Гаррi Поттер i фiлософський камiнь
Шрифт:
Гаррі скочив на ноги, хапнув Квіррела за руку і відчайдушно вчепився в неї. Квірел застогнав, намагаючись вирватися від Гаррі… біль у Гарріній голові зростав… він нічого не бачив… тільки чув страхітливі зойки Квірела, верески Волдеморта: "ВБИЙ ЙОГО! ВБИЙ!..", а також інші голоси, які кричали "Гаррі! Гаррі!", і, можливо, тільки вчувалися йому.
Гаррі відчув, як Квірелова рука вирвалася з його долоні, зрозумів, що все втрачено, і став провалюватися в пітьму — нижче, нижче, ще нижче…
Щось золоте виблискувало просто над ним. Снич!.. Спробував його зловити, але руки були заважкі.
Кліпнув
Кліпнув ще раз. Перед ним проявилося усміхнене обличчя Албуса Дамблдора.
— Добрий день, Гаррі! — привітався Дамблдор. Гаррі глянув на нього. А тоді пригадав усе.
— Пане професоре! Камінь!.. То був Квірел!.. Він узяв камінь! Пане, швидше!
— Заспокойся, мій любий хлопче, ти трошки відстав від подій, — сказав Дамблдор. — Квірел не має каменя.
— А хто ж тоді? Пане професоре, я…
— Гаррі, благаю, не хвилюйся, бо інакше мадам Помфрі мене звідси попросить.
Гаррі ковтнув слину й роззирнувся. Зрозумів, що він у шкільній лікарні. Лежав на ліжку з білими простирадлами, а поряд цілий стіл був заставлений різними ласощами.
— Дарунки від твоїх друзів і шанувальників, — сяючи, пояснив Дамблдор. — Те, що відбулося у підвалах між тобою і професором Квірелом, — абсолютний секрет, і тому, зрозуміло, про це вже знає вся школа. До речі, твої друзі Фред і Джордж Візлі надумали подарувати тобі накривку для унітазу. Вони, безперечно, вважали, що це тебе розсмішить. Однак мадам Помфрі сказала, що це не дуже гігієнічно, і конфіскувала її.
— Скільки я тут пробув?
— Три дні. Містер Роналд Візлі і міс Ґрейнджер будуть надзвичайно втішені, що ти, нарешті, прийшов до тями — вони страшенно переживали…
— Але, пане професоре, камінь…
— Я бачу, тебе нелегко збити з пантелику. Ну, добре, камінь… Професор Квірел не зміг забрати його в тебе. Я прибув якраз вчасно, щоб перешкодити йому, хоч ти й сам, мушу сказати, чудово давав собі раду.
— Ви були там? Отримали сову від Герміони?
— Мабуть, ми розминулися з нею в повітрі. Бо тільки-но я опинився в Лондоні, то відразу усвідомив, що мушу бути там, звідки щойно приїхав. Я прибув саме вчасно, щоб стягнути з тебе Квірела…
— То це були ви!
— Я боявся, що запізнюся.
— Ви майже запізнилися, бо ще трохи, і я не зміг би врятувати від нього камінь…
— Не камінь, а себе. Ти витратив надто багато сили, і ледве не загинув. На якусь страшну мить я навіть подумав, що так воно й сталося… А камінь… знищено.
— Знищено? — здивовано перепитав Гаррі. — Але ж ваш приятель… Ніколас Фламель…
— Ох, ти знаєш про Ніколаса? — захоплено вигукнув Дамблдор. — Бачу, ти попрацював, як слід! Ну, ми з Ніколасом порадилися й вирішили, що так буде краще.
— Але ж це означає, що вони з дружиною помруть? Чи не так?
— Вони мають достатньо еліксиру, щоб залагодити свої справи, а потім, звичайно, таки помруть.
Дамблдор усміхнувся, побачивши, як здивувався Гаррі.
— Такому юному хлопцеві, як ти, це видається неймовірним, але смерть для Ніколаса й Перенель і справді буде неначе сон після дуже, дуже довгого дня. Зрештою, для досконалого розуму смерть — то ще одна цікава пригода. Розумієш, камінь насправді — не така вже й чудова річ. Він може дати скільки завгодно грошей і яке завгодно довге життя — дві найбажаніші речі для людей! Але біда в тому, що людям властиво вибирати якраз те, що для них найгірше.
Гаррі лежав, не знаючи, що й казати. Дамблдор почав щось мугикати й посміхатися до стелі.
— Пане професоре! — озвався Гаррі. — Я оце подумав… Пане професоре, навіть, якщо каменя вже немає, Вол… тобто Відомо-Хто…
— Називай його Волдемортом, Гаррі! Завжди називай речі своїми іменами. Якщо боятися імені, починаєш боятися й того, хто має це ім'я.
— Так, пане професоре. Тож Волдеморт шукатиме інших способів повернутися, правда? Тобто він нікуди не зник?
— Ні, Гаррі, не зник. Він і далі десь є — мабуть, шукає собі чиєсь інше тіло… Він насправді не живий, тож і вбити його не можна. Замість нього помер Квірел; Волдеморт однаково жорстокий і до своїх спільників, і до ворогів. Але хоч як би там було — нехай ти, Гаррі, тільки на якийсь час віддалив його повернення до влади, проте наступного разу знайдеться ще хтось, хто відважиться на цей, здавалося б, безнадійний бій, а якщо Волдемортів прихід затримувати знову і знову, тоді, можливо, він уже ніколи й не повернеться до влади.
Гаррі закивав головою, але відразу ж перестав, бо голова від цього розболілася. Тоді заговорив:
— Пане професоре, є ще деякі речі, про які я б хотів дізнатися, якщо можна… речі, про які я хотів би знати правду…
— Правду… — зітхнув Дамблдор. — Правда — це прекрасна і страшна річ, тож до неї треба ставитися з великою обережністю. Однак я відповім на твої питання, хіба що матиму дуже поважні причини не відповідати, тому заздалегідь прошу мене вибачити. Звичайно, я не брехатиму.
— Ну… Волдеморт сказав, що вбив мою маму тільки тому, що вона намагалася не дати йому вбити мене. Але чому він так: хотів убити мене?
Цього разу Дамблдор зітхнув дуже глибоко.
— На жаль, уже на перше твоє запитання я не Можу дати відповіді. Принаймні сьогодні і тепер.
Колись ти дізнаєшся… а поки що забудь про це Гаррі. Коли підростеш, — я знаю, як прикро тобі чути ці слова, — коли будеш готовий, ти дізнаєшся. Гаррі розумів, що сперечатися немає сенсу.
— А чому Квірел не міг доторкнутися до мене?
— Твоя мама померла, рятуючи тебе. Є одна річ, якої не може збагнути Волдеморт. Це — любов. Він не усвідомив, що така сильна любов, яку відчувала до тебе твоя мама, залишає свій слід. Не шрам, не якийсь там видимий знак… Така глибока любов — навіть коли того, хто любив нас, уже нема — завжди оберігає. Любов'ю просякнута навіть твоя шкіра. Квірел, що був сповнений ненависті, жадоби і честолюбства, і ділив свою душу з Волдемортом, не міг доторкнутися до тебе саме з цієї причини. Дотик до людини, позначеної такою любов'ю, ставав для нього смертельними муками.