Чтение онлайн

на главную

Жанры

Шрифт:

Самойлович і Ромодановський не затрималися в гетьманській столиці – місто і край були так спустошені, що нічим було прогодувати війська, тож командувач російськими полками вирушив на Лубни, а Самойлович до Києва. Дорошенко теж хотів було піти в Київ, але йому в цьому було відмовлено. «Але ж я не маю війська, щоб захопити Київ?» – подивувався Петро Дорофійович. «Розберемося», – буркнув Самойлович. На останній раді, перед тим як залишити Чигирин, було ухвалено поселити поверженого гетьмана у сотенному містечку Чернігівського полку Сосниця – на постійне проживання. Від імені уряду Самойловича Дорошенку були дані тверді обіцянки, що його ніхто не буде чіпати й переслідувати за минуле. Якщо він житиме тихо та мирно, як звичайний собі обиватель.

Повіривши тій обіцянці, Дорошенко 20 жовтня 1676 року виїхав з Чигирина до місця свого нового поселення. Виїхав, як покаже час, назавжди, і звідтоді його рідне місто і столиця його приходитиме до нього хіба що у сни.

Супроводжували Петра Дорофійовича 200 козаків Чернігівського полку. На гетьмана козаки уникали дивитися. Валка рухалась трьома «станціями»: попереду гнали табуни Дорошенкових коней і худобу, потім вели верхових коней, а вже за ними їхав сам гетьман з жоною, старшим братом та зі своїм майном.

Чигиринці проводжали його далеко за місто.

«Не поминайте лихом», – гетьман вклонився, скочив на коня і вже більше не обертався – ні до людей, які, вийшовши за міську браму, довго стояли, сумними очима проводжаючи гетьмана, котрого, попри все, любили і шанували, ні до рідного йому з діда-прадіда Чигирина. Не хотілося зайвий раз гнітити і без того згнічене серце, хоча в душі був вдячний чигиринцям, що вони вийшли його проводжати.

Дорогою Петро Дорофійович – так було заздалегідь обумовлено, – вже на Лівобережжі (через Дніпро переправився, обминувши Київ, куди переможці чомусь не веліли йому заїжджати) – повернув на Батурин. Самойлович застерігав: будеш їхати в Сосницю, заверни до мене в Батурин, гостем, мовляв, будеш… Ясно, недовірливий Іван Попович, як його всі прозивали поза очі, хотів сам пересвідчитись, що Дорошенко таки прямує до місця свого вигнання.

Дорошенко й заїхав, валка зупинилась на площі, а Петро Дорофійович, як був у дорожньому, так і попростував до палацу гетьмана Лівобережної України, чиєю резиденцією і був Батурин.

В гетьманських покоях всюди – не розминешся, – вештались козаки і якісь люди, певно, з поспільства, дяки в рясах, лунав галас, чулися застільні вигуки, пахтіло смажениною.

Самойлович вийшов розчервонілий, погладжуючи себе по відвислому животі, губи його були масні, аж лискучі, він на ходу щось дожовував.

– А-а, Петро? – чи справді щиро, чи вдавав, що привітно, вигукнув він, загледівши Дорошенка. – Заходь, гостем будеш.

– Менше всього мені хотілося б у тебе гостем бути.

– Ну, ну!.. – Самойлович був сама уважність і доброта. – Годі старе пам’ятати. Що було, те… загуло.

– Ти так думаєш?

– Упевнений. Цур йому пек. Домовилися ж старого не згадувати. Добре, що заїхав. Ми тут саме обідаємо. Власне, сніданок уже переріс в обід. Хоча, як точніше, – реготав, – то вчорашня вечеря переросла в сьогоднішній сніданок, а потім так же плавно перейшла в обід – дасть Бог, так і до вечері дотягнемо.

– Бенкет переможців?

– Ну, ну… Домовились же старого не згадувати. – Самойлович рукавом утер губи. – Чого там. Всяко трапляється. Не програє той, хто не воює. А ми з тобою, Петре, козаки – коли виграємо, а коли й програємо. Та, кажу, годі. Пішли, пообідаєш з нами. Та й поїдеш далі в свою Сосницю на нове життя.

Вже як Дорошенко залишав палац (шматок за столом у Самойловича в горло не поліз, пив лише вино), лівобережний гетьман, проводжаючи його до ґанку, вкотре, хоч Дорошенко і не просив його об тім, поклявся, що в Сосниці гетьмана Петра ніхто й пальцем не зачепить.

– Житимеш там у своє задоволення. Це я тобі гарантую – від старшини, від свого уряду і від себе самого.

– А від панів своїх, від москалів – гарантуєш? – різко запитав Дорошенко.

– Москві тебе не видам, Петре, хоч би вона й хотіла цього, – вигукнув захмелілий гетьман. – Ні-ні!.. Та хто вона мені така… Москва? Га? Я тут гетьман, я, Іван Самойлович, і Москва мені не указ!..

Він ще щось вигукував, але Дорошенко швидко пішов – не хотілося слухати пусті балачки.

І саме в той час, як Петро Дорошенко, назавжди залишивши Чигирин, переправився через Дніпро на Лівобережжя і прямував до Батурина, у Москві з великою помпою відбувалася церемонія передачі цареві привезених з України клейнодів переможеного гетьмана Правобережної України й одночасно святкувалася вікторія над непокірним Дорошенком, якого врешті-решт вдалося притиснути до нігтя. Клейноди до Москви відіслав Самойлович із своїми людьми, як тільки капітулював чигиринець. Їх привезли в Коломну, в Ямську Слободу, де й велено було чекати знаку з Москви про початок церемонії та урочистого ввозу клейнодів у столицю. Перемогу над Дорошенком, який стільки йому попсував крові, цар вирішив подати, як одну із своїх найбільших. Його величність тоді знаходилась в селі Покровському і звідти 16 жовтня в Ямську Слободу під Коломну надійшов наказ: везти клейноди в Москву.

І клейноди повезли.

Маршрут, якими саме вулицями стольного граду рухатиметься процесія, був вибраний заздалегідь і затверджений «на высочайшем уровне». В царюючий град делегація малоросів, послана гетьманом Самойловичем та князем Ромодановським, яка й привезла клейноди, в’їхала через Москворецьку браму і попрямувала в Китай-город до Посольського приказу. І від Москворецької брами й до Посольського приказу в Китай-городі всюди стояли простолюдини – чи зігнані стрільцями, чи збіглися з цікавості – царські огласники по всіх вулицях згукували на вибраний маршрут людей. У всіх на устах було одне прізвище: Дорошенко. Ніхто толком і не знав, хто такий Дорошенко, і чого це він раптом «в чести», що з-за нього згукують москвичів. Тільки й чулося: Дорошенко, Дорошенко, Дорошенко.

Якась оглашенна, бризкаючи слиною, розпатлана, з виряченими очима баба, кричала несамовито:

– Антихриста везуть, антихриста Дорошенка!..

Інші запевняли, що Дорошенко є малоросійським царем, і що його зараз везтимуть у залізній клітці яко ізмєнніка і вора, і що треба осіняти себе хресними знаменнями, аби той нехрист не нашкодив, бува, християнському люду…

Але залізна клітка так і не з’явилася на вулицях Москви, чим були розчаровані москвичі, всього лише несли клейноди останнього малоросійського гетьмана, який не корився Москві. І стрільці їх не просто несли, а – волочили по землі, всіляко насміхаючись з них, ще й запрошували бажаючих плювати на ті символи. Знаходилися такі, що й плювали (діставалося й стрільцям, як за діло бралися надто ревні).

Булаву й бунчук несли головами донизу, за ними несли різні привілеї – по двоє в ряд. Вистрибували скоморохи, юродиві, які де й набралися. Перед клейнодами йшли двоє стрільців з бердишами й нагаями, звільняли дорогу для процесії. За клейнодами їхав московський ротмістр з малоросійськими полковниками та старшинами Самойловича.

Коли процесія нарешті прибула в Китай-город, то поскидала клейноди на ґанок Посольського приказу, де вони й пролежали якийсь час – щоб народ їх міг роздивитися, і знову у всіх на устах було одне лише прізвище: Дорошенко, Дорошенко, Дорошенко… Найбільш цікаві чи нетерплячі вигукували: коли ж, мовляв, нарешті будуть везти самого Дорошенка в залізній клітці… Ротмістр загадково відповідав: дайте, мовляв, строк, привеземо в залізній клітці й самого гетьмана – ніде він тепер «від нас не дінеться». І всі раділи побіді над непокірним Дорошенком, дяки вигукували, що аж тепер нарешті Украйна покорилася Росії, проти Москви в Украйні тепер вже нікому виступати, всі там тепер за царя-батюшку, і вся Украйна «ликует зєло», що вона є підданою царя-батюшки…

Популярные книги

Болотник 3

Панченко Андрей Алексеевич
3. Болотник
Фантастика:
попаданцы
альтернативная история
6.25
рейтинг книги
Болотник 3

Ученик. Книга третья

Первухин Андрей Евгеньевич
3. Ученик
Фантастика:
фэнтези
7.64
рейтинг книги
Ученик. Книга третья

Ненастоящий герой. Том 4

N&K@
4. Ненастоящий герой
Фантастика:
фэнтези
попаданцы
рпг
5.00
рейтинг книги
Ненастоящий герой. Том 4

Шатун. Лесной гамбит

Трофимов Ерофей
2. Шатун
Фантастика:
боевая фантастика
7.43
рейтинг книги
Шатун. Лесной гамбит

Отборная бабушка

Мягкова Нинель
Фантастика:
фэнтези
юмористическая фантастика
7.74
рейтинг книги
Отборная бабушка

Заставь меня остановиться 2

Юнина Наталья
2. Заставь меня остановиться
Любовные романы:
современные любовные романы
6.29
рейтинг книги
Заставь меня остановиться 2

Холодный ветер перемен

Иванов Дмитрий
7. Девяностые
Фантастика:
попаданцы
альтернативная история
6.80
рейтинг книги
Холодный ветер перемен

На границе империй. Том 2

INDIGO
2. Фортуна дама переменчивая
Фантастика:
космическая фантастика
7.35
рейтинг книги
На границе империй. Том 2

Измена. Право на счастье

Вирго Софи
1. Чем закончится измена
Любовные романы:
современные любовные романы
5.00
рейтинг книги
Измена. Право на счастье

Бастард

Осадчук Алексей Витальевич
1. Последняя жизнь
Фантастика:
фэнтези
героическая фантастика
попаданцы
5.86
рейтинг книги
Бастард

(не)Бальмануг.Дочь

Лашина Полина
7. Мир Десяти
Любовные романы:
любовно-фантастические романы
5.00
рейтинг книги
(не)Бальмануг.Дочь

Лето 1977

Арх Максим
1. Регрессор в СССР
Фантастика:
альтернативная история
6.00
рейтинг книги
Лето 1977

Законы Рода. Том 5

Flow Ascold
5. Граф Берестьев
Фантастика:
юмористическое фэнтези
аниме
5.00
рейтинг книги
Законы Рода. Том 5

Неожиданный наследник

Яманов Александр
1. Царь Иоанн Кровавый
Приключения:
исторические приключения
5.00
рейтинг книги
Неожиданный наследник