Гельдерлін та сутність поезії

Хайдеггер Мартин

Гельдерлін поетично втілив сутність поезії — але не як дійсне для всіх часів поняття. Ця сутність поезії закорінена у своєму часі. Однак вона не пристосовується до свого часу, як до чогось уже існуючого. Знову у-становлюючи сутність поезії, Гельдерлін тим самим окреслює новий час. Це

є час Богів, що втекли, і Бога, що надходить. Це голос біди, йому притаманна двояка відсутність, двояке “не”: вже-не-Богів, що відходять, і ще-не-Бога, що надходить.

Сутність поезії, яку у-становлює Гельдерлін, найвищою мірою історична, бо заздалегідь окреслює певну епоху історії. А як історична, вона є єдиною істотною сутністю.

Це нещасливий час, тому так надмірно багатий його поет. Настільки багатий, що часто, згадуючи тих, що були, і чекаючи на Того, Хто прийде, хоче лише завмерти й заснути у цій ілюзорній порожнечі. Проте він не піддається, животіє у нікчемності цієї ночі. Так, залишаючись самим собою, зовсім самотній на життєвому шляху, поет здобуває для свого народу істину — сам за всіх, і тому здобуває істотно. Це віщує сьома строфа елегії “Хліб і вино”. У ній поет мовить про те, що мислитель міг би лише тлумачити:

Запізно ми, приятелю, приходимо. Хоч Боги живуть, Та живуть вони у нас над головами, у іншому світі. Там їх могуття безмежне, вони майже не зважають, Чи

живі ми, — отак шанують нас мешканці неба. Оскільки ж ми нездатні збагнути тонку їх природу, То лиш деколи, із зусиллям, знести їхню повню ми здатні, І все життя є сном про це. Але таке блукання часом Допомагає, як дрімота, біда чи ніч, додаючи сили, Поки у бронзових колисках не виростуть богатирі, Що мають серця, як у давнину, і силою рівні лише Богам. У громах вони на світ виходять. Мені серед цього здається Не раз, що краще б спати, ніж отак, на самоті, Чекати. І я не знаю, що говорити, що чинити, Не знаю, навіщо існуємо ми, поети, у цей безплідний час? Але ти кажеш, що ми — немов жерці лози винної, Яка тягнеться з краю у край у мороці ночі.