Гайдамаки. Музыкант. Наймычка. Художник. Близнецы

Шевченко Тарас Григорьевич

Старшина первий. Старий Головатий щось дуже коверзує.

Старшина другий. Мудра голова, сидить собі в хуторі, ніби не знає нічого, а дивишся – скрізь Головатий. «Коли сам, – каже, – не повершу, то синові передам».

Старшина третій. Та й син же штука! Я вчора зустрівся з Залізняком; таке розказує про його, що цур йому! «Кошовим, – каже, – буде, та й годі; а може, ще і гетьманом, коли теє…»

Старшина другий. А Ґонта нащо? а Залізняк? До Ґонти сама…» сама писала: «Коли, – каже…»

Старшина первий. Цитьте лишень, здається, дзвонять!

Старшина другий. Та ні, то люде гомонять.

Старшина первий. Гомонять, поки ляхи почують. Ох, старі голови та розумні: химерять-химерять та й зроблять з лемеша швайку. Де можна лантух, там торби не треба. Купили хріну, треба з'їсти; плачте, очі, хоч повилазьте: бачили, що куповали; грошам не пропадать! А то думають, думають, ні вголос, ні мовчки; а ляхи догадаються – от тобі й пшик! Що там за рада? чом вони не дзвонять? Чим спиниш народ, щоб не гомонів? Не десять душ, а, слава богу, вся Смілянщина, коли не вся Україна. Он, чуєте? співають.

Старшина третій. Справді, співа щось; піду спиню.

Старшина первий. Не спиняй, нехай собі співає, аби не голосно.

Старшина другий. Ото, мабуть, Волох! Не втерпів-таки старий дурень; треба, та й годі!

Старшина третій. А мудро співає! коли не послухаєш, усе іншу. Підкрадьмось, братці, та послухаєм, а тим часом задзвонять.

Старшина первий і другий. А що ж? то й ходімо!

Старшина третій. Добре, ходімо.

Старшини нишком стали за дубом, а під дубом сидить сліпий кобзар; кругом його запорожці і гайдамаки. Кобзар співає з повагою і неголосно.

«Ой волохи, волохи,Вас

осталося трохи;І ви, молдавани,Тепер ви не пани;Ваші господаріНаймити татарам,Турецьким султанам.В кайданах, в кайданах!Годі ж, не журіться;Гарно помоліться,Братайтеся з нами,З нами, козаками;Згадайте Богдана,Старого гетьмана;Будете панами,Та, як ми, з ножами,З ножами святими,Та з батьком МаксимомСю ніч погуляєм,Ляхів погойдаєм,Та так погуляєм,Що аж пекло засміється,Земля затрясеться,Небо запалає…Добре погуляєм!»

Запорожець. Добре погуляєм! правду старий співа, як не бреше. А що б то з його за кобзар був, якби не волох!

Кобзар. Та я й не волох; так тілько – був колись у Волощині, а люде й зовуть Волохом, сам не знаю за що.

Запорожець. Ну, та дарма; утни ще яку-небудь. Ану лишень про батька Максима ушквар.

Гайдамака. Та не голосно, щоб не почула старшина.

Запорожець. А що нам ваша старшина? почує, так послуха, коли має чим слухати, та й годі. У нас один старший – батько Максим; а він як почує, то ще карбованця дасть. Співай, старче божий, не слухай його.

Гайдамака. Та воно так, чоловіче; я це й сам знаю, та ось що: не так пани, як підпанки, або – поки сонце зійде, то роса очі виїсть.

Запорожець. Брехня! Співай, старче божий, яку знаєш, а то й дзвона не діждемо – поснемо.

Гуртом. Справді, поснемо; співай яку-небудь.

Кобзар (співає):

«Літа орел, літа сизийПопід небесами;Ґуля Максим, ґуля батькоСтепами-лісами.Ой літає орел сизий,А за ним орлята;Ґуля Максим, ґуля батько,А за ним хлоп'ята.Запорожці ті хлоп'ята,Сини його, діти,Поміркує, загадає,Чи бити, чи пити,Чи танцювать; то й ушкварять,Аж земля трясеться.Заспіває – заспівають,Аж лихо сміється.Горілку, мед не чаркою —Поставцем черкає,А ворога, заплющившись,Ката, не минає.Отакий-то наш отаман,Орел сизокрилий!І воює, і гарцюєЗ усієї сили.Нема в його ні оселі,Ні саду, ні ставу…Степ і море; скрізь битий шлях,Скрізь золото, слава.Шануйтеся ж, вражі ляхи,Скажені собаки:Йде Залізняк Чорним шляхом,За ним гайдамаки».

Запорожець. Оце-то так! вчистив, нічого сказати: і до ладу, і правда. Добре, далебі, добре! Що хоче, то так і втне. Спасибі, спасибі.

Гайдамака. Я щось не второпав, що він співав про гайдамаків?

Запорожець. Який-бо ти бевзь і справді! Бачиш, ось що він співав: щоб ляхи погані, скажені собаки, каялись, бо йде Залізняк Чорним шляхом з гайдамаками, щоб ляхів, бачиш, різати…

Гайдамака. І вішати, і мордувати! Добре, єй-богу, добре! Ну, це так! Далебі, дав би карбованця, якби був не пропив учора! Шкода! Ну, нехай стара в'язне, більше м'яса буде. Поборгуй, будь ласкав, завтра оддам. Утни ще що-небудь про гайдамаків.

Кобзар. До грошей я не дуже ласий. Аби була ласка слухати, поки не охрип, співатиму; а охрипну – чарочку, другу тії ледащиці-живиці, як то кажуть, та й знову. Слухайте ж, панове громадо!

«Ночували гайдамакиВ зеленій діброві,На припоні пасли коні,Сідлані, готові.Ночували ляшки-панкиВ будинках з жидами,Напилися, простяглисяТа й…»

Громада. Цить лишень! здається, дзвонять. Чуєш?.. ще раз… о!.. «Задзвонили, задзвонили!» – Пішла луна гаєм. «Ідіть же ви та молітесь, а я доспіваю».

Повалили гайдамаки,Аж стогне діброва;Не повезли, а на плечахЧумацькі воловіНесуть вози. А за нимиСліпий Волох знову:«Ночували гайдамакиВ зеленій діброві».Шкандибає, курникає,І гич не до речі.«Ну лиш іншу, старче божий!» —З возами на плечахКричать йому гайдамаки.«Добре, хлопці, нате!Отак! отак! добре, хлопці!А нуте, хлоп'ята,Ушкваримо!»Земля гнеться.А вони з возамиТак і ріжуть. Кобзар грає,Додає словами: «Он гоп таки так!Кличе Гандзю козак:«Ходи, Гандзю, пожартую,Ходи, Гандзю, поцілую;Ходім, Гандзю, до попаБогу помолиться;Нема жита ні снопа,Вари варениці».Оженився, зажурився —Нічого немає;У ряднині ростуть діти,А козак співає:«І по хаті ти-ни-ни,І по сінях ти-ни-ни,Вари, жінко, лини,Ти-ни-ни, ти-ни-ни!»«Добре! Добре! Ще раз! Ще раз!»Кричать гайдамаки.«Ой гоп того дива!Наварили ляхи пива,А ми будем шинкувать,Ляшків-панків частувать.Ляшків-панків почастуєм,З панянками пожартуєм.Ой гоп таки так!Кличе панну козак:«Панно, пташко моя!Панно, доле моя!Не соромся, дай рученьку,Ходім погуляймо;Нехай людям лихо сниться,А ми заспіваймо.А ми заспіваймо,А ми посідаймо,Панно, пташко моя,Панно, доле моя!»«Ще раз, ще раз!»«Якби таки або так, або сяк,Якби таки запорозький козак,Якби таки молодий, молодий,Хоч по хаті б поводив, поводив.Страх мені не хочетьсяЗ старим дідом морочиться.Якби таки…» «Цу-цу, скажені! схаменіться!Бач, розходилися! А ти,Стара собако, де б молиться,Верзеш тут погань. От чорти!»Кричить отаман. Опинились;Аж церков бачать. Дяк співа,Попи з кадилами, з кропилом;Громада – ніби нежива,Анітелень… Поміж возамиПопи з кропилами пішли;За ними корогви несли,Як на Великдень над пасками.«Молітесь, братія, молітесь! —Так благочинний начина.Кругом святого ЧигринаСторожа стане з того світу,Не дасть святого розпинать.А ви Україну ховайте:Не дайте матері, не дайтеВ руках у ката пропадать.Од Конашевича і досіПожар не гасне, люде мруть,Конають в тюрмах, голі, босі…Діти

нехрещені ростуть,Козацькі діти; а дівчата!..Землі козацької красаУ ляха в'яне, як перш мати,І непокритая косаСтидом січеться; карі очіВ неволі гаснуть; розкуватьКозак сестру свою не хоче,Сам не соромиться конатьВ ярмі у ляха… горе, горе!Молітесь, діти! страшний судЛяхи в Україну несуть —І заридають чорні гори.Згадайте праведних гетьманів:Де їх могили? де лежитьОстанок славного Богдана?Де Остряницина стоїтьХоч би убогая могила?Де Наливайкова? нема!Живого й мертвого спалили.Де той Богун, де та зима?Інгул щозиму замерзає —Богун не встане загатитьШляхетським трупом. Лях гуляє!Нема Богдана – червонитьІ Жовті Води, й Рось зелену.Сумує Корсунь староденний:Нема журбу з ким поділить.І Альта плаче: «Тяжко жити!Я сохну, сохну… де Тарас?Нема, не чуть… не в батька діти!»Не плачте, братія: за насІ душі праведних, і силаАрхістратига Михаїла.Не за горами кари час.Молітесь, братія!»Молились,Молились щиро козаки,Як діти, щиро; не журились,Гадали теє… а зробилось —Над козаками хусточки!Одно добро, одна слава —Біліє хустина,Та й ту знімуть…А диякон: «Нехай ворог гине!Беріть ножі! освятили».Ударили в дзвони,Реве гаєм: «Освятили!»Аж серце холоне!Освятили, освятили!Гине шляхта, гине!Розібрали, заблищалиПо всій Україні.

ТРЕТІ ПІВНІ

Ще день Украйну катувалиЛяхи скажені; ще один,Один, останній, сумувалиІ Україна, і Чигрин.І той минув – день Маковія,Велике свято в Україні.Минув – і лях, і жидовинГорілки, крові упивались,Кляли схизмата, розпинали,Кляли, що нічого вже взять.А гайдамаки мовчки ждали,Поки поганці ляжуть спать.Лягли, і в голови не клали,Що вже їм завтра не вставать.Ляхи заснули, а іудиЩе лічать гроші уночі,Без світла лічать бариші,Щоб не побачили, бач, люде.І ті на золото ляглиІ сном нечистим задрімали.Дрімають… навіки бодай задрімали!А тим часом місяць пливе оглядатьІ небо, і зорі, і землю, і мореТа глянуть на люде, що вони моторять,Щоб богові вранці про те розказать.Світить білолиций на всю Україну,Світить… а чи бачить мою сиротину,Оксану з Вільшани, мою сироту?Де її мордують, де вона воркує?Чи знає Ярема? чи знає, чи чує?Побачимо потім, а тепер не ту,Не ту заспіваю, іншої заграю;Лихо – не дівчата – буде танцювать.Недолю співаю козацького краю;Слухайте ж, щоб дітям потім розказать,Щоб і діти знали, внукам розказали,Як козаки шляхту тяжко покаралиЗа те, що не вміла в добрі панувать.Гомоніла Україна,Довго гомоніла,Довго, довго кров степамиТекла-червоніла.Текла, текла та й висохла.Степи зеленіють;Діди лежать, а над нимиМогили синіють.Та що з того, що високі?Ніхто їх не знає,Ніхто щиро не заплаче,Ніхто не згадає.Тілько вітер тихесенькоПовіє над ними,Тілько роси ранесенькоСльозами дрібнимиЇх умиють. Зійде сонце,Осушить, пригріє;А унуки? їм байдуже,Панам жито сіють.Багато їх, а хто скаже,Де Ґонти могила,Мученика праведногоДе похоронили?Де Залізняк, душа щира,Де одпочиває?Тяжко! важко! Кат панує,А їх не згадають.Гомоніла Україна,Довго гомоніла,Довго, довго кров степамиТекла-червоніла.І день, і ніч ґвалт, гармати;Земля стогне, гнеться;Сумно, страшно, а згадаєш —Серце усміхнеться.Місяцю мій ясний! з високого небаСховайся за гору, бо світу не треба;Страшно тобі буде, хоч ти й бачив Рось,І Альту, і Сену, і там розлилось,Не знать за що, крові широкеє море.А тепер що буде! Сховайся ж за гору;Сховайся, мій друже, щоб не довелосьНа старість заплакать…Сумно, сумно серед небаСяє білолиций.Понад Дніпром козак іде,Може, з вечірниці.Іде смутний, невеселий,Ледве несуть ноги.Може, дівчина не любитьЗа те, що убогий?І дівчина його любить,Хоч лата на латі.Чорнобривий, а не згине,То буде й багатий.Чого ж смутний, невеселийІде – чуть не плаче?Якусь тяжку недоленькуВіщує козаче,Чує серце, та не скаже,Яке лихо буде.Мине лихо… Кругом йогоМов вимерли люде.Ані півня, ні собаки;Тілько із-за гаюДесь далеко сіроманціВовки завиваютьБайдуже! іде Ярема,Та не до Оксани,Не в Вільшану на досвітки,До ляхів поганихУ Черкаси. А там третійПівень заспіває…А там… а там… Йде Ярема,На Дніпр поглядає.«Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий!Багато ти, батьку, у море носивКозацької крові; ще понесеш, друже!Червонив ти синє, та не напоїв;А сю ніч уп'єшся. Пекельнеє святоПо всій Україні сю ніч зареве;Потече багато, багато, багатоШляхетської крові. Козак оживе;Оживуть гетьмани в золотім жупані;Прокинеться доля; козак заспіва:«Ні жида, ні ляха», а в степах Украйни —О, боже мій милий – блисне булава!»Так думав, ідучи в латаній свитині,Сердега Ярема з свяченим в руках.А Дніпр мов підслухав: широкий та синій,Підняв гори-хвилі; а в очеретахРеве, стогне, завиває,Лози нагинає;Грім гогоче, а блискавкаХмару роздирає.Іде собі наш Ярема,Нічого не бачить;Одна думка усміхнеться,А друга заплаче.«Там Оксана, там веселоІ в сірій свитині;А тут… а тут… що ще буде?Може, ще загину».А тим часом із байракуПівень – кукуріку!«А, Черкаси!.. боже милий!Не вкороти віку!»