Гастролі

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  Мені ви­бач­те: не ся­ду за кар­ти, бо тре­ба поспіша­ти на вок­зал. Над­хо­де вечір. Тре­ба ха­па­тись, щоб вий­ти на­зустріч вечірньому поїздові, - од­ма­гавсь Ни­ко­лаідос.

–  Та вже на цей ви­па­док по­миніть ви поїзд та сідай­те за кар­ти, - прип­ро­шу­вав гос­по­дар.

–  Коли ж в ме­не помічник геть-то цуп­кий на вда­чу, лай­ли­вий, ще й до то­го ви­каж­чик. Ви­ка­же пся­юха і за­раз по­дасть звістку до Києва, що я од­ми­кую од служ­би, бо він сам мос­титься на моє місце, - од­ма­гав­ся Ни­ко­лаідос.

Але ніби якась не­пе­ре­мож­на й не­по­бор­на си­ла тяг­ла йо­го й ма­ни­ла під гілляс­ту яб­лу­ню в за­ти­шок та хо­ло­док, де на зе­ле­но­му столі ва­ля­лась в без­ладді

при­над­на спо­ку­са. Кар­ти, не­на­че ру­сал­ки, ма­ни­ли йо­го в той зе­ле­ний за­ку­ток.

–  Ет! Раз ро­ди­ла ма­ти, - раз і про­па­да­ти! За всі го­ло­ви! Ходім! Мо­же, одігра­юся хоч тро­хи, - ска­зав Ни­ко­лаідос щи­ро на­род­ною мо­вою, кот­ру він ще змал­ку пе­рей­няв од ук­раїнських се­лян, хоч потім зго­дом і за­нед­бав пот­ро­ху в військовій службі.

І во­ни знов по­тяг­ли­ся під чарівну яб­лу­ню, не­на­че їх ма­ни­ли звідтіль зе­ле­но­окі ру­сал­ки або при­над­жу­ва­ли співучі гарні си­ре­ни надз­ви­чай­но чарівни­ми співа­ми.

Посідавши кру­гом сто­ла, во­ни по­за­па­лю­ва­ли папіро­си. Ха­зяїн по­дав Ни­ко­лаідо­сові ци­га­ру, бо знав, що він лю­бе ци­га­ри й ку­ре їх за­люб­ки. Бла­кит­ний ди­мок по­вивсь поміж гіллям яб­луні й не­на­че зап­лу­тав­ся в зе­ле­но­му листі. Не­за­ба­ром вий­шла й Софія Ле­онівна, так са­мо з папірос­кою в гу­бах. Во­на зо­ри­ла очи­ма, не­на­че зда­ле­ки кміти­ла, де б бу­ло догідніше й приємніше сісти.

–  Софіє Ле­онівно!
– гук­нув Ни­ко­лаідос приємним ба­ри­то­ном.
– Сідай­те ко­ло ме­не: мо­же, ви за­ма­ни­те до ме­не та­лан та щас­тя.

Він мерщій схо­пивсь з місця, прис­та­вив побіч се­бе стільця, прис­ко­чив до неї, вхо­пив її під ру­ку й сли­ве си­лою по­са­див ко­ло се­бе на стільці. Гос­по­ди­ня по­чу­ти­ла, що він на ході над­то вже стис її пов­ну си­ту ру­ку своєю су­хор­ля­вою ру­кою ще й на­че при­гор­нув щільно до се­бе.

–  Отак бу­де га­разд! Гра­ти­ме­мо вдвох вкупі. Або мій, або ваш та­лан спри­яти­ме. Мо­же, нам на цей раз по­щас­тить, то й об­чик­ри­жи­мо отих на­ших суп­ро­тив­ників. А тре­ба б до­кон­че цих во­рогів по­доліти, заб­рать у по­лон і за­па­гу­бить їх на віки вічні, - про­мо­вив ве­се­лий грек, вмо­щу­ючись на стільці та щільно при­со­ву­ючи свій стілець до сусіди й чер­ка­ючись об неї ліктем.

–  Це ви вже ста­ли в спілці суп­ря­жи­ча­ми, чи що?
– спи­тав ар­тист.

–  А!
– аж цмак­нув Ни­ко­лаідос зго­дом, скінчив­ши ро­бер.
– Час їхать на вок­зал. Отой помічник тро­хи бен­те­же ме­не, приз­наться по правді.

–  Та киньте ви то­го помічни­ка! Оце! Ма­буть, він дав­ся вам взна­ки, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

–  Добре вам оту­теч­ки сидіти, ко­ли ви не за­ле­жи­тесь ні од ко­го, тільки од се­бе під цією гілляс­тою яб­лунькою. А мені до­во­диться ко­ри­тись навіть ото­му своєму помічни­кові, бо от візьме та й доб­рохіть наш­ко­де мені, - ска­зав Ни­ко­лаідос, швир­га­ючи кар­тою.

Вже над­ворі су­теніло, вже й смерк­ло, а во­ни сиділи під яб­лу­нею та все гра­ли. Вже чорні тіні по­ля­га­ли під гру­ша­ми, над­ворі по­ночіло. Софія Ле­онівна за­га­да­ла най­мичці при­нес­ти світло. Ко­ро­тенька петрівча­на ніч плив­ла шви­денько, не­на­че, бігла бігцем. Гості пи­ли чай хап­ки, аж зах­ли­на­лись і все гра­ли. І вже тоді, як по­ча­ло зо­ря­ти, во­ни скінчи­ли гру й повс­та­ва­ли з-за сто­лу.

–  Ну, Фле­гон­те Пет­ро­ви­чу! Завт­ра не заспіть ча­сом своїм ар­тис­тич­ним зви­чаєм та не опізніться на поїзд, - ска­зав Ни­ко­лаідос на про­щанні, виїжджа­ючи в од­чи­не­ну бра­му.
– Софіє Ле­онівно! Ви самі ви­везіть сво­го ар­тис­та си­ломіць на вок­зал, бо він все вип­ру­чу­ва­ти­меться та опи­на­ти­меться, - гу­кав він з по­воз­ки до Софії Ле­онівни.

–  Добре! Я лад­на й са­ма ви­вез­ти йо­го на вок­зал заз­да­легідь, - гук­ну­ла во­на з ви­со­ко­го ґанку.

III

Другого дня вранці Літо­шевський не зас­пав, схо­пив­ся ра­но з ліжка й зран­ня по­чав ук­ла­даться в да­ле­ку до­ро­гу. Софія Ле­онівна ще на­пе­ре­додні встиг­ла по­хап­цем де­що повк­ла­дать та уб­га­ти в че­мо­да­ни. Це ук­ла­дан­ня бу­ло для неї не пер­шин­ка. Най­мит запріг коні заз­да­легідь і дов­генько сно­ви­гав по дворі, сподіва­ючись ви­хо­ду своїх панів. А па­ни чо­гось все для­лись, все стя­га­лись. Вже во­ни ви­пи­ли чай, вже й посніда­ли. Фле­гонт Пет­ро­вич за­ку­рив папіро­су, вгніздивсь на ту­рецькій софі. Йо­му ду­же не ба­жа­лось ру­шать на вок­зал. Він не­на­че об­важнів, зам'яки­нив­шись од без­робіття в цьому зе­ле­но­му раї. Який­сь не­яс­ний сму­ток на­по­ля­гав на йо­го сер­це. Йо­му шко­да бу­ло по­ки­дать свою чу­до­ву осе­лю та ще в та­кий пиш­ний день; шко­да бу­ло по­ки­дать і жінку. Не­ви­раз­не пе­ред­чу­ван­ня чо­гось не­доб­ро­го сти­ха бен­те­жи­ло йо­го ду­шу. Ще ніко­ли так не хотілось йо­му виїжджа­ти з до­му на дов­гий час, як то­го яс­но­го май­сько­го дня.

Софія Ле­онівна вско­чи­ла в кабінет, вже уб­ра­на в до­ро­гу, з зон­ти­ком у руці, та­ка ве­се­ла, та­ка радісна, не­на­че во­на не ви­ряд­жа­ла чо­ловіка з до­му, а зостріча­ла йо­го після дов­гої мандрівки.

–  От і розлігся! Не­на­че там поїзд те­бе жда­ти­ме. Ру­шай­мо в до­ро­гу, та мерщій! Вста­вай! Годі тобі бай­ди­ки би­ти! Вже два­над­ця­та го­ди­на. Не­за­ба­ром при­ка­тає поїзд, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

Літошевський схо­пивсь, надів до­рожнє па­ру­си­но­ве пальто з відло­гою од ку­ря­ви, по­хап­цем поцілу­вав дітей і виліз на по­воз­ку, де вже сиділа Софія Ле­онівна. Він на­си­лу нат­ра­пив місце на по­возці, ку­ди б мож­на бу­ло утк­нуть но­ги поміж па­кун­ка­ми. По­воз­ка бу­ла та­ки доб­ре на­ван­та­же­на уся­кою ван­та­гою, потрібною в мандрівці ар­тистів. Во­ни ру­ши­ли з дво­ра. Літо­шевський з греблі ще раз оки­нув оком свою осе­лю, і сму­ток знов спав на йо­го сер­це якось не­са­мохіть: він пе­ресвідчивсь, що йо­го жінка за­го­нис­та в усьому, дізнавсь, що во­на за­го­нис­та і в по­чу­ван­нях… І вже не ду­же-то йняв їй віри. З якимсь не­ви­раз­ним нес­по­коєм в душі він те­пе­реньки по­ки­дав її са­му в гос­поді на дов­гий час.

На вок­зал во­ни при­ка­та­ли ще за­рані. Мав­рикій Пав­ло­вич Ни­ко­лаідос вибіг їм на­зустріч аж на подвір'я, в чер­во­но­му кар­тузі, в блис­ку­чих по­го­нах. Чер­во­ний кар­ту­зик надз­ви­чай­но прис­та­вав до йо­го здо­ро­вих тем­них та блис­ку­чих очей. Він ба­гацько пок­ра­щав у своєму служ­бе­но­му офіціально­му уб­ранні.

Николаідос поміг Софії Ле­онівні злізти з по­воз­ки, вхо­пив­ши її під пах­ву. І ле­генько ніби пос­та­вив її під густі мо­лоді акації, що по­на­ви­са­ли гіллям у дворі вок­за­лу. Потім всмішки він ухо­пив під пах­ву й Літо­шевсько­го й, ніби аж стог­ну­чи, буцімто він підве­ре­дивсь од нап­ру­жен­ня, поміг і Літо­шевсько­му злізти до­до­лу.

–  Ого-го! Ва­ги в вас на селі та­ки чи­ма­ло побільша­ло! Тро­хи я не підве­ре­дивсь, - за­го­во­рив з жар­том Ни­ко­лаідос, ла­па­ючи йо­го за си­те пле­че на ході.

–  От як до­ве­деться тьопаться по уся­ких не­би­тих шля­хах та на чор­топ­хай­ках, то, ма­буть, швид­ко схуд­ну, - ска­зав Літо­шевський, поп­рав­ля­ючи шку­ра­тя­ний пас з сак­во­яжи­ком на плечі.

–  От і доб­ре, що ви за­рані при­ка­та­ли на вок­зал: тро­хи роз­ва­жу се­бе в цій глу­шині на полі. Вип'ємо пи­ва та тим ча­сом по­ба­ла­каємо тро­хи, - ска­зав Ни­ко­лаідос.