Гаррі Поттер і орден Фенікса
Шрифт:
Амбридж нічого не відповіла. Зробила останній запис, тоді глянула на Геґріда і знову дуже голосно й повільно проказала: — Прошу продовжувати урок. Я пройдуся, — вона вдала, що ходить (Мелфой і Пенсі Паркінсон мало не луснули зі стримуваного реготу), — ...між учнями, — показала на окремих школярів, — і задам їм запитання. — Показала на рот, ніби щось говорить.
Геґрід дивився на неї і ніяк не міг збагнути, чого це вона поводиться так, ніби він не розуміє нормальної мови. У Герміони від люті аж сльози на очах виступили.
— Меґера, гидка меґера! — шепотіла вона, коли Амбридж рушила до
— Е-е... файно, — пробелькотів Геґрід, намагаючись зосередитися на уроці, — отже... тестрали. Так. Ну, з ними си пов'язано купу файних речей...
— Чи все ви розумієте, — дзвінко запитала професорка Амбридж у Пенсі Паркінсон, — коли говорить професор Геґрід?
У Пенсі, як і в Герміони, теж виступили сльози на очах, але від сміху. Відповідь її була нерозбірлива, бо вона мусила тамувати хихотіння.
— Ні... бо... ну... він так говорить, ніби постійно рохкає...
Амбридж записала це в нотатник. Геґрід почервонів вільними від синців ділянками обличчя, але зробив вигляд, ніби не почув відповіді Пенсі.
— Е-е... так... файні речі про тестралів. Коли їх приборкати, як оцих, то ви вже ніколи й ніде не загубитеся. У них дивовижне чуття напрямку. Просто кажете їм, куди би ви хтіли, і...
— Якщо вони, тіла, тебе зрозуміють, — голосно прокоментував Мелфой, і Пенсі Паркінсон знову почала труситися від реготу. Професорка Амбридж поблажливо всміхнулася, а тоді звернулася до Невіла.
— Ти бачиш тестралів, Лонґботоме? — запитала вона. Невіл кивнув головою.
— А чию смерть ти бачив? — байдуже поцікавилася вона.
— Мого... мого дідуся, — затинаючись, відповів Невіл.
— І що ти про них думаєш? — показала вона своєю короткопалою рукою на коней, які вже обгризли коров'ячу тушу аж до кісток.
— Е-е... — нервово відповів Невіл, зиркнувши на Геґріда. — Ну... вони... е-е... нормальні...
— Учні... занадто... залякані... щоб... визнати... свій... страх, — забурмотіла Амбридж, роблячи черговий запис.
— Ні! — розпачливо вигукнув Невіл. — Я їх не боюся!
— Усе гаразд, — поплескала Невіла по плечу Амбридж з усерозуміючою, на її думку, усмішкою. Гаррі ця усмішка здалася зловісною. — Геґріде, — знову повернулася вона до вчителя й заговорила так само голосно й повільно, — гадаю, я вже маю досить інформації. Ви отримаєте, — (вона вдала, що бере щось прямо з повітря перед собою) — результати інспектування — (показала на записник) — впродовж десяти днів. — Підняла вгору десять куцих жирних пальців, а тоді, по-ропушачому широко всміхаючись з-під свого зеленого капелюшка, подріботіла від них, залишивши позаду Мелфоя і Пенсі Паркінсон, які корчилися зі сміху, Герміону, що розлючено тремтіла, і сумного, спантеличеного Невіла.
— Гидка, брехлива, збочена стара гаргуйлька! — бушувала Герміона, коли через півгодини вони верталися до замку по рівчаках, що їх вони протоптали в снігу йдучи сюди. — Ви зрозуміли, куди вона хилить? Це все пов'язано з уявленнями про покручів... вона намагається зробити з Геґріда якогось тупого троля, тільки тому, що його мати була велетка... це так несправедливо, бо урок був цілком непоганий... тобто я ще могла б зрозуміти, якби то знову були якісь вибухозаді скрути, але ж тестрали нормальні... знаючи Геґріда, можна сказати, що це були взагалі цілком невинні істоти! — Амбридж сказала, що вони небезпечні, — нагадав Рон.
— Як і казав Геґрід, вони не дозволять себе скривдити, — нетерпляче заперечила Герміона, — і я не думаю, що така вчителька, як Граблі-Планка показала б їх нам до складання НОЧІ, а вони ж такі цікаві! Одні люди їх бачать, а інші ні! Хотіла б і я їх побачити.
— Справді? — неголосно перепитав Гаррі. Герміону зненацька охопив жах.
— Ой, Гаррі... пробач... ні, авжеж, ні... я бовкнула таку дурницю.
— Нічого, — заспокоїв він її, — не журися.
— Я здивований, що так багато учнів їх побачили, — мовив Рон. — Аж троє...
— Так, Візлі, ми тут теж, тіла, про це думали, — пролунав лиховісний голос. Нечутними в м'якому снігу кроками Мелфой, Креб і Ґойл наздогнали їх і опинилися просто за їхніми спинами. — От цікаво, якби ти побачив, як хтось, тіла, здох, — може, й квафела почав би тоді бачити?
Він зареготав разом з Кребом і Ґойлом, вирвався вперед на стежці до замку, а тоді заревів на весь голос: "Візлі — наш король". Вуха в Рона стали яскраво-червоні.
— Не звертай на них уваги, — просичала Герміона, вихопила чарівну паличку і замовлянням знову видобула з неї гаряче повітря, щоб розтопити в неторканому снігу стежку до оранжерей.
Настав грудень. Він приніс ще більше снігу і справжнісіньку лавину домашніх завдань для п'ятикласників. З наближенням Різдва Ронові й Герміонині обов'язки старост дедалі більше їх обтяжували. Вони мусили наглядати за прикрашанням замку ("Чіпляєш стрічку з блискітками, а Півз хапає її за другий кінець і намагається тебе задушити", — жалівся Рон), пильнувати першачків та другокласників, які на перервах залишалися в коридорах через страшенний холод надворі ("А то такі зухвалі шмаркачі, якщо хочеш знати! Ми в першому класі й близько такі не були", — нарікав Рон), і чергувати в коридорах на зміну з Аргусом Філчем, який підозрював, що святковий настрій виллється у масові чаклунські дуелі ("Та в нього лайно замість мозку", — лютував Рон). Справ було стільки, що Герміона навіть перестала плести ельфам шапочки й бідкалася, що їх у неї залишилося тільки три.
— Тим бідним ельфам, яких я ще не визволила, доведеться лишатися на Різдво тут, бо їм не вистачить шапочок!
Гаррі не наважився розповісти їй, що Добі забирає собі всю її продукцію, тому лише нижче схилився над рефератом з історії магії. Він не хотів навіть думати про Різдво. Уперше в житті мріяв не залишатися на канікули в Гоґвортсі. Враховуючи заборону на квідич і стурбованість тим, дадуть Геґрідові іспитовий термін чи ні, його тут зараз мало що тримало. З радістю чекав єдиного — зібрань ДА, але вони все одно на час канікул припинялися, бо майже всі члени ДА роз'їжджалися по своїх родинах. Герміона збиралися з батьками на гірськолижний курорт, і це викликало захват у Рона, бо він іще не чув, що маґли прив'язують собі до ніг вузенькі шматочки дерева, щоб з'їжджати з гір. Рон їхав додому в "Барліг". Гаррі кілька днів смертельно йому заздрив, аж доки Рон, відповідаючи на Гарріне запитання, як він планує добиратися на Різдво додому, вигукнув: