Гаррі Поттер і Смертельні реліквії

Ролiнг Дж. К.

– Брехня, - закричав Гаррі й побачив у вікні сусіда з газонокосаркою, що зупинився й стурбовано глянув угору.

Гаррі бухнувся на ліжко. Уламок розбитого дзеркальця відлетів убік. Він підняв його й покрутив між пальцями, думаючи й думаючи про Дамблдора та всю ту брехню, яку на нього вилила Ріта Скітер...

Яскраво-синій спалах. Гаррі заціпенів, а його порізаний палець знову ковзнув по зазубреному краєчку дзеркальця. Йому це уявилося, здалося. Він озирнувся, але стіна була хворобливого персикового кольору, що відповідав смакам тітки Петунії: там не було

нічого синього, що могло б відбитися в дзеркальці. Він знову придивився до дзеркальної скалки й нічого не побачив, крім відображення власного зеленого ока.

Йому примарилося, іншого пояснення нема. Примарилося, бо він думав про покійного директора. Якщо в чомусь і можна бути певним, то це в тому, що погляд ясних синіх очей Албуса Дамблдора ніколи вже його не прониже.

– РОЗДІЛ ТРЕТІЙ -

Від’їзд Дурслів

Вхідні двері так грюкнули, що аж луна прокотилася по сходах, і почувся крик:

– Гей! Ти!

До Гаррі так зверталися ось уже шістнадцять років, тому він не мав жодних сумнівів, кого саме гукає дядько, проте відповів не одразу. Він ще й досі дивився на уламок дзеркальця, в якому, як йому здалося на часточку секунди, побачив Дамблдорове око. Аж коли дядько заревів: «ХЛОПЧЕ!» - Гаррі поволі звівся на ноги й пішов до дверей, зупинившись тільки, щоб сховати шматочок розбитого дзеркальця в рюкзак, набитий речами, які він візьме з собою.

– Та скільки ж можна!
– гаркнув Вернон Дурслі, коли Гаррі нарешті з’явився на сходах.
– Іди сюди, треба побалакати!

Гаррі зійшов униз, тримаючи руки в кишенях джинсів. Коли зайшов у вітальню, побачив там усіх трьох Дурслів. Вони були вбрані в дорожний одяг: дядько Вернон - у жовтувато-коричневу куртку на блискавці, тітка Петунія - в ошатне оранжево-рожеве, мов лососина, пальто, а Дадлі, дебелий, м’язистий і білявий двоюрідний брат Гаррі - в шкіряну куртку.

– Що?
– запитав Гаррі.

– Сядь!
– гримнув дядько Вернон. Гаррі підняв брови.
– Будь ласка!
– додав дядько Вернон і аж скривився, наче це слово подряпало йому горло.

Гаррі сів. Здається, він знав, про що йтиметься. Дядько закрокував туди-сюди, а тітка Петунія й Дадлі стурбовано стежили за його рухами. Нарешті, коли його велике бурякове обличчя аж зморщилося від зосередження, дядько Вернон зупинився перед Гаррі й заговорив.

– Я передумав, - повідомив він.

– Та невже?
– глузливо обізвався Гаррі.

– Що за тон...
– верескнула було тітка Петунія, проте Вернон Дурслі зупинив її помахом руки.

– Це все дурні балачки, - буркнув дядько Вернон, спопеляючи Гаррі свинячими очицями.
– Не вірю я ані слову. Ми залишаємось тут і нікуди не їдемо.

Гаррі подивився на дядька, відчуваючи і роздратування, і задоволення. Вернон Дурслі постійно, щодоби, міняв думку ось уже з місяць, то запаковуючи, то розпаковуючи багажник в результаті кожної такої зміни настрою. Найбільше Гаррі сподобалось, коли дядько Вернон, не знаючи, що Дадлі поклав у його розпаковану валізу свої гантелі, спробував її підняти, щоб поставити в багажник, і впав, ревучи від болю й усе проклинаючи.

– Ти оце кажеш, - вів далі Вернон Дурслі, крокуючи туди-сюди по вітальні, - що нам - Петунії, Дадлі й мені - загрожує небезпека. Від... від...

– Таких, як я, правильно, - підтвердив Гаррі.

– Ну, але я в це не вірю, - повторив дядько Вернон, знову зупиняючись перед Гаррі.
– Я півночі не спав, міркував, і вирішив, що це змова, щоб заволодіти моїм будинком.

– Будинком?
– перепитав Гаррі.
– Яким будинком?

– Оцимбудинком!
– заревів дядько Вернон, і на чолі в нього запульсувала жилка. – Нашимбудинком! Ціни на будинки ростуть мов на дріжджах! Ти хочеш, щоб ми забралися звідси, а тоді зробиш якийсь там фокус-покус, і ми не встигнемо й моргнути, як усі документи будуть переписані на тебе і...

– Ви що, геть очманіли?
– здивувався Гаррі.
– Змова, щоб заволодіти цим будинком? Невже ви й справді такі дурні, як здаєтесь?

– Не смій!..
– завищала тітка Петунія, але дядько Вернон знову її вгамував помахом руки: знущання над його зовнішністю - то ніщо порівняно з загрозою, що він її відчував.

– Якщо ви забули, - нагадав Гаррі, - то я маю будинок, мені його залишив хрещений батько. Навіщо мені здався цей? Щасливі спогади дитинства?

Запала тиша. Гаррі здалося, що його аргументи на дядька подіяли.

– Ти заявляєш, - дядько Вернон знову закрокував по кімнаті, - що цей лорд, як його...

– Волдеморт, - нетерпляче додав Гаррі, - і ми вже про це говорили сто разів. І я не просто заявляю - це факт, торік вам казав про це Дамблдор, а Кінґслі й містер Візлі...

Вернон Дурслі сердито згорбився, і Гаррі здогадався, що дядько намагається викинути з голови спогади про той несподіваний візит, коли на самому початку його літніх канікул їх відвідали двоє дорослих чаклунів. Поява на порозі Кінґслі Шеклболта й Артура Візлі неприємно вразила Дурслів. Утім, по-правді, Гаррі визнавав, що поява містера Візлі, котрий свого часу зруйнував тут піввітальні, навряд чи могла викликати захоплення в дядька Вернона.

– ...Кінґслі й містер Візлі добре все пояснили, - безжально тиснув на дядька Гаррі.
– Коли мені виповниться сімнадцять, захисні чари, що мене тут оберігають, припинять свою дію, і це вам загрожує не менше, ніж мені. В Ордені впевнені, що Волдеморт нападе на вас, щоб тортурами вибити з вас інформацію про моє перебування, або ж щоб узяти вас у заручники, бо думатиме, що я повернуся вас рятувати.

Дядько Вернон зустрівся поглядом з Гаррі. Гаррі був упевнений, що в цю мить обидва вони думали про одне. Тоді дядько Вернон відійшов, а Гаррі продовжив: