Гаррі Поттер і келих вогню

Ролiнг Дж. К.

— Мій пане, — прошепотів він. — Хазяїне... вона прекрасна... дякую... дякую вам...

Він кинувся навколішки й поцілував край Волдемортової мантії.

— Не вагайся більше у своїй відданості, Червохвосте, — проказав Волдеморт.

— Не буду, мій пане... ніколи, мій пане...

Червохвіст звівся на ноги й приєднався до кола, зі сльозами на очах розглядаючи свою нову здорову руку. Тим часом Волдеморт наблизився до чоловіка, що стояв праворуч від Червохвоста.

— Луціусе, мій ненадійний слизький друже, — прошепотів Волдеморт, зупинившись біля нього. — Мені сказали, що ти не відрікся від колишнього життя, хоч і показав світові "порядне" обличчя. Гадаю, ти й досі

готовий очолити катування маґлів. Але ти, Луціусе, теж не намагався мене знайти... Насмілюся сказати, що твої подвиги на Кубку світу з квідичу мене розвеселили... та чи не краще було б, якби ти спрямував свою енергію на допомогу своєму хазяїнові?

— Мій пане, я був постійно напоготові, — озвався з-під каптура швидкомовний голос Луціуса Мелфоя. — Якби від вас з'явився хоч якийсь знак, хоч якась підказка, де вас шукати — я миттю опинився б поряд, ніщо б мене не зупинило!

— І все ж ти кинувся тікати від моєї Мітки, яку торік улітку випустив у небо мій вірний слуга, — ліниво проказав Волдеморт, і містер Мелфой замовк. — Так, Луціусе, мені про все відомо... ти мене розчарував... надалі я чекаю від тебе відданішого служіння.

— Аякже, мій пане, авжеж... ви такі милосердні, дякую...

Волдеморт ступив крок і зупинився навпроти проміжку в колі — між Мелфоєм та наступним смерте-жером. Місця б вистачило й на двох.

— Тут повинні стояти Лестранжі, — тихо проказав Волдеморт. — Та вони поховані в Азкабані. Вони довели свою відданість. Вони обрали ув'язнення в Азкабані і не зрадили мене... Коли Азкабан буде зруйновано, Лестранжі отримають винагороду, про яку навіть не мріяли. До нас приєднаються наші союзники — дементори... ми покличемо назад вигнаних велетнів... повернуться мої найвірніші слуги, повернеться ціла армія створінь, які наводять на всіх жах...

Він рушив далі. Повз деяких смертежерів він проходив мовчки, біля інших зупинявся й починав говорити.

— Макнейр... Червохвіст розповідав, що ти тепер працюєш на Міністерство магії, винищуєш небезпечних тварюк? Скоро ти матимеш набагато кращих жертв, аніж вони. Лорд Волдеморт про це подбає...

— Дякую вам, хазяїне... дякую, — прошепотів Макнейр.

— А тут, — Волдеморт зупинився біля двох найкремезніших постатей з каптурами на головах, — тут у нас Креб... тепер ти більше старатимешся, так, Кребе? А ти, Ґойле?

Обидва незграбно вклонилися, щось тупо белькочучи собі під ніс.

— Так, хазяїне...

— Будемо старатися, хазяїне...

— Те саме стосується й тебе, Ноте, — тихо проказав Волдеморт, минаючи згорблену постать, що ховалася в тіні Ґойла.

— Мій пане, падаю перед вами на коліна, я ваш найвідданіший...

— Годі, — відрубав Волдеморт.

Він підійшов до найширшого проміжку і якийсь час мовчки дивився на нього своїми порожніми червоними очицями, наче бачив тих, що мали там стояти.

— А отут бракує шістьох смертежерів... троє з них загинули за мене. Один занадто боягузливий, щоб повернутися... і він поплатиться. Один покинув мене назавжди... він, зрозуміло, буде вбитий. А останній залишився мені найвірнішим і знову служить, не покладаючи рук.

Смертежери заворушилися. Навіть крізь маски було видно, як вони схвильовано обмінюються поглядами.

— Цей вірний слуга зараз у Гоґвортсі і саме його зусиллями наш юний друг прибув сьогодні сюди...

— Авжеж, — продовжував Волдеморт, скрививши свій безгубий рот у хижій посмішці. Погляди всіх, хто стояв у колі, втупилися в Гаррі. — Гаррі Поттер ласкаво погодився відсвяткувати з нами моє відродження. Його навіть можна назвати моїм почесним гостем.

Запанувала тиша. Раптом смертежер, що стояв праворуч від Червохвоста, ступив крок уперед і з-під маски пролунав голос Луціуса Мелфоя.

— Хазяїне, ми прагнемо знати... благаємо, скажіть нам... як вам це вдалося... таке диво... як ви спромоглися до нас повернутися...

— О, Луціусе, це така історія, — сказав Волдеморт. — Вона починається і закінчується оцим ось моїм юним другом. — Він спроквола підійшов до Гаррі. Всі очі втупилися в них. Змія повзала, не зупиняючись.

— Ви, либонь, знаєте, що причиною мого падіння називають оцього хлопця? — вкрадливо проказав Волдеморт, не зводячи своїх червоних очей з Гаррі, чий шрам запік так несамовито, що Гаррі ледь не кричав. — Усім вам відомо, що тієї ночі, коли я втратив свою могуть і тіло, я намагався його вбити. Його мати загинула, пориваючись урятувати сина — несвідомо вона надала йому такий захист, якого я, зізнаюся, не передбачав... Я не міг до хлопця навіть доторкнутися.

Волдеморт витяг довгий білий палець і наблизив його до Гарріної щоки.

— Мати залишила на ньому сліди своєї самопожертви... це стара магія, я мав би про неї пам'ятати... А забув, наче останній дурень... Та це не має значення. Тепер я можу до нього доторкнутися.

Гаррі відчув холодний дотик довгого пальця — його голова могла от-от вибухнути від болю.

Волдеморт м'яко засміявся, забрав пальця й звернувся до смертежерів:

— Визнаю, друзі — то був мій прорахунок. Моє закляття відбилося від дурної самопожертви якоїсь жінки — і вразило мене самого. Це був біль над усіма болями, друзі мої. А я ні на краплину не був до нього готовий. Мене видерло з власного тіла. Я став менший, ніж дух, нікчемніший за найнещасніших привидів... та все ж лишився живий. Ким я був, не знав навіть я сам. Я — той, хто подолав найдовшу відстань на шляху до безсмертя. Ви знаєте мою мету — перемогти смерть. Та я випробував один зі способів — і все спрацювало... адже я не загинув, хоч закляття мусило мене вбити. Та все ж я був такий безсилий, як найслабші істоти світу, і нічим не міг собі зарадити... я не мав тіла — а кожне закляття, що могло допомогти, вимагало використання чарівної палички...

— Пам'ятаю лише, як нескінченно довго, без відпочинку, без сну, секунда за секундою, я змушував себе існувати... Прихисток я знайшов у далекому закордонному лісі, і просто чекав... Авжеж, думав я, хто-небудь із відданих мені смертежерів незабаром знайде свого хазяїна... хтось прийде до мене і з допомогою магії поверне мені тіло, бо сам я зробити цього не можу... Та я чекав даремно...

Шурхотіння ще раз пробігло колом смертежерів, і на якусь мить запала моторошна тиша. Волдеморт досхочу насолодився нею, а тоді повів далі:

— У мене залишилася єдина властивість. Я міг захоплювати тіла інших. Та я не насмілювався йти в багатолюдні місця, бо знав, що аврори шукають мене скрізь. Зрідка я вселявся в тварин — зрозуміло, перевагу надавав зміям — та це було не набагато краще, ніж існувати у формі безтілесного духа, адже тварини непристосовані до магії... і моя присутність у їхніх тілах укорочувала їм життя. Жодна не прожила довго...

— А потім... чотири роки тому... з'явилися засоби для мого повернення. Молодий, дурний і довірливий чарівник ішов собі через мій ліс. Здавалося, це той шанс, про який я мріяв... адже він виявився вчителем у Дамблдоровій школі... він легко піддався моїй волі... я повернувся з ним у цю країну і незабаром заволодів його тілом, щоб зблизька наглядати, як він виконує мої накази. Та план провалився. Украсти філософський камінь не вдалося. Я не зумів забезпечити собі безсмертя. Мені завадили... знову завадив Гаррі Поттер...