Гаррі Поттер і Смертельні реліквії
Шрифт:
Надгробок був усього за два ряди від могил Кендри та Аріани. З такого самого білого мармуру, як і Дамблдорова гробниця, тому напис на ньому легко читався, аж ніби світився в темряві. Гаррі не довелося й нахилятися, щоб прочитати викарбувані слова:
«Джеймс Поттер, нар. 27 березня 1960 р., помер 31 жовтня 1981 р.
Лілі Поттер, нар. 30 січня 1960 р., померла 31 жовтня 1981 р.
Останній ворог, якого буде знищено - це
Гаррі читав помалу, ніби хотів повніше збагнути зміст цих слів, а останнє речення промовив уголос:
– «Останній ворог, якого буде знищено - це смерть»...– Страшна, ба навіть жахлива, думка стукнула йому в голову.
– Хіба це не ідея смертежерів? Чому тут цей напис?
– Гаррі, це не означає перемоги над смертю в тому сенсі, як це розуміють смертежери, - лагідно пояснила Герміона.
– Це означає... розумієш... життя по той бік смерті. Життя після смерті.
Але ж вони вже не живуть, подумав Гаррі, їх не стало. Порожні слова не могли приховати того факту, що тлінні останки його батьків лежать отут, під снігом і каменем, байдужі й несвідомі. З очей полилися нестримні сльози, гарячі як окріп, однак просто на щоках вони замерзали, і який був сенс їх витирати чи приховувати? Він дав їм волю, а сам дивився, стиснувши губи, на густий шар снігу, що затуляв від очей те місце, де лежали Лілі та Джеймс, ставши кістками чи прахом, і не знали, й не зважали на те, що їхній син стояв так близько, що його серце й досі билося завдяки їхній жертві, і що він зараз хотів би спочивати разом з ними під цим снігом.
Герміона взяла його за руку й міцно стисла. Він не дивився на неї, але теж потис їй руку, жадібно й судомно ковтаючи нічне повітря, щоб заспокоїтись, опанувати себе. Треба було принести щось для них, але він про це не подумав, а всі рослини на цвинтарі були безлисті й перемерзлі. Проте Герміона підняла чарівну паличку, зробила нею коло в повітрі й вичаклувала вінок з квітучого різдвяного чемерника.
Розігнувся - й одразу захотів піти. Відчував, що не витримає тут більше ані хвилини. Поклав руку Герміоні на плече, а вона обняла його за стан, і вони мовчки пішли по снігу, повз могили Дамблдорових матері й сестри, до темної церковці й невидимої здалеку вузенької хвіртки.
– РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ -
Таємниця Батільди
– Гаррі, стій.
– Що таке?
Вони щойно порівнялися з могилою невідомого Ебота.
– Тут хтось є. За нами хтось стежить. Я відчуваю. Там, за кущами.
Вони завмерли, тримаючись одне за одного і вдивляючись у густі чорні кущі, що огороджували цвинтар. Гаррі нічого там не бачив.
– Ти певна?
– Я бачила, як там щось рухалося, клянуся, що бачила...
Вона вивільнила руку з чарівною паличкою.
– Ми схожі на маґлів, - нагадав Гаррі.
– Маґлів, які щойно поклали квіти на могилу твоїх батьків! Гаррі, я впевнена - там хтось є!
Гаррі згадав «Історію магії». На цвинтарі повинні бути привиди. А що як?.. Але тут він почув шурхіт і побачив, як з куща, на який показувала Герміона, посипався сніг. Привиди не розсипають снігу.
– Це кіт, - припустив за якусь мить Гаррі, - або пташка. Якби то був смертежер, ми б уже давно були мертві. Краще ходімо звідси й знову накинемо плащ-невидимку.
Йдучи з цвинтаря, вони увесь час озиралися. Гаррі аж ніяк не почувався таким оптимістом, яким прикидався, щоб заспокоїти Герміону, тому дуже зрадів, коли вони нарешті вийшли за хвіртку на слизький тротуар. Знову сховалися під плащ-невидимку. Людей у пабі стало ще більше, вони хором виспівували колядку, яка недавно звучала в церкві. Гаррі подумав, чи не знайти їм притулок у пабі, та не встиг він розкрити рота, як Герміона прошепотіла:
– Ходім сюди, - і потягла його темною вуличкою, що вела з села кудись у зовсім протилежний бік, ніж вони прийшли.
Гаррі бачив, де вдалині закінчуються будиночки, а вулиця перетворюється на польову дорогу. Вони ледь не бігли повз вікна, де за шторами сяяли різнобарвні вогні й проступали обриси різдвяних ялинок.
– Як нам знайти Батільдин будинок?
– запитала Герміона. Вона тремтіла зі страху й постійно озиралася.
– Гаррі? Що скажеш? Гаррі?
Вона смикнула його за руку, та Гаррі не звернув уваги. Він дивився на якусь темну споруду, що стояла останньою в ряду будиночків. Прискорив ходу й поволік за собою Герміону. Дівчина ледве не впала, послизнувшись на льоду.
– Гаррі...
– Дивися... дивися, Герміоно...
– Я не... ой!
Він його побачив. Чари Довіри, мабуть, померли разом з Джеймсом і Лілі. Живопліт буйно розрісся за ті шістнадцять років, відколи Геґрід забрав Гаррі з купи каміння, що й досі було розкидане поміж високої, по пояс, пожухлої трави. Більша частина будинку збереглася, зараз усю її вкривав темний плющ та сніг. А от правий бік верхнього поверху було розтрощено вщент. Гаррі не сумнівався, що туди зрикошетило закляття. Вони стояли з Герміоною біля воріт, дивлячись на руїни будинку, що колись, мабуть, нічим не відрізнявся від сусідніх.
– Цікаво, чому його не відбудували?
– прошепотіла Герміона.
– Може, його неможливо відбудувати?
– відповів Гаррі.
– Може, це як рани від Темної магії, що ніколи не гояться?
Він висунув руку з-під плаща й торкнувся засніжених заіржавілих воріт, не з бажання їх відчинити, а просто, щоб потриматися за частинку дому.
– Ти ж не будеш туди заходити? Це небезпечно і... ой, Гаррі, дивись!
Це сталося, мабуть, через те, що він торкнувся воріт. Просто в них на очах з землі, пробиваючись крізь плетиво кропиви й бур’янів, наче химерна швидкоросла квітка, здійнявся дерев’яний знак, на якому золотими літерами було написано: