатимемо на вас. А зараз вечеряти.
Котлубай дістав з машини хліб і консерви, добрячий шмат сала. Їли зосереджено, не розмовляючи. Кожного не полишала думка, що більше за вечерею вп’ятьох
На п’ятачку біля переправи було вавілонське стовпотворіння. Кожен намагався потрапити на міст першим, кожен доводив свої права голосно, з лайкою, але перед мостом стояв міцний есесівський заслін: насамперед пропускали танки та артилерію.
Дорош спробував щось довести гауптштурмфюреру, який командував переправою, але той лише байдуже глянув на папірець, що його обер-лейтенант тицяв йому під ніс, — тут кожен віз щось важливе…
Дорош повернувся до «мерседеса». Він зрозумів, що машину треба кидати й просуватися далі пішки. Грузовик уже зіграв свою роль: вони довезли на ньому вибухівку, тепер у цьому коловороті він починав обтяжувати розвідників. А рацію і запас продуктів вони можуть понести й на собі.
До мосту саме підійшла якась піхотна частина. Разом з нею розвідники вийшли на переправу.
— Ну, брате, час… — мовив Цимбалюк. В устах стриманого, сухуватого сержанта навіть просте слово «брате» було одкровенням, і Дубинський вдячно зиркнув на товариша. Трохи потеплішало на душі й додалось бадьорості, а як це багато важить саме в хвилини найбільшого душевного напруження.
— Ні пуху ні пера… — Дубинський стиснув Цимбалюкові руку вище ліктя й пірнув у відчинений люк.
«Тигр» загарчав, спочатку мов крізь зуби, але тут же голосно заревів і посунув просто на молоді дерева, що оточували галявину, підім’яв їх і, круто розвернувшись, виїхав на дорогу.
Стемніло. Дубинський бачив дорогу всього на кілька метрів попереду й вів танк обережно, хоча кортіло кинути його вперед, мов таран, змести все на шляху, перемолоти гусеницями. «Спокійно, Пашко…» — вмовляв він сам себе, й танк повільно повз узбіччям, обминаючи машини й підводи.
Що ближче до переправи, то частіше доводилося скочуватися у кювет, щоб об’їхати різні перешкоди. Нарешті дісталися передмостового п’ятачка.
Цимбалюк висунувся з люка й коригував рух «тигра». Зненацька попереду спалахнуло сліпуче світло, сержант здригнувся від несподіванки, та одразу заспокоївся. Вдень вони з Дорошем бачили око прожектора, й зараз його голубий промінь, пробиваючи вечірній туман, обмацував переправу й підступи до неї.
Сержант зітхнув: не так-то просто було б дістатися по воді до мосту й закласти вибухівку в опори…
Коли наблизились мало не впритул до моста, попереду виросла чорна постать. Цимбалюк наказав Дубинському зупинитись. Ось вона, вирішальна мить. Там далі, здавалося, все буде простіше, все начебто передбачено, але від того, як їм поведеться зараз, залежав успіх їхньої операції, продуманої так дбайливо.
Цимбалюк висунувся з люка.
— Не затримуйте нас, шарфюрере, — мовив він упевнено, — ми з групи полковника Шаттіха, і сам фон Зальц чекає на наше повідомлення.
Розвідвідділ фронту знав, що лише кільком машинам танкової дивізії полковника Шаттіха вдалося врятуватися після першого ж дня нашого наступу.
Чи то впевненість Цимбалюка, чи нахабство командира роти важких мінометів, який пробивався до переправи особливо настирно, вплинули на есесівця, тільки шарфюрер відступив, звільняючи дорогу.
Дубинський так рвонув танк, що ледь не розчавив есесівця. Цимбалюк пірнув у люк і зачинив його. Танк рушив слідом за колоною грузовиків із автоматниками в касках: переправлялася есесівська частина. Ось і дерев’яний настил; Дубинський відчув, як під вагою «тигра» заграли дошки й колоди. Уважно рахував поперечки на перилах мосту — одинадцята якраз над середнім биком. Дев’ята, десята… Проїхавши її, Дубинський перемкнув швидкість і кинув сталеву машину вперед, зачепив гусеницею грузовик з есесівцями й круто розвернув танк, поставивши його впоперек мосту.
Грузовик, перекинутий «тигром», розтрощив перила й звалився в річку. Але Дубинський уже не бачив цього. Він вимкнув мотор і відчинив нижній люк. Викинув ящик з вибухівкою й вислизнув сам. Мав одразу стрибати з мосту в річку, проте затримався, допомагаючи Цимбалюкові під танком.
— Чорт, — вилаявся той, — стрибай!
Шнур уже горів, спливали останні секунди…
Дубинський вислизнув з-під «тигра», та раптом зупинився, немов наштовхнувся на щось: есесівці освітили міст прожектором. Хтось біг до танка, розмахуючи руками й лаючись. Цимбалюк штовхнув Дубинського, і той незручно, боком полетів з мосту. Встиг лише побачити чорний вир під собою, плечем врізався в холодну воду й довго не виринав, намагаючись якомога далі відплисти. Коли виринув, із жахом побачив метрів за тридцять позаду освітлений прожектором цілий і непошкоджений міст. Що сталось, у них же все було розраховане до секунди, невже десь помилилися? Раптом стовп вогню піднявся над річкою, й Дубинський, ковтнувши повітря, знову глибоко пірнув, рятуючись від уламків.
Цього разу він протримався під водою менше, секунд п’ятнадцять — двадцять. Коли виринув, побачив провалля посеред мосту, яскраве полум’я віддзеркалювалось у воді. Якийсь чоловік борсався в річці неподалік, Дубинський подумав, що це Цимбалюк, й хотів озватися, та цієї миті той загорлав нестямно: «Рятуйте!» «Есесівець із збитого грузовика», — зрозумів Пашка й ще дужче замахав руками: комбінезон намок, і навіть такому доброму плавцеві, як він, було нелегко.
Ззаду почулися постріли, по річці різонули з кулеметів, але голубе безжалісне світло вже не заливало її — отже, прожектор пошкоджено. Зрештою, прожектор тепер не турбував Дубинського, річка круто повертала, й він уже випливав з небезпечної зони. Та важкий одяг тягнув на дно, і Пашка відчував, що може не виплисти. До берега він дістався на останньому зусиллі. Стоячи по горло у воді, розрізав на собі комбінезон, стягнув чоботи й, тримаючи їх за вушка, обережно рушив за течією.