Генерали імперії
Шрифт:
Коли Петро Дорошенко разом з генеральними старшинами з уряду Самойловича – суддею Домонтовичем та писарем Прокоповичем, – в супроводі піддячих, які й вели малоросів, показуючи їм, куди йти, зайшли до зали прийомів, весь квіт російського самодержства був у зборі. Попід стіною чинно – один до одного, згідно з рангом родовитості, знатності тощо сиділи бояри, думні дяки, сокольничі, столоначальники, «судді» приказів, воєводи, князі. І перше враження прибулих було, що вони потрапили в якийсь паноптикум – зібрання набурмосених від власної величі, пихатих, навічно застиглих людських фігур, виставлених на огляд. Справді,
Огрядні, як не репнуть, із старанно викоханими животами, бояри були схожі на гладких кам’яних істуканів. І цим, тлустістю та особливо великими животами, що вивалювалися з поясів, як опара з діжі, і були славні. Підперезувалися низько, по стегнах – на Русі пузами з давніх-давен пишалися, їх викохували, як здобу, адже чимале пузо вважалося ознакою солідності й достатку. Нема живота, – його ще лагідно, хоч і не без самоіронії називали животярою, – нема в тебе й достатку. А якщо ти ще й худий на додачу, то все. Ти вже й не боярин і, навіть будучи знатним, будеш насправді незнатним, несолідним і невдатним з себе. А з такими – худими, та ще й без розкішного пуза – ніхто й рахуватися не буде. Тож старанно дбали про живіт, аби наїсти його якомога більший, щоб було що показати людям і себе у вигідному світлі подати.
Заможні, аби бути на вигляд ще товстішими череванями, натягували на себе якомога побільше одягу – неодмінно дві сорочки, двоє порток (верхні з сукна та ще й на хутрі), зодягали зипун з вовняної тканини, поверх нього розкішний і довгий аж до кісточок кафтан, часом і на ваті, з багато оздобленим коміром (до шиї ще прикріплювалося так зване «ожерельє»), кафтан неодмінно був із широкими й довгими рукавами, з накладними із шнурів петлями для великих ґудзиків; поверх кафтана одягали ще одіж без коміра, звану опашнем, або – охабнем. Чи й надівали ферязь – всі речі з дорогих тонких сукон, шовку, оксамиту, парчі, що привозилися зі Сходу, Заходу, із Середньої Азії, Індії, Персії, Китаю, Італії чи Англії.
А поверх цього багатства (не від холоду, бо й так парились) зодягали ще й зимові шуби на дорогих хутрах, здебільшого соболеві, покриті коштовними тканинами, що були парадним вбранням.
На голові в кожного пишна хутряна шапка, в дяків – клобуки, високі й гостроверхі, обшиті знизу видрою, в бояр – мурмолки – високі, пласкі зверху шапки, обшиті соболями й покриті дорогими тканинами, або «стьобунці», теж високі хутряні шапки. Вищого рангу бояри і сам цар носили шапки із найніжнішого хутра «горлатки», здерті з горла соболів.
Етикет того часу вимагав на засіданнях думи чи й на інших радах у царя неодмінно сидіти в шапці і в шубі поверх кафтана та зипуна – і це в жарко натоплених палатах, де й дихнути було нічим.
І хоч терпіли часом пекельні муки в своїх сукняних та хутряних вбраннях, хоч і парились, як у лазні, але ж тільки так було солідно й престижно.
У кожного знатного розкішна борода – як добра лопата завбільшки – боярин швидше голову віддасть на одруб, аніж бороду погодиться поголити. Без бороди ти – ніхто. Знатний, а без бороди незнатний.
Кожний взутий в чоботи з високими, навскіс зрізаними халявами із різнобарвного сап’яну, розшиті золотом, перлами та обцяцьковані коштовним камінням,
В кожного в однім вусі блищить велика серга, а на пальцях понанизувані дорогі персні з коштовним камінням чи написами (на товстому пальці перстень, що звався наполком, служив господареві водночас і печаткою).
Етикет того часу в росіян вимагав сидіти непорушно, склавши пещені руки на випуклому животі, щоб усім видно було твої золоті персні. Сидіти навіть не кліпаючи! Боже борони ворушитися!
Так і сиділи, як кам’яні боввани, тлусті, як степові байбаки, велично-хвалькуваті, кукібливі, чванливі, набундючені й напиндючені, ніби гиндики. Сиділи, терплячи годинами муки мученицькі в жарко натоплених палатах у важких соболевих шубах, варячись у власному поту, що пропікав, як крутий вар, але сиділи непорушно (звиклі до всього), у сукнах та хутрах і хутряних шапках, бо тільки так було значуще, бо тільки за таких умов боярин щось та важив.
А перед ними, на певній відстані, на підвищенні сидів на троні цар їхній. Чи то пак, царенко – маленький, худий і тендітний підліток, трон для якого був явно завеликий (під доброго дядька готувався), тож вінценосний отрок просто губився в ньому.
Вбраний підліток був, як і бояри, в кілька сукняних одіжок, у завеликій, як для його голови, шапці Мономаха, єдиний серед усіх присутніх без бороди (не проклюнулась ще), з гострим личком, такий самотній і такий беззахисний, худий і хворий, що Дорошенкові аж шкода його стало. Підліток-цар був явно далеко від тих проблем, що їх бояри та дяки висипали ворохами перед ним, сидів з однією лише думкою: швидше б, швидше б усе це закінчилося. Як мені все набридло! Роздягтися б та залізти під ковдру й заснути.
Він часом і на троні спав, швидше всього від кволості й утоми. Чи й від нудьги. І важко було повірити, що за цим хлопаком у царських шатах стоїть не яка-небудь, а таки могутня держава з величезним, добре навченим військом, тямковитими воєводами, боярами й дяками, котрі всі разом, але ім’ям цього підлітка, і творили свою державу. І дивно було: чому вони досі не попересварювалися між собою і не виступили один проти одного оружною силою – на Україні таке неодмінно б сталося, бо там кожний тільки й мріє про булаву і ціну за неї платить не торгуючись, бодай і найпідлішу та криваву.
Заправляв дійством «суддя» Малоросійського приказу боярин Артамон Матвєєв, що не так давно змінив на цій посаді Ордин-Нащокіна, теж стійкого неприхильника України. Він гучно проголосив:
– Великий цар-государ і великий князь Федір Олексійович, всієї Великої, Малої і Білої Росії самодержець, єдиний заступник підданих малоросів вітає своїх гостей з Малоросії і зичить їм здоров’я!
Хоча дійство затівалося лише заради представлення цареві Дорошенка, для вирішення його подальшої долі, що з ним робити і де його навічно поселити, якщо йому буде дароване життя, але церемонію чомусь розпочали генеральні старшини – суддя Домонтович та писар Прокопович. Від імені гетьмана Самойловича вони подали цареві якогось листа. (Мабуть, тому їх першими й випустили, що вони, хоч і нижчі рангом Дорошенка, але на відміну від нього діючі генеральні старшини з уряду Самойловича, а він, Дорошенко, вже ніби ж у відставці).