Гастролі

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  Усе це бу­ло б не­по­га­но, але кош­ту­ва­ло б ска­же­них гро­шей, от як за­роб­лю до­волі гро­шей, то твої пе­тер­гофські мрії мо­жуть справ­диться, - ска­зав Літо­шевський.
– А як на ме­не, то од­на й єди­на твоя мрія вар­та вва­ги: це - ви­ко­пать на то­му мо­чарі в гле­юва­то­му грунті та в мулі не пе­тер­гофське озе­ро з зе­ле­ни­ми бе­реж­ка­ми, а ма­ленький ста­во­чок: і га­дю­ки не пло­ди­ти­муться та не пла­зу­ва­ти­муть по го­роді, і бу­де са­жав­ка на ри­бу. Ри­бал­ки на­лов­лять у Росіри­би, на­ки­да­ють в са­жав­ку, а ми хват­кою ха­па­ти­ме­мо вря­ди-го­ди, ко­ли бу­де тре­ба, як будлі-ко­ли до­ве­деться вітать нес­подіва­но­го або ша­нов­но­го

гос­тя. В цьому ти маєш рацію, бо це не мрії. Це ко­рис­на річ, а не якісь ве­ли­ко­панські пе­тер­гофські дачні ви­гад­ки та вит­ре­беньки.

–  Наш ґанок ски­нувсь на жидівський: зовсім та­кий, як ко­ло ха­ти в крав­ця Ян­ке­ля. Чом би пак не по­ма­лю­вать та не прик­ра­сить звер­ху на причілоч­ку яки­мись прик­ра­са­ми: ро­зет­ка­ми або ви­зуб­ня­ми?

–  Ну, не ви­га­дуй!

–  Або он та бра­ма в двір! Зовсім на­че в за­мож­но­го се­ля­ни­на… Стрим­лять в бур'яні та в бу­ря­ках якісь дурні ворітниці, якісь сто­яни. Так ри­пить ця ка­торж­на снасть, що чуть аж у мо­нас­тирі, навіть аж у церкві че­рез од­чи­нені двері. Усіпро­ча­ни, навіть, чу­ють в церкві, ко­ли од­чи­ня­ють і за­чи­ня­ють на­шу бра­му, а в на­шо­го сусіда аж со­ба­ки бре­шуть: пев­но, ду­ма­ють, що лізуть злодії. Я звеліла б пос­та­вить над бра­мою на ви­со­ких ворітни­цях ви­со­ченьку гар­неньку ар­ку та по­цяцьку­ва­ла б її ро­зет­ка­ми, ви­зуб­ня­ми та за­зуб­ня­ми, та уся­ки­ми взор­ця­ми, та по­ма­лю­ва­ла б ці штучні ви­роб­ки ду­же різки­ми фар­ба­ми, щоб це ски­да­лось на па­ла­ци індуських раджів або на бра­ми в давніх ассірійських царів, - роз­пус­ка­ла далі свої мрії Софія Ле­онівна.

–  Це, мо­же, бу­ло б і не­по­га­но.

–  Та ще й з дра­ко­но­ви­ми го­ло­ва­ми та ще­ле­па­ми на кінцях дов­гих труб, щоб до­що­ва во­да дзюр­ча­ла з зу­ба­тих па­щек, як - пам'ятаєш?
– в Пе­тер­гофі на фон­тані з німфа­ми та з три­то­на­ми. Бу­ло б пікант­но й ки­да­лось би в вічі оцим провінціалам.

–  Ну! Ще що ви­га­дай! Ще й те­бе наші насмішку­ваті ук­раїнці прод­раж­нять дра­ко­но­ви­ми ще­ле­па­ми. Це тро­хи ски­неться на ту­теш­ню єврей­ську шко­лу, де на до­що­вих тру­бах теліпа­ються зу­баті кро­ко­ди­лячі па­ще­ки.

–  От і ви­га­дує! Єврей­ська шко­ла… Ні сіло, ні впа­ло, а він вже ту­лить ме­не до єврей­ської шко­ли. З то­бою усе та­ка спра­ва. Ні в чо­му тобі не­ма до­го­ди - я в те­бе і ци­ган­ка, і єврей­ська шко­ла, - по­ча­ла сер­диться Софія Ле­онівна.

–  Та то я жар­тую! Хіба ж пак не мож­на по­жар­ту­вать, ко­ли на серці радісно? Не­хай ти бу­деш і смуг­ля­ва ци­ган­ка, і ци­ганська фай­да, але я ту ци­га­ноч­ку люб­лю, як свою ду­шу, - ска­зав м'яким го­ло­сом Літо­шевський, хоч у то­му м'якенько­му го­лосі й дзвеніли при­род­жені жар­ти та смішки. Нев­ва­жа­ючи на свою м'яку вда­чу, він та­ки лю­бив вря­ди-го­ди пус­ка­ти шпильки та го­лоч­ки ук­раїнсько­го жар­ту якось не­са­мохіть: якось са­мо нас­ка­ку­ва­ло на язик…

«Ой ти, чор­на, по­дай чов­на; а ти, ру­да, хо­ди сю­да; а ти, біла, постій там: я до те­бе прий­ду сам!» - за­му­ги­кав Літо­шевський з тон­ким на­тя­кан­ням жінці, кот­ра бу­ла тро­хи смуг­ля­ва: на йо­го най­шла нап­ра­ва тро­шеч­ки по­жар­ту­вать.

Столична жінка прис­лу­ха­лась і та­ки втя­ми­ла той жарт, за­ви­ну­тий в пісню, на­че в про­зо­ру ткан­ку.

–  Яка ж це біла? Це, пев­но, ка­пельмей­стер­ша Чер­нявська, - біла, як жидівська ма­ца? А я б то чор­на, чи що?
– спи­та­ла Софія Ле­онівна.

Літошевський з нес­тям­ки схо­пивсь і цмок­нув її в ус­та, щоб за­га­сить поцілун­ком шорст­кий жарт.

Сонце за­ко­ти­лось за скелі та вер­би, не­на­че зо­ло­те ко­ло. На опа­ло­во­му небі зга­са­ли вогні й бляк­ли чу­дові квітки та шов­ки. З-за верб ви­зир­ну­ла вечірня зірка, ве­ли­ка, не­на­че срібний клу­бо­чок, об­ти­ка­ний діаман­та­ми. Дру­га зірка, та­ка са­ма яс­на й блис­ку­ча, виг­ля­ну­ла з во­ди, не­на­че за­ся­ла й за­лисніла десь у во­дяній гли­бо­чині. Повітря од­ра­зу од­во­лог­ло, ста­ло вог­ке, свіже й ніби вли­ва­ло жи­вот­тя в тіло, бадьори­ло ду­шу.

Софія Ле­онівна, на­го­ду­вав­ши дітей, за­хо­ди­лась мить по­суд. Літо­шевськнй за­па­лив ци­гар­ку, зійшов по східцях у квітник і поп­рос­ту­вав дов­гою стеж­кою че­рез го­род до течії. Він не­на­ро­ком зир­нув на дві діаман­тові вечірні зірки - на небі й у воді, і арія «До зірки» з «Тан­гой­зе­ра» якось несвідо­мо спа­ла йо­му на дум­ку. Він по­чав виспіву­вать арію, своїм зви­чаєм, хо­дя­чи по стежці, бо хоч і був пам'ятли­вий на співи й мо­ти­ви, але завсігди про­мов­ляв арії, ніби на ре­пе­тиції в те­атрі, щоб во­ни ча­сом не вис­лиз­ну­ли з пам'яті.

Вечірня ти­ша, пиш­но­та й по­езія і в небі, й на землі роз­во­ру­ши­ли в йо­го ар­тис­тичній душі по­етич­не натх­нен­ня. І по­ли­лась чу­до­ва арія, і чис­тий гуч­ний ба­ри­тон рознісся в повітрі, поп­лив по­над во­дою, пішов лу­ною по сад­ках та га­ях. Го­лос дзвенів, то тихішав, то міцнішав на ви­со­ких но­тах.

«Вечірня зіронько моя! Тобі привіт шлю сер­цем я: всім сер­цем смир­ним, люб­ля­чим. Не смійся ж, ян­го­ле, над ним. Ян­го­ле світлий, ян­го­ле ми­лий! Ти ж мені світиш, мов промінь теп­лий!» - виспіву­вав ар­тист, хо­дя­чи по стежці та зир­ка­ючи на не­бо. І од вечірньої зірки він не­са­мохіть пе­ре­во­див пог­ляд на ґанок, де між дво­ма па­ра­ми ко­ло­нок та між зе­ле­ним лис­тям ви­ног­ра­ду ма­нячіла в світлі рівна та хист­ка пос­тать Софії Ле­онівни, за кот­ру він був ла­ден од­да­ти і свою ду­шу, і своє жи­вот­тя. Во­на і світи­ла йо­му, і об­си­па­ла стеж­ки та доріжки йо­го жи­вот­тя ніби пер­ла­ми та квітка­ми, і зак­ра­шу­ва­ла й той са­до­чок, і усю осе­лю, і гаї, і ле­ва­ди, і са­му Рось з лис­ню­чим од­лис­ком яс­но­го не­ба.

А со­ло­вей­ки аж ля­ща­ли в вер­бах та сад­ках в бе­ре­го­вині. Го­лос­ний со­лов'їний ляск змішу­вавсь до­ку­пи з ще­бе­тан­ням дрібно­го птаст­ва. Ко­ло мли­на на ло­то­ках та на спусті зда­ле­ки якось глу­хо шуміла й булькотіла во­да. І пта­ши­не ще­бе­тан­ня, і со­лов'їне ля­щан­ня, і да­ле­ченький при­дав­ле­ний клекіт, і шум во­ди під ло­пат­ня­ми мли­но­вих коліс - усе це ніби вто­ру­ва­ло ар­тис­тові, як дрібне вто­ру­ван­ня ор­кест­ру та гус­те на ни­зо­вих то­нах гудіння ор­га­на.

Літошевський усе хо­див по стежці й виспіву­вав, пе­ро­хо­дя­чи од однієї арії до дру­гої. Чу­до­вий вечір, свіже, вог­ке повітря, по­езія в небі й на землі над­да­ва­ли йо­му охо­ти до співу, над­да­ва­ли моці йо­го го­ро­во­му ба­ри­то­нові, що пе­ре­хо­див інко­ли на ви­со­ких но­тах в дзвінкий те­нор. Ар­тист співав і слу­хав сам се­бе. Він розспівавсь, як ча­сом розспіву­ються нер­вові співучі ук­раїнці, йо­го спів несвідо­мо ли­нув з йо­го душі, не­на­че співав хтось інший, а не він сам, а він тільки слу­хав ті співи, ніби во­ни ли­лись десь з ви­со­кості не­ба, од зірок, од ро­же­вих хма­рок і тільки йшли лу­ною в йо­го го­лосі. В йо­го сер­це якось не­са­мохіть взру­ши­лось, по­чу­ван­ня роз­жеврілись. Він співав і сам се­бе слу­хав, не­на­че давній са­мотній за­по­ро­жець ко­лись ви­ли­вав співа­ми свою ду­шу, своє сер­це на са­моті, десь в сте­пу або в діброві та в гаї, і тільки сам се­бе слу­хав та… слу­ха­ли йо­го ди­кий степ і дібро­ва.