Генерали імперії
Шрифт:
А коли вже розміняв шостий десяток, один московит залишить про чигиринця таке свідчення: «Гетьман Петро був муж зело красен собою».
І в прямому значенні, і в переносному.
Та якби-то тільки собою він був красен, то ми б і не згадували його – чи мало в Україні було козаків-красенів! Ні, Петро Дорофійович був і душею зело красен. Після Богдана Хмельницького та Івана Виговського, але перед Іваном Мазепою він чи не єдиний такий – зело красен вродою і серцем своїм, помислами і відданістю Україні.
Він і роду був зело прекрасного. Народився в Чигирині року 1627-го. Як пишуть історики, «його родина мала глибокі корені вірного служіння Україні» (В. Степанков). Його дідом був славетний соратник славетного Петра Сагайдачного гетьман Михайло Дорошенко, який доклав і своєї невсипущої праці у створення полково-сотенного територіального устрою козацької України, якого так шанували козаки (так, так, це про нього співали і співають в Україні «Ой на горі та женці жнуть, а попід горою, яром-долиною козаки йдуть…» та про те, що «Дорошенко веде своє військо хорошенько»).
Батько Дорофій (або Дорош, звідси й Дорошенко – син Дороша) був відомим козацьким полковником, рідні брати Григорій та Андрій теж були полковниками. Одне слово – династія. Захисників і творців нової козацької України.
У 22 роки Петро Дорошенко – козак гетьманської сотні, куди відбирали кращих з кращих. Разом з Богданом Хмельницьким він по весні 1648 року в складі українського повстанського війська вирушив на Україну проти окупаційної польської армії гетьмана Миколи Потоцького, через рік – гарматний писар Чигиринського полку. Брав щонайактивнішу участь в Національній революції 1648—1657 років, виконував особливі, в тім числі й дипломатичні доручення гетьмана, ходив з військом до Молдавії й успішно впорався із завданням, вів переговори з польським сеймом, ставши таким чином дипломатом у 26 років. Змалечку будучи вихованим на переказах та легендах про подвиги діда Михайла, до останніх днів свого життя залишатиметься патріотом своєї вітчизни, «упевненим у правоті боротьби українців проти національно-релігійного гноблення, за козацькі вольності». (В. Степанков).
1655 рік – Петро Дорошенко – наказний полковник.
1657-й – з волі гетьмана Хмельницького – прилуцький полковник. (На цій посаді перебував шість років).
Вже тоді стояв на позиціях щодо необхідності створення української незалежної держави «від Путивля до Самбора».
Влітку 1659-го разом з гетьманом І. Виговським брав дієву участь у знаменитій Конотопській битві, де російські війська зазнали нищівної поразки і понесли великі втрати.
Польському гетьманові Єжи Любомирському козацький полковник Дорошенко гордо заявив, що українці за волю стоятимуть насмерть, адже «маємо шаблі при боці і самопали в руках»!
Служив Петро Дорофійович (козак – писар – полковник – наказний гетьман) при чотирьох гетьманах: Богданові Хмельницькому, Іванові Виговському, Юрієві Хмельницькому та Павлові Тетері. Коли останній втратив булаву, козацька рада в серпні 1665 року обирає наказного гетьмана Петра Дорошенка гетьманом України (спершу, правда, Правобережної) із врученням йому клейнодів: булави, бунчука, прапора і печатки. Польському королеві він гордо писатиме (у відповідь на чутки, що, мовляв, то йому татари посприяли стати при владі): «Мене не мурзи на цей щоденний тягар (на гетьманський уряд) обрали, але згодними голосами полковники, сотники, осавули і чернь».
Так почнеться його хресний шлях на Голгофу України – за її волю і незалежність, тієї України, яку він – великий українець – навіть в офіційних універсалах ласкаво й ніжно називав «отчизною нашою милою». Це він в одному з листів до гетьмана Лівобережної України І. Брюховецького писатиме: «Я готовий все уступити на користь народу, навіть і саме життя своє, але залишити його у тяжкій неволі і думати мені нестерпно».
На чолі гетьманського уряду Української козацької держави Петро Дорошенко пробув не багато, але й не мало (якщо зважити на ті неспокійні часи, підступи, змови, зради, чвари-котори тощо) – 11 років. Богдан Хмельницький пробув на гетьманстві трохи менше – 9 років, хоча зробив неймовірно багато (одних лише битв виграв п’ять – Жовтоводську, Корсунську, Пилявецьку, Зборівську та Батозьку) та ще й створив Козацьку республіку і її уряд – гетьманат, але все одно залишив Україну на півдорозі до волі, не завершивши задуманого. Не вдалося втілити задумане Богданом Хмельницьким і його послідовнику та провіднику його політики Іванові Виговському, не вдасться завершити і другому послідовнику Богдана – Петрові Дорошенку. Ніхто із сусідів повсталої України не хотів, щоб вона здобула незалежність. Російська імперія, Польське королівство, ханство Криму і султанат Османської імперії, – всі вони хотіли мати Україну в якості своєї волості (улусу, губернії) і нізащо в силу своїх загарбницьких амбіцій не могли погодитись, аби вона стала вільною державою і їм рівною.
У 1665 році Петро Дорошенко стає гетьманом, а всього лише через два роки Росія нанесла Україні, своїй союзниці і майже сестрі, перший значний удар у спину. Це була відкрита і нічим не замаскована зрада, коли Росія, припинивши гру в рівноправність та братерство, в односторонньому порядку (хоча після Переяславської угоди і не мала те права робити – ні морального, ні юридичного), укладає з Польщею в селі Андрусові, що біля Смоленська, угоду про припинення війни 1654—67 років і підписує з нею перемир’я строком на 13,5 років. Воно б і нічого (мир завжди кращий, як війна), хоча й укладено те перемир’я без згоди і навіть без відома України, але ж якою ціною! Ціною по суті зради Московія вибила собі перемир’я в Польщі. В ході утаємничених переговорів, поза спиною України, було досягнуто компромісу: Польща повертала Московії Смоленськ і Сіверську землю, схвалювала входження до складу Московії Лівобережної України (свого роду анексія, насильницьке приєднання до себе частини чужої території), а як дяку за це Московія віддавала Польщі (не маючи на те віддавання ніякого права) Правобережну Україну, таким чином дві хижачки розітнули живе тіло України навпіл і по Дніпру возвели штучний кордон. (Запорозька Січ мала перебувати під владою обох імперій – це вже взагалі ні в які ворота не лізло!). Київ передавався Росії мовби ж на два роки, а далі – така була словесна казуїстика угоди – і назавжди.
Радянські історики, виправдовуючи підступність Московії, яка ціною території України (власне, її половиною) купила собі перемир’я, писатимуть: «Андрусівське перемир’я стало важливим етапом у боротьбі українського і білоруського народів за возз’єднання з Росією…»
Про те, що Андрусівське перемир’я розірвало Україну навпіл і узаконило подальше існування її у вигляді Лівобережної та Правобережної, з окремими гетьманами, що постійно звідтоді ворогуватимуть між собою під владою двох імперій, й підсилило Руїну – чомусь і не згадують.
І зроблено це було за спиною України – такою ціною підлості й зради Московія купила собі мир. І вчинено це було всього лише через тринадцять років після Переяславської ради Богдана Хмельницького, про яку все ті ж радянські історики писатимуть, що «возз’єднання України з Росією мало велике прогресивне значення для дальшого політичного, економічного і культурного розвитку українського і російського народів».
Андрусівське перемир’я Московії з Польщею за рахунок України стало як для козаків, так і взагалі для всіх мешканців ударом ножа в спину. Як пише автор розвідки «Петро Дорошенко» (зб. «Полководці Війська Запорозького», К., 1998) доктор історичних наук В. Степанков «внаслідок громадянської війни козацька Україна виявилася розчленована на два гетьманства зі своїми урядами, вона була надзвичайно спустошена воєнними діями, епідеміями та голодуваннями. За нашими приблизними підрахунками Правобережна Україна на середину 60-х рр. втратила не менше 60—70% свого населення».
У такі смутні часи на чолі Правобережної України стає Дорошенко.
Що собою тоді являли дві України?
Лівобережна. Напівофіційно – Гетьманщина, офіційно ж – бо перебувала у складі Російської держави – Мала Росія або Малоросія. До складу її входила територія сучасних Чернігівщини, Полтавщини, західних районів Сумської, східних Київської і Черкаських областей. На півночі й сході межувала з російськими воєводствами і Слобідською Україною, на півдні – з Диким Полем і Запорозькою Січчю, на заході рубіж проходив по Дніпру. До Лівобережної України також належав Київ з прилеглою територією. Крайове управління очолював гетьман, який вибирався на військовій раді і затверджувався російським царем, вся діяльність уряду України постійно і пильно контролювалася Росією. В адміністративному відношенні Лівобережна Україна була поділена на Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський, Чернігівський полки, що їх очолювали полковники. Полки ділилися на сотні, очолювані сотниками, а в населених пунктах – діяли козацькі отамани. В містах було самоврядування – магістрати і ратуші. В Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині та в інших містах сиділи російські воєводи з гарнізонами.