Гаррі Поттер і Смертельні реліквії
Шрифт:
Задихаючись і відпльовуючись, мокрющий і замерзлий до кісток, він отямився обличчям у снігу. Поруч хтось важко сопів, кашляв і човгав ногами. Герміона знову прийшла на порятунок, як і тоді, коли напала змія... хоч цей глибокий кашель і ці важкі кроки були геть не схожі на Герміонині...
Гаррі не мав сили підняти голову й поглянути на свого рятівника. Спромігся тільки на те, щоб сягнути тремтячою рукою до горла й помацати те місце, де медальйон глибоко врізався в тіло. Однак медальйона не було. Хтось його зірвав. І тут над головою пролунав засапаний голос:
– Ти... що... ошизів?
Тільки
– Що за чорт,– захекано проказав Рон, високо піднявши горокракса, що гойдався на вкороченому ланцюжку, неначе Рон пародіював сеанс гіпнозу, - чого ти не зняв цієї штуки перед тим, як пірнати?
Гаррі не знав, що відповісти. Срібна лань - то було ніщо порівняно з появою Рона, в яку він досі не міг повірити. Здригаючись від холоду, почав хапати одяг, що лежав біля самої води, й натягати на себе. Вдягаючи светр за светром, Гаррі дивився на Рона так, немов очікував, що той будь-якої миті може щезнути, та все ж він був реальний. Це він щойно пірнув у озеро й урятував Гаррі життя.
– Це т-ти?
– видушив нарешті Гаррі. Зуби в нього цокотіли, а голос ледь сипів після зашморгу.
– Ну, так, - відповів трохи розгублено Рон.
– Т-ти вичаклував лань?
– Що? Ні, звичайно, ні! Я думав, це ти зробив!
– Мій патронус - олень.
– Ну, так. Я ще подумав, що він якийсь інакший. Безрогий.
Гаррі повісив на шию Геґрідів капшучок, натяг останнього светра, нахилився, щоб підібрати з землі Герміонину чарівну паличку й знову подивився на Рона.
– Як ти тут опинився?
Рон, очевидно, сподівався, що це запитання прозвучить пізніше або його взагалі можна буде уникнути.
– Ну, я... знаєш... я повернувся. Якщо...
– Він прокашлявся.
– Знаєш. Я вам ще потрібен.
Запала мовчанка, а згадка про Ронів відхід наче знову поставила між ними стіну. Але ж він був тут. Він повернувся. Він щойно врятував Гаррі життя.
Рон глянув собі на руки. Був ніби здивований тим, що саме в них тримає.
– Ось, я його витяг, - сказав він, хоч це й так було зрозуміло, і подав меча Гаррі.
– Бо ти ж стрибав по нього?
– Так, - підтвердив Гаррі.
– Тільки я не розумію. Як ти сюди добрався? Як нас знайшов?
– Довга історія, - відповів Рон.
– Я тут давно вас шукаю, бо ліс цей величезний. І я вже хотів подрімати десь під деревом, дочекатися ранку, коли побачив ту лань, а потім тебе.
– А більше нічого не бачив?
– Ні, - відповів Рон.
– Я...
І завагався, дивлячись на двоє дерев, що росли близько одне біля одного.
– ...я не думаю, що там щось рухалося, просто я в той час уже біг до озера, бо ти зник і не виринав, тому я не мав часу перевіряти... гей!
Гаррі вже біг до того місця, на яке вказав Рон. Два дуби росли зовсім поруч. Відстань між стовбурами на рівні очей була буквально кілька сантиметрів, тобто це було ідеальне місце, щоб підглядати й залишатися непоміченим. Але на землі біля коріння не було снігу, тож Гаррі ніяких слідів не побачив. Повернувся до Рона, що стояв, тримаючи в руках меча й горокракс.
– Щось там було?
– запитав Рон.
– Ні, - відповів Гаррі.
– А як цей меч сюди потрапив?
– Мабуть, його кинув у воду той, хто вичаклував патронуса.
Хлопці дивилися на пишно оздоблений срібний меч, руків’я якого виблискувало рубінами при світлі Герміониної палички.
– Думаєш, справжній?
– запитав Рон.
– Є спосіб перевірити, - відповів Гаррі.
Горокракс і далі гойдався у Ронових руках. Медальйон легенько смикався. Гаррі розумів - те, що всередині, знову стривожене. Воно відчуло присутність меча й намагалося вбити Гаррі, щоб меч не потрапив йому в руки. Часу для довгих розмов не було. Настала мить знищити медальйон, раз і назавжди. Гаррі озирнувся на всі боки, піднявши Герміонину чарівну паличку, і побачив відповідне місце - плаский камінь-валун під явором.
– Ходи сюди, - сказав він і підійшов до валуна, змів з нього сніг і простяг руку по горокракс. Але коли Рон подав йому ще й меч, Гаррі похитав головою.
– Ні, це маєш зробити ти.
– Я?
– розгублено перепитав Рон.
– Чому?
– Бо це ти витяг меч з озера. Я вважаю, що це право належить тобі.
Тут не йшлося про люб’язність чи щедрість. Так само, як він знав, що лань не заподіє йому зла, так тепер він знав, що саме Рон повинен узяти в руки меча. Дамблдор принаймні встиг навчити Гаррі дечого про певні види магії, про непередбачувану силу певних дій.
– Я його відкрию, - сказав Гаррі, - а ти рубай. Миттєво. Бо те, що там усередині, не здасться без бою. Частинка Редла, що була в щоденнику, намагалася мене вбити.
– А як ти його відкриєш?
– здивувався Рон. Його охопив жах.
– Я звелю йому відкритися парселмовою, - пояснив Гаррі. Ця відповідь сама злетіла з його вуст, так, ніби він у глибині душі завжди її знав. Можливо, він усвідомив її завдяки недавньому зіткненню з Наджіні. Він подивився на вигнуту літеру «С», інкрустовану блискучими зеленими камінчиками. Було досить легко уявити, що це крихітна змійка, яка лежить, скрутившись, на холодному валуні.
– Ні!
– вигукнув Рон, - ні, не відкривай! Серйозно!
– Чому?
– здивувався Гаррі.
– Треба позбутися цієї гидоти, бо ми вже кілька місяців...
– Я не зможу, Гаррі, чесно... зроби сам...
– Але ж чому?
– Бо ця штука погано на мене впливає!
– вигукнув Рон, задкуючи від медальйона на валуні.
– Я нічого не можу вдіяти! Гаррі, я не виправдовуюся за те, що втік, але він на мене впливає гірше, ніж на тебе чи на Герміону. Я починаю думати різні дурниці, про які я й так би думав, але він усе погіршує, мені важко це пояснити, бо коли я його знімаю, то все стає на свої місця, але потім знову доводиться його начіпляти... Гаррі, я не зможу!
– Він знову позадкував, тягнучи меча по землі й хитаючи головою.