Гаррі Поттер і Смертельні реліквії
Шрифт:
– З моїми теж могло таке статися!
– крикнув у відповідь Рон.
– То ГЕТЬ звідси!
– заревів Гаррі.
– Вали до них, прикинься, що одужав від бризкухи, й мамуся тебе відгодує і...
Рон несподівано смикнув рукою. Гаррі зреагував, та перш ніж обидва встигли вихопити з кишень чарівні палички, Герміона підняла свою паличку.
– Протеґо!– крикнула вона, й між нею та Гаррі з одного боку й Роном з другого виріс невидимий щит. Потужне закляття змусило їх відсахнутися на кілька кроків, і тепер Гаррі й Рон люто дивилися один на одного через прозорий бар’єр, немовби вперше побачившись. Гаррі відчув до Рона глибоку ненависть.
– Залиши горокракс, - сказав Гаррі.
Рон стяг через голову ланцюжок і жбурнув медальйон на стілець. Тоді повернувся до Герміони.
– Ти що робиш?
– Тобто?
– Ти залишаєшся чи як?
– Я...
– Вона аж зіщулилася, неначе від болю.
– Так... так, Роне, я залишаюся, ми ж казали, що підемо з Гаррі, казали, що допоможемо...
– Мені все ясно. Ти вибрала його.
– Ні, Роне... прошу тебе... вернися, вернися!
Їй заступило дорогу власне ж закляття «щит». Поки вона його розчакловувала, Рон уже вилетів кудись у ніч. Гаррі стояв непорушно й мовчки, прислухаючись, як вона ридає й кличе Рона десь поміж дерев.
За кілька хвилин вона повернулася з мокрим волоссям, що обліпило їй обличчя.
– Він з-з-зник! Роз’явився!
Вона впала у крісло, скрутилася клубочком і заридала.
Гаррі наче заціпенів. Нахилився, взяв горокракс і повісив собі на шию. Забрав з Ронового ліжка ковдру й накрив Герміону. Потім виліз на своє ліжко і втупився в темну тканину даху, прислухаючись до гупання дощу.
– РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ -
Ґодрикова Долина
Наступного дня Гаррі прокинувся, і минуло кілька секунд, поки він згадав, що сталося. По-дитячому уявив, що це йому наснилося, що Рон нікуди не пішов і що він і досі тут. Та, повернувши на подушці голову, він побачив порожнє Ронове ліжко. Не міг відірвати від нього очей, наче то було мертве тіло. Гаррі зістрибнув зі свого ліжка, намагаючись не дивитися на Ронове. Герміона, що вже була на кухні, не побажала Гаррі доброго ранку, а швидко відвернулася, коли він проходив.
«Його немає,– подумав Гаррі. – Його немає».Вмиваючись і одягаючись, повторював це подумки, наче в такий спосіб міг заглушити біль. «Він пішов і не повернеться».Гаррі знав, що вже нічого не зміниш, бо закляття-обереги налаштовані так, що коли вони з цього місця підуть, Рон їх уже не знайде.
Вони мовчки поснідали вдвох. Очі в Герміони були підпухлі й червоні. Здається, вона взагалі не спала. Почали збирати речі, і Герміона робила це дуже поволі. Гаррі знав, чому вона хотіла розтягти час їхнього перебування на березі цієї річки. Кілька разів він помічав, як вона схвильовано піднімає голову, і розумів, що Герміона сама себе обманює, уявляючи, що почула кроки за шумом дощу, хоч нікого рудого між деревами не було видно. Щоразу Гаррі її наслідував і роззирався на всі боки (у нього теж жевріла ще якась надія), проте, не побачивши нічого, крім залитого дощем лісу, вибухав люттю. Йому пригадувалися Ронові слова: «Ми думали, ти хоч знаєш, що робиш!», - і він знову брався складати речі, хоч у животі все стискалося у вузол.
Каламутна вода в річці стрімко прибувала й загрожувала незабаром затопити їхній берег. Вони просиділи ще добру годину після звичайного часу відбуття. Нарешті, тричі повністю перепакувавши свою вишиту бісером сумочку, Герміона вже не могла знайти поважних причин для затримки, тому вони з Гаррі взялися за руки і роз’явилися, опинившись цього разу на відкритому вітрам порослому вересом схилі гори.
Щойно вони прибули, як Герміона відпустила руку Гаррі, відійшла, сіла на великий камінь і, поклавши голову на коліна, розридалася. Він дивився на неї, думаючи, що, мабуть, треба було б підійти і її заспокоїти, та щось заважало зрушити з місця. Усе всередині похололо й стислося. Він знову бачив презирливий вираз Ронового обличчя. Гаррі побрів крізь верес, прокладаючи шлях по колу з нещасною Герміоною в центрі, і вичакловував закляття-обереги - те, що досі робила вона.
У наступні кілька днів вони не говорили про Рона. Гаррі вирішив більше не згадувати його імені, а Герміона, мабуть, відчувала, що не варто на цьому наполягати, хоч інколи вночі, думаючи, що Гаррі вже заснув, Герміона давала волю сльозам. Тим часом Гаррі почав зрідка виймати Карту Мародера й розглядати її при світлі чарівної палички. Чекав, коли ж нарешті в коридорах Гоґвортсу з’явиться цяточка, підписана «Рон» - це означатиме, що він повернувся до замку і надійно там захищений своїм чистокровним статусом. Але Рон на Карті так і не з’являвся, тож за якийсь час Гаррі усвідомив, що витягає її просто, щоб подивитися на ім’я «Джіні» в дівчачій спальні. Йому було цікаво, чи міг би він, напружено вдивляючись у цяточку з її ім’ям, проникнути в її сон - і тоді б вона знала, що він постійно про неї думає і сподівається, що в неї все добре.
Удень вони намагалися визначити, де може бути Ґрифіндорів меч, та що більше вони говорили про місця, де Дамблдор міг його сховати, то більше шаленої надуманості ставало в їхніх гіпотезах. Хоч як Гаррі напружував голову, та все ж не міг пригадати, щоб Дамблдор згадував якесь місце, де він міг би щось заховати. Бували такі хвилини, коли Гаррі не знав, на кого більше сердиться - на Рона чи на Дамблдора. «Ми думали, ти хоч знаєш, що робиш... ми думали, що Дамблдор сказав тобі, що робити... думали, ти маєш якісь серйозні плани!»
У глибині душі він погоджувався, що Рон мав цілковиту рацію. Дамблдор залишив його практично ні з чим. Вони знайшли один горокракс, але не знали, як його знищити. Інші ж горокракси залишалися недосяжні, як і раніше. Його охоплювала безнадія. Він дивувався власній безтурботності, коли погодився на пропозицію друзів супроводжувати його в цьому безглуздому й безцільному блуканні. Він нічого не знав, не мав ніяких ідей, тільки постійно й болісно чекав, коли нарешті й Герміона скаже, що з неї вже досить, і його покине.
Вечорами вони найчастіше мовчали, а ще Герміона виробила звичку виймати портрет Фінеаса Ніґелуса і ставити на стілець, неначе він міг заповнити бодай частину порожнечі, що виникла після відходу Рона. Попри його попередні запевнення, що він їх ніколи більше не відвідає, Фінеас Ніґелус, мабуть, не зміг опиратися бажанню з’ясувати подальші плани Гаррі, тому раз на кілька днів з’являвся на портреті з пов’язкою на очах. Гаррі навіть радий був його бачити, бо це, все ж, було сяке-таке товариство, хоч і в’їдливе й дошкульне. Вони раділи яким завгодно новинам про події у Гоґвортсі, хоч Фінеаса Ніґелуса й не можна було назвати ідеальним інформатором. Він з пошаною ставився до Снейпа, першого директора зі слизеринців за увесь той час, що минув, відколи він сам керував школою, тому треба було постійно стежити, щоб не критикувати Снейпа й нічого зухвалого про нього не питати, бо Фінеас Ніґелус тоді негайно зникав з картини.