Гаррі Поттер і орден Фенікса
Шрифт:
"Це дзеркальце складається з двох частин, і друга його половинка в мене. Якщо захочеш зі мною поговорити, назви дзеркальцеві моє ім'я. Ти з'явишся в моєму дзеркальці, а я говоритиму в твоєму. Ми з Джеймсом частенько ним користувалися, коли відбували покарання у різних учителів".
Серце Гаррі закалатало. Пригадав, як чотири роки тому побачив своїх покійних батьків у дзеркалі Яцрес. Він знову зможе розмовляти з Сіріусом, зараз, негайно... він це знав...
Озирнувся, щоб пересвідчитись, що тут нікого
Поверхня дзеркальця запітніла від його дихання. Підніс дзеркальце ще ближче, мало не вибухаючи від хвилювання, але очі, що дивилися на нього звідтіля, були, безсумнівно, його власними. Ретельно протер дзеркальце й знову дуже виразно промовив кожнісінький склад:
— Сіріус Блек!
Нічого не сталося. Розчароване обличчя, що дивилося з дзеркальця, зрозуміло, належало йому самому...
"Коли Сіріус провалився в арку, то не мав при собі дзеркальця, — пролунав тихенький голосок у Гаррі в голові. — Ось чому воно не діє..."
Гаррі на якусь мить завмер, а тоді так сильно шпурнув дзеркальце назад у валізу, що воно розбилося. Цілу осяйну хвилину він був переконаний, що побачить Сіріуса, що знову з ним порозмовляє...
У грудях аж запекло від розчарування. Устав і почав жужмом кидати речі у валізу просто на розбите дзеркальце... І тут йому сяйнула думка... цікавіша, ніж дзеркальце... серйозніша й важливіша... як це вона не з'явилася раніше... чому він не спитав?
Гаррі вилетів зі спальні й стрімголов помчав униз ґвинтовими сходами, натикаючись на стіни й майже цього не помічаючи. Кулею пролетів через порожню вітальню, вискочив з отвору за портретом і помчав коридором, не звертаючи уваги на Гладку Пані, що гукала йому вслід: "Бенкет ось-ось почнеться, ще трохи — і ти запізнишся"! Але Гаррі й не збирався йти на бенкет... Чого воно так буває, що коли не треба, тут аж кишить привидами, а от зараз...
Він збігав сходами, метався коридорами, але не зустрічав ні душі — ні живої, ні мертвої. Усі були, зрозуміло, у Великій залі. Гаррі різко зупинився біля класу замовлянь, переводячи подих і засмучено думаючи, що мусить зачекати, аж доки закінчиться бенкет...
Та коли він уже зовсім втратив надію, раптом побачив — наприкінці коридору линула чиясь прозора постать. — Гей... гей, Нік! НІК!
Привид вистромився зі стіни, показавши вбрану в екстравагантний капелюх з пір'їнами небезпечно хитку голову сера Ніколаса де Мимзі-Порпінґтона.
— Добрий вечір, — привітався привид, повністю виринаючи з кам'яної стіни й усміхаючись до Гаррі. — Виявляється, що не тільки я відсутній на бенкеті? Хоч, зрозуміло, — зітхнув він, — трохи в іншому сенсі...
— Нік, можна тебе щось попросити?
На обличчі Майже-Безголового Ніка з'явився дуже своєрідний вираз — устромивши пальця за свій стоячий комір, він обвів ним довкола шиї, ніби поправляючи, а насправді міркуючи над відповіддю. Перестав поправляти лише тоді, коли його частково відрізана голова мало не відвалилася.
— Е-е... що, Гаррі, саме зараз? — розгубився Нік. — А не можна почекати, доки закінчиться бенкет?
— Ні... прошу тебе... Нік, — благав Гаррі, — мені дуже потрібно з тобою поговорити. Можемо зайти сюди?
Гаррі відчинив двері в найближчий клас, і Майже-Безголовий Пік зітхнув.
— Ну що ж, — змирився він, — не вдаватиму, що я цього не чекав.
Гаррі потримав для нього двері, але привид проплив крізь стіну.
— Чого ти чекав? — запитав Гаррі, зачиняючи двері.
— Що ти мене шукатимеш, — відповів Нік, підпливаючи до вікна й визираючи на сутінкове подвір'я. — Таке буває, іноді... коли хтось зазнає... втрати.
— Твоя правда, — Гаррі не бажав говорити на цю тему. — Я тебе шукав.
Нік нічого на це не відповів.
— Просто... — зніяковів Гаррі, сам того не сподіваючись, — просто... ти помер. Але й далі залишаєшся тут.
Нік зітхнув і не відводив очей від вікна.
— Це ж правда? — наполягав Гаррі. — Ти помер, але я з тобою розмовляю... ти можеш ходити по Гоґвортсу...
— Так, — спокійно погодився Майже-Безголовнй Нік, — я ходжу й розмовляю, справді.
— Отже, ти повернувся, правда? — не вгавав Гаррі. — Люди можуть повертатися, так? Привидами. Вони ж не зникають остаточно. Га? — нетерпляче додав він, бо Нік і далі мовчав.
Майже-Безголовий Нік повагався, а тоді сказав: — Не всі можуть повертатися привидами.
— Тобто? — негайно запитав Гаррі.
— Тільки... тільки чарівники.
— Он як, — Гаррі трохи не засміявся з полегшення. —
Тоді все гаразд, бо людина, про яку я питаю, чарівник. То він може повернутися, так?
Нік відвернувся від вікна й скорботно поглянув на Гаррі.
— Він не повернеться.
— Хто?
— Сіріус Блек, — відповів Нік.
— Але ж ти повернувся! — розсердився Гаррі. — Ти зумів... помер... але не зник...
— Чарівники можуть залишати на землі свій відбиток, примарно тинятися там, де бували за життя, — сказав нещасний Нік. — Але цей шлях обирають лише одиниці.
— Але чому? — здивувався Гаррі. — Нічого... Це не має значення... Сіріусу начхати, що це не таке вже й поширене явище. Він повернеться, я знаю!
Він так завзято в це повірив, що навіть зиркнув на двері, на якусь частку секунди впевнений, що ось-ось побачить перламутрово-білого, прозорого й усміхненого Сіріуса, що наближається до Гаррі.
— Він не повернеться, — повторив Нік. — Він піде... далі.
— Як це "піде далі"? — швидко перепитав Гаррі. — Куди далі? Слухай... а що взагалі стається, коли помираєш? Куди потрапляєш? Чому не всі повертаються? Чому тут так мало привидів? Чому?..
— Я не можу відповісти, — сказав Нік.
— Але ж ти й сам мертвий? — почав дратуватися Гаррі. — Кому ж відповісти, як не тобі?
— Я злякався смерті, — ледь чутно пояснив Нік. — Вирішив залишитися. Іноді думаю, що не треба було... бо це ж і не тут, і не там... тобто я й не тут, і не там, правду кажучи... — Він сумно всміхнувся. — Гаррі, мені не розкрилися таємниці смерті, бо замість неї я обрав нікчемну імітацію життя. Гадаю, що вчені чаклуни досліджують це питання у відділі таємниць...