Гаррі Поттер і Смертельні реліквії
Шрифт:
– Боже, яка зворушлива історія, - зронила Герміона тим зарозумілим тоном, що з’являвся в неї, коли вона хотіла когось поранити словами.
– Ти ж, мабуть, так перелякався. А ми тим часом побували в Ґодриковій Долині. І що там було, Гаррі? Ага, там з’явилася змія Відомо-Кого, й трохи не повбивала нас обох, а тоді прилетів сам Відомо-Хто. Він запізнився буквально на секунду, щоб нас зловити.
– Що?
– Рон дивився то на неї, то на Гаррі, але Герміона не звертала на ці погляди уваги.
– Уяви собі, Гаррі, втратити нігті! Та наші біди порівняно з цим
– Герміоно, - тихо сказав Гаррі, - Рон щойно врятував мені життя.
Вона ніби й не чула.
– Я хотіла б дізнатися одне-єдине, - вона дивилася в простір над Роновою головою.
– Як ти нас сьогодні знайшов? Це важливо. Коли це довідаємось, то зробимо так, щоб ті, кого ми не хочемо бачити, не змогли до нас потрапити.
Рон люто зиркнув на неї і вийняв з кишені джинсів маленький срібний предмет.
– Ось.
Вона мусила глянути на Рона, щоб побачити, що він їй показує.
– Світлогасник?
– так здивувалася вона, що навіть забула напустити холодний і лютий вираз.
– Він не тільки гасить і запалює світло, - пояснив Рон.
– Я не знаю, як він це зробив, і чому це сталося саме тоді, а не в якийсь інший час, бо я постійно хотів повернутися, з першої миті, як від вас пішов. А ранесенько на Різдво я слухав радіо й почув... почув тебе.
Він дивився на Герміону.
– Ти почув мене по радіо?
– недовірливо перепитала вона.
– Ні, я почув тебе зі своєї кишені. Твій голос, - він знову підняв над собою світлогасника, - лунав звідси.
– І що ж я сказала?
– запитала скептично й водночас зацікавлено Герміона.
– Назвала моє ім’я. «Рон». І ще сказала... щось про чарівну паличку...
Герміона яскраво почервоніла. Гаррі пригадав: після зникнення Ронове ім’я тоді вперше прозвучало в їхній розмові. Герміона назвала його, коли говорила, що неможливо полагодити чарівну паличку.
– Отож я його вийняв, - вів далі Рон, дивлячись на світлогасник, - але він був такий самий, нічого не змінилося, хоч я й не сумнівався, що тебе чув. Тоді я ним клацнув. У кімнаті погасло світло, але інше світло з’явилося просто за вікном.
Рон підняв вільну руку й показав кудись перед собою. Його очі втупилися в щось таке, чого не бачили ні Гаррі, ні Герміона.
– Це була кулька світла, такого синюватого відтінку, і вона пульсувала, знаєте, як світло від летиключа.
– Ага, - машинально підтвердили в один голос Гаррі й Герміона.
– Я знав, що це було воно, - сказав Рон.
– Я спакував свої речі, закинув рюкзак на плечі і вийшов у садок.
– Та світлова кулька висіла там, вона мене чекала, а коли я вийшов, знову почала рухатись, і я пішов за нею аж за сарай, а там... ну, вона ввійшла в мене.
– Вибач, що?
– перепитав Гаррі, подумавши, що почув щось не те.
– Вона типу підлетіла до мене, - показав Рон цей рух вказівним пальцем вільної руки, - прямо до грудей, а тоді... просто увійшла всередину. Отут, - торкнувся він грудей біля самого серця, - я її відчував, вона була гаряча. А коли опинилася в мені, я вже знав, що маю робити, знав, що вона мене заведе, куди мені треба. Тож я роз’явився й вигулькнув на схилі пагорба. Усе там було засипане снігом...
– Ми там були, - підтвердив Гаррі.
– Провели там дві ночі, і другої ночі я ніби чув, що хтось ходить неподалік у темряві й гукає!
– Ну, так. Це, мабуть, був я, - сказав Рон.
– Але ваші закляття-обереги добре діють, бо я вас не бачив і не чув. Проте я був упевнений, що ви десь поблизу, тому врешті-решт заліз у спальний мішок і вирішив зачекати, коли хтось із вас там з’явиться. Думав, що вас побачу, коли ви будете складати намет.
– Де там, - заперечила Герміона.
– Для безпеки ми роз’являлися під плащем-невидимкою. І ми пішли з того місця ранесенько, бо чули, як уже казав Гаррі, що там хтось тиняється.
– Я цілий день простирчав на тому пагорбі, - сказав Рон.
– Мав надію, що ви ще з’явитесь. А як почало смеркати, я зрозумів, що вас проґавив, тому знову клацнув світлогасником, те синє світло спалахнуло й увійшло в мене, я роз’явився й прибув сюди, у цей ліс. Я й тут вас не бачив, тому надіявся на одне - що хтось із вас врешті себе виявить... і Гаррі це зробив. Ну, спочатку я, звичайно, побачив лань.
– Що ти побачив?
– різко спитала Герміона.
Хлопці розповіли і про срібну лань, і про меч на дні озерця. Герміона, насупивши брови, дивилася то на одного, то на другого, і так захопилася розповіддю, що навіть забула гордо перехрещувати руки й ноги.
– Але ж це був патронус!
– вигукнула вона.
– Невже ви не бачили, хто його вичаклував? Узагалі нікого не бачили? І він підвів вас до меча! Я просто не вірю! І що далі?
Рон розказав, як він побачив, що Гаррі стрибнув у озерце, і чекав, коли той випірне. Та зрозумів, що сталася біда, пірнув за ним і врятував Гаррі, а тоді повернувся по меч. Він уже дійшов до того моменту, коли треба було відкривати медальйон, але завагався, і Гаррі доказав за нього.
– ...і Рон його розрубав мечем.
– І... і він розрубався? Так просто?
– прошепотіла Герміона.
– Ну, він... він ще кричав, - сказав Гаррі, скоса зиркнувши на Рона.
– Ось.
Він кинув медальйон їй на коліна. Вона боязко взяла його в руки й обдивилася розрубані віконечка.
Вирішивши, що небезпека минула, Гаррі помахом Герміониної чарівної палички зняв закляття «щит» і повернувся до Рона.
– Ти, здається, казав, що втік від хапунів із зайвою чарівною паличкою?
– Що?
– перепитав Рон, спостерігаючи, як Герміона оглядає медальйон.
– А... ну, так.
Він розстебнув пряжку на рюкзаку і вийняв з кишеньки коротку темну чарівну паличку.
– Ось. Я подумав, що запасна нам не завадить.
– Це точно, - погодився Гаррі, простягаючи руку.
– Моя зламалася.
– Жартуєш?
– не повірив Рон, але тут Герміона звелася на ноги, і він боязко на неї подивився.
Герміона поклала знешкоджений горокракс у вишиту бісером сумочку і, не кажучи ні слова, лягла в ліжко й накрилася.