Гастролі

Нечуй-Левицький Іван Семенович

V

Минуло тижнів з п'ять. Літо­шевський прис­лав пош­тою на жінчи­не ймен­ня сім со­тень кар­бо­ванців і звелів роз­по­чи­нать в оселі ро­бо­ту, ще й обіцяв не­за­ба­ром прис­ла­ти ще кільки со­тень кар­бо­ванців, бо спра­ва їх ар­тис­тич­но­го то­ва­рист­ва йшла ду­же доб­ре. То­ва­рист­во ма­ло скрізь ве­ли­кий поспіх по усіх чи­ма­лих містах, як і не сподіва­лось.

Софія Ле­онівна за­раз пок­ли­ка­ла на по­ра­ду Ни­ко­лаідо­са. Він за­раз без за­гай­ки побіг на місто, за­мо­вив у скла­дах потрібну де­рев­ню та дош­ки, підря­див майстрів: теслів, сто­лярів, та бля­харів, та вши­вальників. Ряд­чик за­раз прис­та­вив де­рев­ню й шалівки. В оселі, не для­ючись та не га­ячи ча­су, за­хо­ди­лись ко­ло бу­ду­ван­ня. Софія Ле­онівна, як лю­ди­на

без уся­кої уяви і впо­до­би і як лю­ди­на прак­тич­на й стат­ко­ви­та, зміни­ла свої мрійні пе­редніші заміри. Замість то­го, щоб ста­вить якісь не­потрібні дачні кіоски-цяцьки, во­на на­ду­ма­лась пос­та­ви­ти в кінці квітни­ка та­кий кіоск, щоб у йо­му помісти­лось двоє ліжок зад­ля то­го, щоб там мож­на бу­ло влітку й но­чу­вать. По­ра­див­шись з місце­вим архітек­то­ром, цеб­то з тес­лею Сав­кою Удівчен­ком, та з місце­вим де­ко­ра­то­ром Бер­ном, во­на звеліла ста­ви­ти в квітни­ку ши­ро­ченьку плат­фор­му, а на їй узкіше за­бу­ду­ван­ня, ви­со­ченьке, на чо­ти­ри вуг­ли, з две­ри­ма спе­ре­ду й вікном на причілку, з плис­ку­ва­тою покрівлею, об­ве­де­ною навк­ру­ги шта­хе­та­ми.

Коло бра­ми вко­па­ли дві товсті ворітниці. Над ворітни­ця­ми Бер­ко пос­та­вив півкру­гом ніби покрівлю, ви­со­ку й ву­зеньку. На цій арці, об­шитій шалівка­ми, він по­ви­роб­лю­вав навк­ру­ги і ви­зубні, і усякі за­зубні, пус­тив дво­ма раз­ка­ми са­ме по­се­ре­дині якісь хи­мерні кру­жальця. Ко­ло кри­ниці Софія Ле­онівна звеліла нак­лас­ти по обид­ва бо­ки ніби стов­пи з плис­ко­ва­то­го каміння, а на їх пок­лас­ти півкру­гом ду­же вип­ну­ту до­ща­ну покрівлю. Ко­ло ха­ти май­ст­ри зак­ла­ли чи­ма­лу за­лу з ве­ран­дою, пос­та­ви­ли слу­пи, оче­пи­ли звер­ху слу­пи още­пи­на­ми, пок­ла­ли підва­ли­ни. Ро­бо­та не­на­че горіла в ру­ках без­робітних в той час теслів та уся­ких майстрів.

Коло течії на мо­чарі, на­ни­зу ле­ва­ди, Софія Ле­онівна пос­та­ви­ла ко­пачів, щоб ви­ко­па­ли півкру­гом дря­го­ви­ну й за­дер­ну­ва­ли бе­реж­ки дер­ни­на­ми. Во­на, не ва­га­ючись, навіть пос­ту­пи­лась шма­точ­ком гряд­ки ого­ро­ди­ни: му­си­ла без жа­лю зни­щить краєчок гряд­ки кар­топлі та ци­булі, нез­ва­жа­ючи на свою пад­ко­витість до ха­зяй­ст­ва.

Через дві неділі Літо­шевський прис­лав ще п'ять со­тень кар­бо­ванців. Спра­ва то­ва­рист­ва й гаст­ролів пішла так доб­ре, як ніко­ли. Софія Ле­онівна, зро­ду спішна й за­го­нис­та, звеліла прис­та­вить більше теслів і приспіши­ти ро­бо­ту. Ук­ри­вальни­ки вши­ва­ли ку­ли­ка­ми покрівлю, а теслі ра­зом з ни­ми зак­ла­да­ли стіни та мос­ти­ли підло­гу. Софії Ле­онівні за­ба­жа­лось скінчить усю ро­бо­ту до чо­ловіко­во­го по­вер­тан­ня. Май­ст­ри ха­па­лись і якось та­ки уви­ну­лись: за­бу­ду­ван­ня бу­ло не­ве­ли­ке й навіть дрібне; ро­бо­та ко­ло йо­го не­за­гай­на. Ця тя­га­ни­на тяг­лась не­дов­го. За­лу за­ра­зом і клин­цю­ва­ли, і за­раз ма­зальниці й вальку­ва­ли. Вальки в спе­ку швид­ко прот­рях­ли, і май­ст­ри за­раз за­хо­ди­лись щи­ка­ту­рить й обілю­вать око­ло. Ма­ляр Бер­ко по­хо­пивсь об­ма­лю­вать бра­му й покрівлю над кри­ни­цею та над приг­ре­би­цею льоху. І за не­дов­гий час уся осе­ля ма­ла зовсім інший виг­ляд, ніж бу­ло пе­редніше.

–  От по­ди­вує Фле­гонт Пет­ро­вич, як приїде! Пев­но, не впізнає своєї оселі, - го­во­ри­ла Софія Ле­онівна до Ни­ко­лаідо­са.

–  А як приїде, то я йо­му вранці зроб­лю нес­подіва­ну овацію: вструг­ну се­ре­на­ду або щось та­ке на цей спосіб, - от по­ба­чи­те й по­наз­ди­ви­тесь!
– ска­зав з на­тя­кан­ням Ни­ко­лаідос.

Минуло ще кільки тижнів, і од­но­го дня над­вечір Ни­ко­лаідос привіз з вок­за­лу лист до Літо­шевської. Літо­шевський пи­сав, що він скінчив свої гаст­ролі, що їх то­ва­рист­во скінчи­ло об'їзд, за­ро­би­ло ду­же доб­ре і він вже виїжджає до­до­му.

І Софія Ле­онівна, і Ни­ко­лаідос чо­гось од­ра­зу ніби зас­му­ти­лись: пе­рес­та­ли роз­мов­лять, пох­ню­пи­лись і за­ду­ма­лись. Ця нес­подіва­на звістка бу­ла їм обом неп­риємна. В Софії Ле­онівни аж у душі по­хо­ло­ло. Ни­ко­лаідос вже об­був­ся в оселі, не­на­че то бу­ла вже йо­го власність, огов­тав­ся в новій ролі ко­ло чу­жої жінки. І йо­му зда­лось, що не­за­ба­ром при­бу­де хтось і випх­не йо­го з оселі. Літо­шевській бу­ла не­пер­вин­ка ця зра­да чо­ловікові. Але во­на пе­редніше зрад­жу­ва­ла йо­го, ска­за­ти б, ви­пад­ком, на ході, ніби на льоту, з нудьги в час чо­ловіко­вих гаст­ролів. Але лю­бов до Ни­ко­лаідо­са бу­ла глиб­ша, щиріша й палкіша, ніж ко­лись пе­редніше. Софія Ле­онівна по­чу­ва­ла, що от-от не­за­ба­ром приїде чо­ловік і ста­не при­ти­чи­ною в її ко­ханні, в час­тих

одвіди­нах Ни­ко­лаідо­са.

Через кільки день Фле­гонт Пет­ро­вич приїхав ден­ним поїздом і, най­няв­ши візни­ка Мош­ка, з не­терп­ляч­кою гнав­ся до­до­му. За­хар­чо­ва­ний ут­лий Мош­ко лед­ве плу­га­нивсь на за­суд­же­них шка­пах. Під'їхав ар­тист до оселі, зир­нув з гор­ба на осе­лю й з ди­ва витріщив очі: осе­ля ма­ла чу­дер­нацький виг­ляд буддійської лав­ри на ост­рові Цей­лоні, де зберігається зуб Буд­ди.

На кінці квітни­ка сто­яв ніби ши­ро­кий ам­вон у церкві або ши­ро­чез­на підстав­ка під ули­ком. На тій підставці піднімав­ся ніби ви­со­чез­ний засік або не­до­бу­до­ва­ний вітряк без крил і без покрівлі, а більше за все - не­на­че рам­ча­тий улик з плис­ко­ва­тою покрівлею. Бля­хар об­бив баш­ту звер­ху бля­хою, а кру­гом плис­ко­ва­тої покрівлі бу­ли пос­тав­лені низькі шта­хе­ти, по­мальовані зе­ле­ною фар­бою з жов­ти­ми обідка­ми звер­ху. Двері в те за­бу­ду­ван­ня ски­ну­лись на вічко в ули­ку. На са­му покрівлю то­го ули­ка ви­лись ву­зе­сенькі схо­ди, що ніби теліпа­лись, при­чеп­лені з од­но­го бо­ку. Ко­ло кри­ниці сіріли ніби стов­пи або ніби стіни, скла­дені з не­об­те­са­но­го здо­ро­во­го плис­ко­ва­то­го каміння, - і це все за­га­лом ду­же ски­ну­лось на цик­лопічні за­бу­ду­ван­ня, ще до тро­янської війни в ца­ря Ага­мем­но­на в Ар­госі. Над ку­па­ми со­ба­чої бу­зи­ни та бо­ли­го­ло­ви од улиці бов­ваніла но­ва бра­ма з ви­со­ки­ми ворітни­ця­ми, з ви­со­кою та ши­ро­кою ду­гою звер­ху. Бер­ко по­ка­зав усю міць сво­го де­ко­ра­тив­но­го штуч­ницт­ва: по­ви­роб­лю­вав ви­зубні звер­ху, за­зубні од­ни­зу, об­ти­кав дош­ки трьома раз­ка­ми кру­жа­лець, не­на­че по­че­пив на брамі три раз­ки на­мис­та. На біло-си­зо­му полі кру­жальця чер­воніли й справді не­на­че три раз­ки доб­ро­го на­мис­та в дівки на шиї. Ви­зубні бу­ли зе­лені, за­зубні бу­ли жов­то­га­рячі. Це усе бу­ло та­ке різке, та­ке яре, що не­доб­рохіть ки­да­лось в вічі, ніби аж кри­ча­ло: дивіться усі! Як гар­но! Ой як гар­но! Аж очі вби­рає в се­бе!

–  Чого це во­на по­на­ту­лю­ва­ла в оселі?
– аж не ви­дер­жав Літо­шевський і про­мо­вив ці сло­ва го­лос­но.

Візник ог­ля­нувсь і осміхнувсь. Оче­ви­дяч­ки, й йо­му бу­ло чуд­не це усе за­бу­ду­ван­ня, кот­ре вже підійма­ли на смішки та на глум міща­ни та євреї.

–  Ще й на­чеп­ляв Бер­ко труб з бля­ша­ни­ми кро­ко­ди­ля­чи­ми зу­ба­ти­ми го­ло­ва­ми, що по­роз­дяв­ля­ли па­ще­ки по чо­ти­ри бо­ки отієї індійської па­го­ди, - бу­бонів Літо­шевський ніби сам до се­бе.

–  Еге, це Бер­ко ста­вив оцей ніби єру­са­лимський Со­ло­монів храм?
– спи­тав він у візни­ка.

Візник осміхнувсь, зир­нув на бра­му, на ря­бо й пістря­во по­мальова­ну покрівлю над кри­ни­цею та над приг­ре­би­цею льоху і ска­зав: «Ой вей мір! Як гар­но! Що Бер­ко ви­га­дає й зро­бе, то все бу­де гар­но та хо­ро­ше! О, це мей­стер не­аби­який! Ото ця­ця! Ццц…A!»

Літошевський в'їхав у двір і те­пер тільки по­ба­чив прис­тав­ле­ну до до­му за­лу з ве­ран­дою на чо­тирьох стовп­цях. За­ла бу­ла вже оббіло­ва­на, че­пур­ненька, ве­се­ленька. Про­зорі чи­малі шиб­ки аж ся­ли на сонці. На ґанок по­ва­гом вий­шла Софія Ле­онівна й уда­ва­ла, що во­на осміхається. Сумління в неї ані во­рух­ну­лось… Не­на­че усе в неї в душі бу­ло по­давнішо­му, тільки осе­ля по­но­ви­лась й оче­пу­ри­лась нав­ди­во­ви­жу хо­ро­ше.

–  А що? Бач! Піди ли­шень у са­док та по­ди­вись. По­ди­вись і на ле­вад­ку.

–  Воно-то гар­но по­цяцько­ва­но, тільки ота баш­та ски­ну­лась на якусь со­ба­чу ха­ла­бу­ду, або на ки­тай­ську па­го­ду, або на вавілонську баш­ту. Але навіщо Бер­ко по­начіплю­вав отих дра­ко­но­вих ще­лепів і на тій башті, і над бра­мою та кри­ни­цею, і над льохом! Ото вже впо­до­ба! Без цих вавілонських та ассірійських ідольських ди­во­вищ в йо­го та­ки зро­ду не обійдеться.

–  Та то я звеліла по­начіплю­вать такі прик­ра­си, бо во­но усе якось гар­монізує вкупі… бач… на східний зра­зець.

–  Як ба­чу, - да­ле­ко ку­цо­му до зай­ця: да­ле­ко нашій оселі до дач у Гат­чині та в Пе­тер­гофі, як ти ка­за­ла.

–  От і да­ле­ко. Тобі, як ба­чу, скрізь в усьому не­до­го­да: нічим ніко­ли не до­го­диш тобі, - за­бу­боніла вже розд­ра­то­ва­на Софія Ле­онівна і вже бу­ла лад­на й ла­ятись і сва­риться.

–  Та ні! То я так собі… Во­но собі нічо­го! Оті різкі фар­би та ніби раз­ки на­мис­та ду­же підхожі до зе­ле­но­го лис­тя… до со­няш­ників та гар­бу­зин­ня… - мим­рив він, по­чу­ва­ючи в душі, що йо­му, при­род­же­но­му ес­те­тові, це усе ду­же й ду­же не при­па­да­ло до впо­до­би: але він знав, що нічо­го не вдіє, й змов­чав.