Гаррі Поттер і Смертельні реліквії
Шрифт:
Він пригадав, як змія виповзала з Батільдиної шиї. Не варто було переповідати ці деталі Герміоні.
– ...вона змінилася, стала змією й напала.
Він подивився на слід від укусу.
– Вона не повинна була мене вбивати, а тільки затримати до приходу Відомо-Кого.
Якби ж він зумів ту змію вбити, то все було б не намарно... Він розчаровано сів на ліжку й відкинув покривала.
– Гаррі, лежи, тобі треба відпочити!
– Це тобі треба поспати. Не ображайся, але вигляд у тебе жахливий. Зі мною все гаразд. Я трохи побуду на варті. Де моя чарівна паличка?
Вона не відповіла, а тільки дивилася на нього.
–
Вона закусила губу, і з її очей бризнули сльози.
– Гаррі...
– Де моя паличка?
Вона сягнула рукою під ліжко й простягла йому чарівну паличку.
Гостролистова його паличка була фактично розламана надвоє. Два дерев’яні уламки трималися разом лише завдяки тоненькій феніксовій пір’їні всередині. Гаррі взяв її в руки, наче живу істоту, яку жахливо поранили. Він не міг думати - усе зливалося в суцільну смугу паніки й страху. Простяг паличку Герміоні.
– Зціли її. Будь ласка.
– Гаррі, навряд, вона ж переломилася...
– Будь ласка, Герміоно, спробуй!
– Р-репаро.
Дві частинки чарівної палички поєдналися. Гаррі підніс її догори.
– Лумос!
Паличка ледь-ледь зажевріла і знову погасла. Гаррі націлився нею на Герміону.
– Експеліармус!
Герміонина чарівна паличка трохи смикнулася, але не вилетіла з її рук. Ця квола спроба чарування виявилася для щойно склеєної палички завеликим навантаженням і вона знову розламалася надвоє. Гаррі дивився, охоплений жахом, неспроможний сприйняти те, що бачив... чарівна паличка, яка стільки всього пережила...
– Гаррі, - прошепотіла Герміона так тихенько, що він ледве почув.
– Мені... мені так прикро. Це, мабуть, я винна. Коли ми вже тікали, а змія, знаєш, стрибнула на нас, я вистрілила вибуховим закляттям, а воно зрикошетило на всі боки і, мабуть... мабуть, влучило...
– Ти ж незумисне, - машинально озвався Гаррі. Він був приголомшений і відчував у грудях порожнечу.
– Ми... ми якось її полагодимо.
– Гаррі, навряд чи це можливо, - заперечила Герміона зі слізьми на щоках.
– Пам’ятаєш... пам’ятаєш Рона? Коли розбилася машина й він зламав свою чарівну паличку? Її так і не полагодили, він мусив діставати нову.
Гаррі подумав про Олівандера, якого захопив у полон Волдеморт, і про Ґреґоровича, що вже помер. Як же тепер знайти собі нову чарівну паличку?
– Ну, - сказав він вдавано бадьорим голосом, - ну, то я просто поки що позичу твою. Доки стоятиму на варті.
Герміона, заливаючись слізьми, простягла йому чарівну паличку, і він залишив дівчину біля ліжка, бажаючи єдиного - бути від неї якнайдалі.
– РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ -
Життя та сміття Албуса Дамблдора
Сходило сонце. Над Гаррі простягалася чиста, безбарвна широчінь неба, байдужа до нього і до його страждань. Гаррі сів біля входу в намет і глибоко вдихнув свіжого повітря. Просто бути живим і дивитись, як сходить сонце над іскристими засніженими вершинами гір - це, либонь, найдорожчий на землі скарб, проте він не міг його оцінити. Його пронизувало горе від утрати чарівної палички. Дивився на долину, вкриту сніговою ковдрою... З далини крізь цю сліпучу тишу долинала мелодія церковних дзвонів.
Він мимоволі впивався нігтями в руки, наче перевіряв себе на стійкість до фізичного болю. Він уже стільки разів проливав свою кров, що втратив лік. Одного разу позбувся всіх кісток у правій руці, а остання подорож додала нових шрамів на грудях і передпліччі на додачу до тих, що вже були на чолі й на долоні. Та ще ніколи він не почувався таким фатально ослабленим, вразливим і незахищеним, немовби з нього просто вирвали з м’ясом найкоштовнішу частку його магічної сили. Він знав, що сказала б Герміона, якби він розповів їй про свій стан: чарівна паличка нічого не варта без чарівника. Та вона помилялася. У його випадку все було інакше. Вона ж не знала, як його чарівна паличка крутилася, мов стрілка компаса, метаючи золотисте полум’я на його ворога. Він втратив захист подвійної серцевини, і аж тепер, коли палички не стало, зрозумів, як на неї покладався.
Витяг з кишені зламану паличку і, не дивлячись, запхав у Геґрідів капшучок, що висів на шиї. Капшучок був переповнений зламаними й ні до чого не придатними предметами, і паличка вже не влазила. Гаррі намацав через кротячу шкурку старий снич і ледве втримався від спокуси вийняти його й викинути. Незбагненний, непридатний, нікудишній, як і все, залишене Дамблдором по собі...
І раптом шалена лють на Дамблдора залила його, наче лава, випалюючи зсередини, вимітаючи всі інші почуття. Щоб остаточно не впасти у відчай, вони з Герміоною вмовили себе, що в Ґодриковій Долині знайдуть відповідь на всі запитання, повірили, що їм конче треба там побувати, що то початок таємної стежки, яку проклав їм Дамблдор. Та не було ніякої карти, ніякого плану. Дамблдор покинув їх напризволяще у цілковитій темряві, щоб брели навпомацки й боролися, самотні й безпорадні, з невідомістю і з таким жахіттям, що й не насниться. Ніхто нічого не пояснив, нічим не допоміг, меча не було, а тепер Гаррі навіть чарівної палички не мав. І ще він загубив фотографію злодія, і тепер Волдеморт легко встановить, хто то такий... Волдеморт тепер мав усю інформацію...
– Гаррі?
Герміона ніби боялася, що він вразить її закляттям з її ж палички. Вона присіла навпочіпки біля нього, тримаючи дві чашки чаю в тремтячих руках та щось незручне під пахвою.
– Дякую, - сказав він, беручи чашку.
– Можна з тобою поговорити?
– Так, - погодився він, не бажаючи її образити.
– Гаррі, ти хотів знати, хто той чоловік на фотографії. Ну... я маю ту книжку.
Вона боязко поклала йому на коліна новесенький примірник «Життя та сміття Албуса Дамблдора».
– Звідки... як?..
– Вона була в Батільдиній вітальні, лежала собі... а зверху була приліплена записка.
Герміона прочитала вголос кілька рядків, написаних ядучо-зеленим чорнилом.
– «Дорога Батті, дякую за допомогу. Це примірник моєї книжки, надіюся, вам сподобається. Це все ваші слова, навіть якщо ви їх не пригадуєте. Ріта».– Думаю, справжня Батільда отримала книжку ще за життя, проте вже, мабуть, не змогла її прочитати.
– Мабуть, що не змогла.