Гельдерлін та сутність поезії
Шрифт:
Однак Гельдерлін не пише просто: ми є мовленням, а: “Відтоді, як ми є мовленням…” Не завжди там, де люди здатні говорити й говорять, ідеться про справжній прояв мови — мовлення. Відколи ми є мовленням? Там, де йдеться про об’єднавче, скупчуюче мовлення, там істотне слово повинне бути прив’язаним до Одного і Того Самого. Без цього зв’язку неможлива навіть суперечка. Одне й Те Саме може різним чином проявитись лише у світлі чогось триваючого, чогось сталого. Однак сталість і тривалість стають явними лише у світлі тривкости і наявности. А це можливе лише тоді, коли відкривається час із його вимірами. Відтепер людина стає перед наявністю чогось, що триває, лише після цього вона може зустрітися з чимось змінним, чимось, що приходить і відходять.
“Відтоді, як ми є мовленням…” — “Багато зазнала людина, не одного з Богів назвала…” Відколи мова здійснюється належним чином, як мовлення, Боги доступаються до слова і з’являється світ. Але наявність Богів і поява світу не впливають на поставання мови — вони з нею одночасні. Справжнє мовлення — мовлення, яким ми є, — власне кажучи, полягає у тому, що Боги отримують свої назви, а світ стає словом.
Але Боги можуть втілитися у слово лише тоді, коли самі — попадуть у нас своїм покликом. Слово, яке називає Бога, завжди є відповіддю на такий поклик. І щоразу ця відповідь випливає з відповідальности, яку покладає на нас доля.
Тільки тепер, коли Боги роблять наше існування мовою, ми стаємо перед вибором — чи присвятити себе їм, чи ні. Лише тепер з усією повнотою ми розуміємо, що означає зворот: “Відтоді, як ми є мовленням…” Як лише Боги вводять нас у мовлення, одразу ж з’являється час, одразу ж основою нашого існування стає мовлення. Це і є пояснення і обґрунтування тези, за якою мова є найважливішим фактором існування людини.
Однак відразу постає запитання: як здійснюється те мовлення, котрим ми є? Хто називає Богів? Хто вихоплює з рвучкого часу те, що триває, аби закріпити його у слові? Гельдерлін говорить про це з непомильною простотою. Отож перейдімо до його четвертого висловлювання.
Ним закінчується вірш “Спогад”: “А однак усе, що триває, постає завдяки поетам”. Він кидає світло на поставлене нами запитання про сутність поезії. Поезія є становленням чогось через слово і у слові. Але що ж при цьому у-становлюється? Щось, що триває. Та чи може поставити щось, що триває? Чи не застаємо ми його щоразу таким самим? Ні! Саме щось, що триває, ми і повинні затримати, аби його не відніс рвучкий потік часу — просте ми повинні вилущити зі складного, піднести міру над невимірним. На волю має вийти те, що рухає сущим у цілому, що нероздільно у ньому панує. Має відкритися буття, щоб з’явилося суще. Тобто повинно відкритися те, що триває недовго: “Швидко минає все божественне; та не намарне”. Фіксація минущого не зважаючи ні на що — от роль “довірена турботі та службі поетів”.
Поет називає Богів і всі речі тим, чим вони є. Це не є надавання назви чомусь, що попередньо вже було відоме — суще іменується тим, чим воно є, лише завдяки істотному слову поета. Таким чином суще стає знане власне як суще. Поезія — це у-становлення буття за допомогою слова. Тому щось, що триває, ніколи не ліпиться з минулого. Просте не можна добути безпосередньо зі складного. Міра не лежить там, де немає міри. Ми не знайдемо опори у безодні. Буття ніколи не є сущим. Оскільки й буття, і сутність речі у кожному з випадків не можуть бути виведені за допомогою обрахунків з того, що існує, — вони повинні бути створені, установлені й подаровані, причому з усією свободою. Саме у цьому й полягає суть становлення.
Речі починають сяяти лише після того, як ми первинно назвемо Богів, а сутність речі перейде у слово. Тоді людське існування отримує сильні зв’язки й основу. Сповідь поета є у-становленням не лише тому, що вільно обдаровує, але й тому, що дає сильну основу людському існуванню. Коли ми розуміємо, що сутністю поезії є у-становлення буття через слово, то ми певною мірою можемо розкрити істинність слів, які зронили уста Гельдерліна задовго до того, як на нього впала пелена божевілля.
П’ятий вислів походить з великого й шаленого вірша, що розпочинається словами:
В коханому блакиті розквіта Собора вежа, бляхою окута.Тут Гельдерлін говорить далі:
Вся у заслугах, людина все ж мешкає Поетично на цій Землі.Те, що робить людина і чим вона займається, здобуте і заслужене її власним трудом. Однак Гельдерлін підкреслює — “все ж”, тобто він усвідомлює, що це все не зачіпає сутности перебування людини на Землі, не сягає основ людського існування. У своїй основі це існування є “поетичним”. А поезію тепер ми розуміємо як у-становлююче називання Богів та сутностей речей. “Поетично мешкати” означає перебувати у присутності Богів, у близькості до суті речей. Те, що у своїй основі людське існування є “поетичним”, водночас свідчить: як таке, яке установлюють, воно є не заслугою, а даром.
Поезія є не просто окрасою нашого існування, минущим захопленням, екстазом чи забавою. Вона є фундаментом, на якому тримається історія, а тому це не просто культурний феномен чи “маніфестація” якоїсь “душі культури”.
Основоположна поетичність нашого існування говорить, що поезія — далеко не невинна гра. Однак хіба сам Гельдерлін у наведеному на початку фраґменті не називає поезією “найневиннішим з-поміж занять”? Як це ув’язати із щойно задекларованою сутністю поезії? Тепер саме час повернутися до відкладеного напочатку запитання. Спробуймо відповісти на нього, розглянувши сутність поезії й поета водночас.
Спочатку виявилося, що сферою, у якій поезія втілює свої твори, є мова. Сутність поезії ми повинні були б визначати, виходячи з сутности мови. Однак із наших подальших міркувань випливає, що поезія — це у-становлююче називання буття та сутностей усіх речей, — тобто не якесь довільне висловлювання, а саме таке, яке витягає на яв усе, про що ми потім щодня розмовлятимемо й сперечатимемось. Тому мова не є матеріалом, який застає поезія, щоб його потім обробити — саме поезія робить мову можливою. Поезія є прамовою історичного народу. А тому ситуація насправді цілком протилежна тій, якою від початку здавалася: сутність мови слід розуміти виходячи із сутности поезії.
Основою людського існування є мовлення; мовлення як говоріння. Однак прамовою є поезія як становлення буття. Мова з різних причин є “найнебезпечнішим з-поміж благ”. Тобто поезія є найнебезпечнішою справою — і водночас “найневиннішим з-поміж занять”.
Тільки охопивши ці дві дефініції у їхній єдності, можемо зрозуміти сутність поезії у всій її повноті.
Однак чи справді поезія є справою настільки небезпечною? Перед тим, як вирушити у останню подорож до Франції, Гельдерлін пише до приятеля: “О друже, світ лежить переді мною світліший і серйозніший, ніж будь-коли! Мені подобається те, що просто відбувається; мені подобається, як тепер, влітку “старий святий отець спокійною рукою струшує з червонястих хмар благословенні блискавиці”. Тому що саме цей знак я вибрав для себе з-посеред усього, у чому для мене може проявитися Бог. Раніше я міг радісно волати про нову істину, про те, що я краще зрозумів щось із того, що є над нами і довкола нас, тепер я боюсь, чи не станеться зі мною врешті-решт те, що сталося із старим Танталом, якому Боги дали більше, ніж він міг перетравити”.