Гаррі Поттер і орден Фенікса
Шрифт:
— То ти знав, куди ви йдете? — перепитав Гаррі. — Знав, де шукати велетнів?
— Се знав Дамблдор, і він нам розказав, — пояснив Геґрід.
— Вони ховаються? — поцікавився Рон. — Чи це таємниця, де вони перебувають?
— Та не зовсім, — похитав кудлатою головою Геґрід. — Просто більшості чаклунів однаково, де ті велетні — головне, аби лиш десь далеко. Але туди дуже тєжко дістатися, принаймні людям, тож нам були потрібні Дамблдорові інструкції. Ми майже місяць туди добиралися...
— Місяць? — здивувався Рон, мовби ніколи
Геґрідове розплющене око співчутливо зиркнуло на Рона. — Та ж за нами, Роне, стежили, — хрипко пояснив він.
— Що ти маєш на увазі?
— Ти си не розумієш, — відповів Геґрід. — Міністерство пильнує за Дамблдором і за тими, хто, як вони гадають, з ним заодно...
— Та ми це знаємо, — урвав його Гаррі, що прагнув почути продовження Геґрідової розповіді, — знаємо, що міністерство стежить за Дамблдором...
— То ви не могли вдаватися до чарів, щоб туди добратися? — сторопіло перепитав Рон, — ви всю дорогу мусили пройти, як маґли?
— Ну, не те, шоб усю, — ухильно відповів Геґрід. — Просто мусили бути обережні, бо ми з Олімпією троха вирізняємося серед усіх...
Рон здушено чи то пирхнув, чи то чхнув і швиденько сьорбнув чаю.
— ...то ж за нами легко простежити. Ми вдавали, шо вирушили разом на вакації, та й поїхали до Франції. Там робили вигляд, ніби взяли курс до Олімпіїної школи, бо знали, шо хтось із міністерства сидить у нас на хвості. Мусили пересуватися поволі, бо мені, направду, не можна вживати чари, а ми знали, шо міністерство буде шукати зачіпки для нашого арешту. Але ми зуміли вислизнути від того бовдура, шо за нами стежив, десь біля Дир-Джона...
— Ага, біля Діжона? — зраділо перепитала Герміона. — Я там була на канікулах! А чи ви бачили?..
Вона вмовкла на півслові, помітивши вираз Ронового обличчя.
— Після того ми вдалися троха до чарів, і то була незла мандрівка. Натрапили на пару божевільних тролів на польському кордоні, а потім я ше мав невеличку сутичку з одним вампіром у Мінську, та поза тим усе минуло гладесенько.
А відтак ми си прийшли, куди треба, і зачали си лізти в гори, шукаючи за ними... Але мусили забути про чари, коли вже були близько від них. Частково тому, шо вони не люблять чаклунів, а ми не хтіли їх завчасно дратувати, а частково тому, шо Дамблдор застеріг нас, шо Відомо-Хто також буде шукати велетнів. Казав, шо той, напевно, вже теж відправив до них посланців. Казав, аби ми дуже вважєли, аби не привертати до себе уваги, бо там можут бути смертежери.
Геґрід замовк, щоб відсьорбнути чаю.
— А далі? — підганяв його Гаррі.
— А далі знайшли їх, — просто сказав Геґрід. — Одної ночи подолали гірський хребет і уздріли їх внизу, просто під нами. Там палали вогні й рухалися величезні тіні... так, ніби пересувалися кавалки гір.
— Які вони на зріст? — притишено спитав Рон.
— Метрів зо шість, — недбало відповів Геґрід. — А найвищі, може, сім-вісім.
— І скільки їх там було? — поцікавився Гаррі.
— Мабуть, сімдесєть чи вісімдесєть, — відповів Геґрід.
— І все? — здивувалася Герміона.
— Так, — зажурено підтвердив Геґрід, — лишилося яких вісімдесєть, а колись їх було море — десь, може, зо сто розмаїтих племен по цілім світі. Та вони вже вимирают багато століть поспіль. Декого, звісно, вбили чаклуни, але здебільшого вони самі повбивали один одного, а тепер вимирают швидше, ніж будь-коли. Вони не здатні мешкати всі разом, як ото тепер. Дамблдор казав, шо то всьо наша вина, шо то чаклуни примусили їх піти геть і жити далеко від нас, тому вони не мали іншого вибору, як триматися купи для власного захисту.
— Отож, — втрутився Гаррі, — ви їх побачили, і що тоді?
— Ми зачекали до ранку, бо не хтіли підбиратися в пітьмі, для власної ж безпеки, — пояснив Геґрід. — Десь у третій годині ночи вони си позасинали просто там, де сиділи. Ми не наважувалися спати. По-перше, не хтіли, аби хтось із них прокинувся і знайшов нас, а по-друге, вони страшенно хроплят. Під ранок навіть зрушили снігову лавину... Ну, а на світанку ми до них спустилися.
— Так запросто? — отетерів Рон. — Спустилися в табір до велетнів?
Дамблдор розказав нам, як то робити, — відповів Геґрід. — Дати ґурґови дарунки, виявити йому свою повагу...
— Дати дарунки кому? — перепитав Гаррі.
— Та ґурґови, себто вождеви.
— А як ви знали, хто з них ґурґ? — поцікавився Рон. Геґрід кумедно хрюкнув.
— Та то не тєжко, — відповів він. — Він був найбільший, найгидкіший і найледачіший. Сидів собі там і чекав, коли йому принесут харчі. Мертвих кіз і все таке. Називався він Каркус. Заввишки був десь шість з половиною чи, може, й сім метрів, а важив як добрих два слони. Шкіра, як у носорога...
— І ти взяв і піднявся до нього? — затамувала дух Герміона.
— Нє... зійшов до нього, бо він лежав у долині. Вони всі були в такому яру з гірським озером... навкруг чотири файлі гори, а Каркус лежав коло того озера й гарчав на інших, шоб годували його і його жінку. Ми з Олімпією зійшли з гори вниз...
— А вони не намагалися вас повбивати, коли побачили?— недовірливо спитав Рон.
— Дехто, певно, про се думав, — стенув плечима Геґрід, — але ми си зробили те, шо казав нам Дамблдор, себто підняли вгору дарунок, дивилися ґурґові в очи, а на інших не зважали. Тож решта притихла й вилупилася на нас, а ми підійшли до Каркусових ніг, вклонилися й поклали перед ним наші презенти.
— І що ви йому подарували? — жваво поцікавився Рон. — Харчі?
— Нє, він і сам собі може добути харчі, — заперечив Геґрід. — Ми дали йому чари. Велетням подобаються чари, вони тілько не люблят, коли ми використовуємо їх проти них. Тож першого дня ми подарували йому гілку Ґубрайтського вогню.
— Ого! — тихенько вигукнула Герміона.
— Гілку чого?.. — здивувалися Гаррі з Роном.
— Вічного вогню, — роздратовано пояснила Герміона, — мусили б уже це знати. Професор Флитвік на своїх уроках згадував про нього щонайменше двічі!