Генерали імперії
Шрифт:
Більше всього, вона померла ще молодою, невдовзі по народженню дочки. Овдовівши, Петро Дорошенко довго не одружувався – за військовою службою було не до особистих справ, дочку доглядала найнята нянька. Та й мати допомагала. Вона ж раз по раз нагадувала синові, що пора йому вже й обзавестися жінкою – годі бурлакувати. Наполягала: женись, сину, дитині твоїй, хоч і нерідна, а все ж мати буде. А як трапиться добра жінка, то й за рідну буде.
Жінка невдовзі трапилась, але за рідну матір падчериці не стала, як не стала й доброю жоною сотнику, потім полковнику Дорошенку.
Удруге він одружився якось негадано, з Єфросинією, дочкою київського полковника Павла Яненка-Хмельниць-кого, племінника Богдана Хмельницького. Та, власне, сам Богдан і висватав Петра Дорошенка за дочку сина свого брата Павла. Після того шлюбу вони міцно породичалися – Павло Яненко-Хмельницький і Богдан Хмельницький з одного боку, і Дорошенки з другого – із сестрою Павла Яненка-Хмельницького був одружений старший брат Петра Григорій, теж полковник. З цього приводу один з польських істориків
Павло Яненко (за Реєстром Війська Запорозького 1649 року значився у верхній частині списку козаків Чигиринського полку, себто серед найближчих соратників Богдана Хмельницького) був дієвим учасником Національно-визвольної війни.
З 1654 року – полковник Київський. Вірно служив своєму зятеві, гетьману Дорошенку, постійно брав участь у його військових походах – аж до останніх днів гетьманату Петра Дорофійовича.
19 червня 1674 року разом з молодшим братом гетьмана Андрієм прийняв останній і, на жаль, нерівний бій під Смілою проти російських військ та лівобережних прибічників Москви. Бій було програно. Рятуючи пораненого Андрія Дорошенка, Павло Яненко відступив до Жаботина. Коли зять вирішив добровільно зректися булави, Павло Яненко від його імені їздив до Москви з умовами капітуляції. 27 січня 1676 року його приймав цар Олексій, і йому тесть і посланець гетьмана вручив турецькі прапори (санджаки) – символ залежності гетьмана Дорошенка від султана Мехмеда IV, видані Дорошенку ще влітку 1672 року.
Після повернення з Москви Павло Яненко провів уже екс-гетьмана в останню його поїздку з Чигирина в Сосницю, до місця його попереднього заслання. Більше їм так ніколи й не судитиметься зустрітися, і де закінчить свої земні дні Павло Іванович Яненко-Хмельницький, син Богданового брата, козацький полковник і тесть гетьмана Дорошенка – невідомо.
Єфросинія, або просто Хрося, Хрося Яненківна не відзначалася вродою, перед серед старшинських дочок на виданні ніколи не водила, але й задніх не пасла – була середина на середину. Юна, свіжа, червонощока, веселоока (в живих її оченятах постійно товклися якісь бісики, то те затіваючи, то те), метка й непосидюча, вона брала товариською вдачею. Себто не була красива, а була симпатична.
Не сказати б, що полковник Дорошенко нею так уже захопився, але й не скажеш, що вона йому була байдужа. Чимось Хрося таки зачепила його й притягувала до себе. Але вирішальним фактором стало все ж те, що Хросю Яненківну висватав сам Богдан Хмельницький – не послухати його Петро Дорошенко не міг. Тож і виходило, що одружився він не так з любові, як з політичних міркувань – з Яненками, а через них і з Хмельницьким породичатися було і славно, і вигідно. Та й все одно йому треба було обзаводитись сім’єю. От і обзавівся. Думав – звикне. Але – не звик. У славного батька дочка виявилась не дуже достойною свого великого роду, що вже тоді належав українській історії. А втім, слава роду і таке інше було байдужим Хросі, вона жила так, як вважала за потрібне і як хотіла, а все інше їй було просто – пхе!
Клопіт з нею Дорошенко мав превеликий – майже протягом усього подружнього життя. А втім, на подружнє життя своє він рано махнув рукою – не вдалось, то й не вдалось. Не він перший, не він останній. Рятувала військова служба, але ж однією службою ситий не будеш. Природа своє вимагала – любові. А її і не було. Як і простого порозуміння.
Хрося з юних літ вдалася примхливою, звикла, щоб все було тільки по її. Іншої думки просто не терпіла. Їй би в шароварах народитися, добрий би був з неї козак – і випити не дурний, і гульнути, і шабелькою поорудувати, а роль (приземленої) господині виявилась не для неї. Хотіла у всьому перед вести. Орудувала своїм полковником, наче сама була генеральною старшиною. Чи й наказним гетьманом. Трохи що не по її – хоч з хати втікай. З роками стала просто свавільною. А що вже вперта – по саме далі нікуди. Де на ній сядеш, там і встанеш. Воно б і нічого, з цим ще можна було якось змиритися, і він змирявся, але гірше, що міри ні в чому не знала і до свого чоловіка ставилась як до джури-слуги. Виходило, що він мусив бути їй усім зобов’язаний, вона ж йому ні в чому. Хоча йшла за Дорошенка ніби з охотою – подобався він їй, високий, стрункий, чорнявий (біле личко, чорний вус), з себе гарний, пристрасний. Але з часом гульки збили її з пуття (та й кого вони, навіть тих, які в штанях, доводили до добра?). Що-що, а гуляти – і добре гульнути – вона любила. В останні роки це навіть стало смислом її життя. Не він, не дочка, не сім’я, не хата, не статки в родині, а – гульня. І уваги не звертала на те, на що завжди звертає увагу кожна жінка: що люди скажуть? Їй було все одно, що б вони не сказали. Тож в будинку полковника, а потім гетьмана Дорошенка, зрання й до ночі, а коли й до ранку товклися гуляки, яким вона була рада і які зліталися до неї, як оси на дармовий мед. Одне застілля змінювало інше, інше – ще інше… Вони тяглися суцільною низкою – мінялися дні, тижні, місяці, роки, а застілля в покоях ніколи не закінчувалися. Хрося була в центрі уваги, в неї вже було повно симпатиків і прихильників, а то й просто любителів хильнути на дурничку. Їй лестило, що всі до неї липнули, що вона – пані гетьманша. Двері не зачинялися, наливки ніколи не кінчалися… А вранці, запухла, охрипла, бо мала звичку без угаву горланити пісні, закудлана й споганіла на вигляд, довго не могла дійти тями, аж поки нахильці не випивала кухоль якоїсь спотикачки, лише тоді оживала, веселіла, червоніла, і все починалося спочатку. До наступного похмільного й тяжкого для неї ранку. Все, що стримувало жінку, в неї кудись завіялось, вона вважала, що їй все дозволено, все можна. Бо вона – самого гетьмана жона. Гетьманша. Як він не намагався бодай обмежити гульки – нічого з того не виходило. Запроторюй її хоч в буцегарню, вона й там, не встигнеш і повернутися, як влаштує гучні гульбища. В броду Хрося не стояла, а під гарячу руку могла й макітру пошпурити і крутим слівцем, знаменитим москальським матом, йому відповісти – навчилася матірщини, бо серед її гуляк були й москалі. Як вона хотіла, так по її й виходило – хоч ти з нею навкулачки бийся. Виходило, що не вона при гетьманові, а гетьман при ній. На дочку вже й уваги не звертала, дочку доглядала нянька.
Він здогадувався, що вона його вже й зраджує – під п’яне діло, ясна річ. І не тому, що була в тому якась потреба, а щоб було по її, щоб довести, що їй усе можна і перечити їй ніхто не посміє. Зрештою, він хотів було з нею розлучитися і вже про це з єпископом перемовився, але єпископ порадив інше. У монастир гулящу та пропащу відправити – покіль не схаменеться. Простою черницею – без права залишати монастирську обитель доти, допоки не спокутує свої гріхи. Хоч і до кінця днів своїх. Щоб не ганьбила гетьмана і чоловіка свого. Та й саму себе.
Дорошенко так і вчинив. Власне, змушений був те зробити, бо жона вже переступила всі ті межі, яких положено одруженій жінці свято триматися. Відправив її у монастир за високі мури та за міцну браму під суворий нагляд ігумені та сестер. Але Хрося там не довго побула – чернече життя, постійні молитви, скромна пісна їжа, коли двічі на день, а коли й раз, все то виявилось не для її дієвої та компанійської натури з гульками та винами. Потерпіла кілька місяців, вдаючи, що вже розкаялась і схаменулася, а тоді проситися зачала – щоби чоловік її забрав. Як таку, що вже виправилась і стала на шлях чеснотливої жінки, господині, матері і жони зразкової. Перед образами святими присягалася – більше ані краплиночки хмільного! Клялась вірною жоною мужу своєму бути. Побивалася за дочкою своєю, кровиночкою рідною, яка без неї, рідної матері, сиротинкою нещасною живе.
Дорошенко, будучи суворим полковником і потім гетьманом, іноді навіть безжалісним, як того вимагали обставини і військова честь, не встояв. Жінка все-таки. Жона його, мати дитини його. Та й серце м’яке мав. Хоча йому й не радили забирати Хросю (та й скільки там побула в божій обителі – всього нічого), бо щось вона швидко, підозріло швидко розкаялась, але він забрав. Повірив. Та й перегорів, охолонув, шкода йому стало нещасну Хросю. Спрацювало і те, що дочка його й справді при живій матері наче напівсирота. Яка не яка Хрося, а все ж рідна мати дочці. Не гоже дитині без матері бути. Забрав. Повернулася Хрося додому і з нагоди свого повернення влаштувала ще гучнішу, як раніше, гульку. Та як напилася першого дня, то так більше вже й не вихмелялася! Чим би воно скінчилося – мабуть, він би з нею таки розлучився або вдруге б відправив її в монастир, але надійшов час його гетьманству, а потім і заслання до Москви. Хоч у вигнанні відпочину від жони, думав. А мо’, Хрося без нього схаменеться? Йому вона вже не була потрібна такою, то хай хоч матір’ю залишиться дочці, дитина ж не винна. Бо дитина хоч і при батькові, але без матері як сирота.
Тільки й відпочив од неї, що в Москві. За дочку був спокійний, мати його не полишить онуку, як і дочку від першого шлюбу. І раптом дивна забаганка царя: він, Дорошенко, має прохати його величність, аби в Москву привезли його жінку. Він запручався, не пояснюючи, чому (сімейні справи не для розголосу), але в Кремлі на те не звернули уваги, й на Україну було послано піддячого Василя Юдіна; негайно привезти в Москву Єфросинію Дорошенкову. Юдіну велено було заявити Самойловичу, що Пйотр Дорошенко особисто просив царя посприяти, щоб у Москву привезли жону його, понеже він без неї бути не може. Хоча вигнанець тоді просив, аби не жінку до нього привезли, а його самого в Україну відпустили, настирно прохав, щоб його не розлучали з милою отчизною, хай поселять його хоч і на отакунькому краєчку, хоч і на самій границі і під пильною вартою, абись в рідному краї, в Україні. За це він готовий був і заставу дати. Бо в чужині з журби околіє, як бездомний пес. А щодо Хроськи, себто Єфросинії Дорошенко, то він з нею і вдома щастя не мав, а тут і поготів не матиме. В обхід Самойловича в Сосницю послав лист до братів Григорія та Андрія. Андрій, з’їздивши в Батурин, заявить гетьману, що «писав до нього брат Петро через свого челядника, закликаючи: якщо його, Петрова жінка покинула свої злі вчинки й живе так, як обіцяла, коли Петро забирав її назад з монастиря, то нехай Андрій її присилає; коли ж за нею є якісь погані вчинки, то нехай напише йому, нічого не потаївши… Андрій брату написав і тепер йому, піддячому, скаже: коли брат Петро за злочинні її діла наложив було на неї чернечі шати, а потім, бачачи, що їх дочка виростає в сирітстві в молодих літах, зглянувся над нею, злочинницею, і взяв її до себе за жінку по-прежньому, а вона йому пообіцяла, що вже довіку не буде нічого пити, тому, що по-п’яному чиниться всяке погане діло. Але по від’їзді Петра в Москву почала вона огидно впиватись і ходити потай його, Андрія, й чинити погані вчинки. І ось тепер, приїхавши в Сосницю, сказав він їй збиратися їхати до Петра, а вона при батькові своєму, при Яненкові, казала йому, Андрію з криком: якщо він силоміць одішле її до Москви, брат його Петро не доживе на світі. І тому, чуючи такі слова її, він, Андрій, прохав гетьмана до якогось часу її до брата не посилати».