Гастролі

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  Яка чу­до­ва кар­ти­на он­деч­ки на Росі! От глянь! Ож при­ди­вись! Усю Рось не­на­че хтось за­ки­дав ро­же­ви­ми тах­ля­ми або жму­та­ми шов­ку та чу­дер­нацьки­ми квітка­ми, - про­мо­вив сти­ха Літо­шевський до жінки.

Вона од­ве­ла очі од ди­ти­ни, кот­ра сьорба­ла по­хап­цем чай в ми­соч­ки, зир­ну­ла бай­дуж­но на річку й знов вти­ри­ла очі в ми­соч­ку, наг­ля­да­ючи за ди­тя­чою їжею.

–  А он­деч­ки да­ле­ко, ко­ло то­го стрімко­го ка­ме­ня, що ви­ни­кає з во­ди са­ме се­ред Росі, як чуд­но од­ки­да­ються хмар­ки! Як­раз так, не­на­че чо­ти­ри по­ко­си ро­же­во­го та чер­во­но­го од квіток лу­ча­но­го сіна десь на лу­ках або в лузі або на­че ле­жать ря­доч­ка­ми чер­воні та ро­жеві по­ко­си ко­ню­ши­ни на полі. Ож при­ди­вись!
– знов обізвавсь Літо­шевський, ми­лу­ючись пиш­но­тою кольорів

то­го ніби фан­тас­тич­но­го ма­ре­ва на про­зорій воді.

Жінка знов підве­ла на­хи­ле­ну го­ло­ву й лип­ну­ла очи­ма на те ди­во.

–  От і ви­га­дав якісь по­ко­си ко­ню­ши­ни. То, пев­но, в твоїй го­лові або в твоїй фан­тазії во­ру­шаться якісь по­ко­си, а не на воді, - ска­за­ла во­на з смішка­ми в тоні своєї мо­ви.

Софія Ле­онівна ма­ла над­то про­заїчну вда­чу, прак­тич­ну й сли­ве вий­нят­ко­во ма­теріальну. Не під та­ким не­бом во­на зрос­ла, щоб втя­мить кра­су тих ро­же­вих по­косів на про­зорій воді та ще й ми­лу­ваться ни­ми.

–  Он вже ро­жеві по­ко­си по­су­ну­лись до скелі, вже ске­ля ніби зап­лу­та­лась у їх, - го­во­рив далі Літо­шевський.
– Ди­вись-бо, ди­вись! Он­деч­ки по обид­ва бо­ки скелі вип­ли­ва­ють ри­бал­ки на чов­ни­ках. От і во­ни вже ніби всу­ну­лись чов­на­ми в ті по­ко­си й пли­вуть, на­че по луці, плу­та­ються в по­ко­сах. Як за­ко­ли­ва­лась во­да! Як поб­га­лись і пок­ру­ти­лись по­ко­си! Ди­вись-бо, ди­вись!

–  Одчепись! Дай мені покій з тією нісенітни­цею! Он Пет­русь по­роз­ли­вав чай на ска­тер­ку й за­мур­зав­ся по самісінькі ву­ха.

–  От тобі на! При­нес­ло ле­да­що отих ри­ба­лок! Пор­ва­ли й ніби пош­ма­ту­ва­ли ро­жеві по­ко­си та по­лот­ни­ща. А по воді ніби хто по­си­пав чер­воні квітки та ро­жеві скал­ки або по­биті склян­ки й тахлі. Усе пішло на руїну, не­на­че хто стряс криш­та­ле­вий па­лац на скелі, і він роз­си­пав­ся, под­ро­бив­ся й пот­ро­щив­ся на шма­точ­ки та й об­си­пав усю річку чер­во­ним, ро­же­вим та жов­тим склом, - ка­зав далі Літо­шевський, не­на­че сам до се­бе, не знай­шов­ши од­повіді й спо­чу­ван­ня в своєї про­заїчної дру­жи­ни.

Він за­мовк і, од­по­чи­ва­ючи, ог­ля­нув свою оче­пу­ре­ну та приб­ра­ну осе­лю се­ред розкішної бе­ре­жи­ни. Виг­ляд на За­рос­ся був чу­до­вий. За Рос­сю, на­низ по­над бе­ре­гом тяг­ли­ся ос­танні міщанські білі хат­ки в са­доч­ках на го­ро­дах. Далі за ни­ми на ни­зині в бе­ре­го­вині по­над Рос­сю зе­леніли лу­ки. Ви­ще вго­ру за хат­ка­ми вив­ся пош­то­вий би­тий шлях, а за шля­хом тяг­лись ряд­ка­ми чи­малі зе­лені спа­дисті го­ри. На го­рах в да­лечі зе­леніли старі дібро­ви, не­на­че по­на­со­ву­ва­лись на верш­ки гір зе­лені хма­ри. На­суп­ро­ти са­мої оселі го­ри наб­ли­жа­лись сли­ве до са­мо­го бе­ре­га, а попід ни­ми вив­ся по­за мли­ном шлях у містеч­ко, ко­ло гли­няс­тих про­валлів та вузьких до­ли­нок, ніби щілин та роз­ко­лин в гор­бах. Са­ме про­ти до­му, в узенькій до­лині між дво­ма гор­ба­ми, чер­вонів го­рен в кузні, а дру­гий в га­марні, звідкіль бу­ло чу­ти урив­час­тий стукіт та гуркіт мо­лотів. А далі, вго­ру по Росі, чорніла греб­ля че­рез Рось, че­рез каміння, чорнів млин за річкою. За мли­ном сто­яли во­зи з мли­вом, веш­та­лись лю­де, що зас­то­юва­ли чер­ги в млині. По цей бік росі од до­му та са­ди­би тяг­ли­ся хат­ки в сад­ках, в буй­них ста­рих вер­бах та со­ко­ри­нах. І за­раз над цим зе­ле­ним мо­рем верб та со­ко­рин рап­том підіймав­ся кру­тий гост­рий шпиль, а на шпилі бов­ваніла мо­нас­тирська церк­ва та дзвіни­ця з гост­рим шпи­час­тим ви­со­ким верш­ком, на кот­ро­му ніби теліпавсь при­чеп­ле­ний по­зо­ло­че­ний хрест. Хрест аж горів, не­на­че над тим мо­рем верб, со­ко­рин та садків чи­ясь ру­ка підня­ла ве­ле­тенський ма­як і засвіти­ла звер­ху світло, ніби над хви­ля­ми мо­ря та над не­без­печ­ни­ми ске­ля­ми.

Надворі бу­ло ти­хо. Вер­би й осо­ко­ри сто­яли не­по­руш­но. Нігде й лис­то­чок не ма­яв, не ко­ли­вавсь. Синє не­бо лисніло, мов шов­ко­ве або скля­не шат­ро. В сад­ках лу­на­ли співи со­ло­вей­ків. Сміялось ве­се­ло не­бо, сміялась пиш­но вбра­на зем­ля, ніби на ра­до­щах в ве­ли­ке свя­то. Свіже повітря не­на­че повіва­ло ве­селістю та спо­коєм.

Літошевський ди­вивсь на той виг­ляд, дов­го ми­лу­вавсь ним, во­дя­чи очи­ма то на той бік, то на цей бік річки. Він ро­дивсь і зріс в од­но­му селі ту­теч­ки не­да­леч­ке, за дво­ма го­ра­ми, де йо­го па­но­тець ди­яко­ну­вав увесь свій вік і по­невірявсь в бідності сли­ве ввесь вік. Літо­шевський зга­дав, що йо­му от-от не­за­ба­ром до­ве­деться по­ки­нуть свою осе­лю, свою ха­ту й їхать сли­винь на усе літо для за­робітку ку­дись да­ле­ко, в якісь не ду­же приємні міста, шква­риться в душ­них ва­го­нах або й на сонці на пош­то­вих дра­бин­ча­ках та чор­топ­хай­ках. Не хотілось йо­му ти­ня­тись по по­га­них гос­ти­ни­цях та гид­ких рес­то­ра­нах. Во­ни вже йо­му ос­то­гид­ли в йо­го мандрівках. По­етич­ний на вда­чу зро­ду, він аж зітхнув, зга­дав­ши за не­ми­ну­чий од'їзд з чу­до­во­го по­етич­но­го ку­бельця та ще в та­кий по­етич­ний май­ський час.

–  Коли б ти, сер­це, зна­ла, як мені не хо­четься од'їжджать з до­му на ті гаст­ролі ку­дись в да­лекі краї та ти­ня­тись по гос­ти­ни­цях, ча­сом тип­ти­ся по труських шля­хах, ча­сом тьопаться по гря­зюці. Сидів би оту­теч­ки ціле літо в цьому зе­ле­но­му за­хисті, в цьому ку­бельці, - зго­дом обізвавсь до жінки Літо­шевський.

–  Хоч не хоч, а му­сиш їхать, хоч те­бе до то­го ніхто й не си­лує, - обізва­лась жінка.

–  Коли ж, сер­це, ніяко­го за­со­бу для жит­тя не маємо. Як бу­ду влітку до­му­вать, то ки­шені бу­дуть по­рожні. Ка­жуть же се­ля­ни, що «й черв'як по­жив­ку шу­кає». Му­шу й я шу­кать то­го по­жив­ку, щоб бу­ло чим са­мо­му жи­виться та й вас го­ду­вать.

–  Та й ку­бельце на­ше не та­ке гар­не, щоб ду­же за ним шко­ду­вать. Яка ж у йо­му та­ка надз­ви­чай­на кра­са?

–  Не тя­миш ти тієї кра­си. Ти зрос­ла там, на півночі, в то­му багні, в пе­тер­бурзьких око­ли­цях та на якихсь «Пес­ках», - на пе­редмісті, що зовсім-та­ки не сприяє роз­вит­кові по­чу­ван­ня кра­си в на­турі. Че­рез це ти й не ду­же-то здат­на по­чу­вать кра­су цієї гар­ної го­ря­ної місци­ни.

–  Ще що ви­га­дай! Нез­дат­на… Ти тут ро­дивсь і зріс, то для те­бе ту­теч­ки усе здається гар­не. Яка ж та­ка б то надз­ви­чай­на кра­са в нашій оселі або й у ме­жу­ючих з на­шим го­ро­дом міщанських осе­лях? Зви­чай­ний се­лянський го­род з гряд­ка­ми кар­топлі, бу­ряків та ци­булі. Тільки со­няш­ни­ки, нагідки та мальва й зак­ра­шу­ють тро­хи цю зви­чай­ну пов­сюд­ну се­лянську ле­ва­дя­ну кра­су, - ска­за­ла з нех­ту­ван­ням жінка.

–  А он­деч­ки на­ни­зу на­шо­го го­ро­ду! Глянь, який ря­док ве­летнів осо­корів та верб заг­ля­дає че­рез тин в наш го­род з Леміщи­ної ле­вад­ки! Хіба ж це не кра­са?

–  Старий ліс та й годі заг­ля­дає в на­шу осе­лю… На­ша да­ча анітро­шеч­ки навіть не ски­ну­лась на да­чу в Пав­ловську або в Царсько­му Селі, де ми ко­лись жи­ли років зо три, як мій небіжчик та­то слу­жив там в кан­це­лярії. Во­на більше ски­ну­лась на се­лянський зви­чай­ний го­род, а на­ша ха­лу­пи­на на­га­дує мені еко­номське жит­ло в яко­гось не­за­мож­но­го зад­ри­па­но­го діди­ча, - го­во­ри­ла жінка тро­хи насмішку­ва­то.

–  Коли хоч, то й оче­пу­ри­мо її ко­лись на зра­зець да­чок у Пав­ловську або в Пе­тер­гофі. От, пот­ри­вай, не­хай я поїжджу по де­яких чи­ма­лих містах на гаст­ролі та розс­та­ра­юсь гро­шей. Тоді ти й бу­дуй­ся, і че­пу­рись, як хо­чеш, про ме­не, й на пе­тер­гофський лад.

–  Он на­ни­зу на­шо­го го­ро­ду попід Леміщи­ни­ми со­ко­ри­на­ми на мо­чарі сли­зить потічок, що витікає вгорі з кри­ниць, та з про­валлів, та з да­ле­ких полів! Я б звеліла ви­ко­пать глей в мо­чарі й за­ве­ла б там ста­во­чок з зе­ле­ни­ми бе­реж­ка­ми, як от, прик­ла­дом, на озері ко­ло царсько­го двор­ця в Царсько­му Селі. А он та­меч­ки, в кут­ку квітни­ка, збу­ду­ва­ла б який­сь гар­ненький кіоск з ви­со­ченькою ве­ран­дою, де б мож­на бу­ло влітку пи­ти чай з гістьми, а на кіоскові зро­би­ла б плис­ко­ва­ту сте­лю, буцімби­то там по­ви­нен сто­яти й грать ор­кестр. А до на­шої ха­лу­пи­ни збо­ку до­ко­неч­но й безп­ремінно тре­ба б прис­та­ви­ти хоч не за­лу, то при­най­мі чи­ма­лу гос­тин­ну; а з гос­тин­ної по­винні бу­ти скляні двері на прос­тор­ну ве­ран­ду з ко­лон­ка­ми, об­сад­же­ну ви­ног­ра­дом, де б мож­на бу­ло влітку в душні ве­чо­ри пог­ра­ти в кар­ти з гістьми, по­ба­виться, по­ба­ла­кать, а при на­годі й по­тан­цю­ва­ти. Це ж скрізь так по­роб­ле­но ко­ло ба­гатіших дач у Пе­тер­гофі й у Пав­ловську. Отоді б і мені бу­ло шко­да ки­дать свою осе­лю, - так ма­ри­ла жінка на пе­тер­гофський лад.