Гельдерлін та сутність поезії
Шрифт:
Поет виставлений під блискавиці Бога. Про це йдеться у вірші, який я вважаю поезією найчистішою, що показує саму сутність поетичного. Вірш розпочинається словами:
Немов у свято, селянин іде Уранці глянуть на поля…У останній строфі говориться:
Та нам, поети, з непокритою головою Належить стоятиА роком пізніше, повернувшись до рідної домівки, вже потьмарений божевіллям Гельдерлін пише до того ж приятеля, згадуючи своє перебування у Франції: “Мене раптом охопила стихія, вогонь неба і смирення людей, їхнє життя у природі, їхні обмеженість і пересит — я можу сказати про себе, як про героя: мене вразив Аполлон”. Надмірна ясність штовхнула поета у темряву. То чи ж потрібні інші свідчення щодо небезпеки, яка таїться у цьому “занятті”? Цією долею усе вже сказано. Що, як не її передчуття, звучить у словах з його “Емпедокла”:
…Мусить Відійти з життя той, через кого промовляв дух.І все-таки “поезія є “найневиннішим з-поміж занять”. Гельдерлін пише ці слова не тільки, щоб заспокоїти матір — він знає, що цей невинний, зовнішній бік справи співвідноситься з сутністю поезії, як прірва й вершина. Але як міг би поет реалізувати такий небезпечний дар, а потім зберігати його, коли б не був “викинутим” (“Емпедокл”) з буденности і захищеним від неї ілюзією невинности свого заняття?
Поезія нагадує гру, проте нею не є. Гра об’єднує людей, але у ній кожен забуває про себе. Натомість у поезії людина зосереджується на самих основах власного існування. При цьому вона досягає спокою; але не спокою бездумної бездіяльности, а такого, що не знає меж; такого, у котрому й далі живуть усі сили й зв’язки.
Поезія нагадує ілюзію чи сон у порівнянні з реальною й крикливою дійсністю, у котрій ми ніби живем. Насправді ж усе якраз навпаки: дійсною є мова поета й завдання, яке він виконує власним існуванням. Чудово розуміючи це, Пантея говорить товаришці (про Емпедокла):
…Бути ним самим — ось Життя; ми ж, інші, є лише сном про це.Сутність поезії скидається на марево. Однак то вона сама собі надає такої непевної, ілюзорної форми. І це при тому, що досить міцно закорінена у землі. За своєю сутністю вона є становленням, закоріненням у землю.
Звичайно, будь-яке становлення є справою свободи, а тому Гельдерлін пише: “Вільні, як соколи, будьте, поети”! Але ця свобода не є необмеженим свавіллям чи капризом; свобода поета — це найвища необхідність.
Поезія, як поставлення буття, обмежена двояко. Лише маючи перед собою цей її найсокровенніший закон, ми можемо охопити всю її сутність.
Поетична творчість є первинним називанням Богів. Однак слово поета отримує нарікаючу силу лише
Оповідь поета відчуває ці знаки, щоб потім переказати їх своєму народові. При цьому поет не лише бере, але й дає. Уже у “першій ознаці” він спостерігає сповнене і сміливо одягає його у шати слова, щоб говорити про відкрите. Так
…сміливий дух летить орлиним летом Поперед бур страшних — він пророкує Про тих Богів, що йдуть за ним одразу.Становлення буття обмежене знаками Богів. Водночас слово поета є лише тлумаченням “голосу народу”. Так Гельдерлін називає оповіді, у яких зберігається пам’ять народу про його приналежність до цілісности буття. Однак часто цей голос заникає, слабне, і взагалі — він не може висловити того, що справді потребує тлумачення. Вірш під назвою“Голос народу” дійшов до нас у двох версіях, що відрізняються останніми строфами, які, однак, доповнюють одна одну. У першому варіанті закінчення звучить так:
Зважаючи на Небо, він шанує Народу голос, у спокій оповитий, Та для Богів і для людей нехай же Не засина він надто вже охоче!А у другому:
…напевно, ці оповіді добрі є, бо це Є пам’ять про найвище, та потрібне Й тлумачення цих повістей святих.Таким чином сутність поезії втягнуто у орбіту законів божественних знаків і голосу народу, які то сходяться, то розходяться. Сам поет стоїть посередині — між Богами й народом. Його викинуто — викинуто у це “між”, між Богами й людьми. І лише тут уперше вирішується проблема, ким є людина і у якому ґрунті проростає коріння її існування. “..Людина все ж мешкає поетично на цій Землі”.
Невтомно й дедалі наполегливіше, не звертаючи уваги на багатство образів, що напирають на нього, дедалі глибше Гельдерлін проривався у своїй поезії у це “між”. Саме тому ми й говоримо, що він є поетом поетів.
Тож чи можна наполягати на тому, що Гельдерлін заплутався у пустопорожньому й упередженому самозамилуванні, бо розірвав пуповину, яка пов’язувала його з повнотою життя? Чи не слід би визнати, що високий лет його поезії підносить думку цього поета до основ і самої серцевини буття? Адже це про себе він пише у пізньому вірші “В коханому блакиті розквіта…”, хоч мова йде про Едіпа:
Напевно, у царя Едіпа на одне око забагато.