Генерали імперії
Шрифт:
– Матушкою? Красно дякую. У мене є рідна ненька, а двох матерів не буває.
– Була ненька, а стала матушка – чи тобі, Пйотр…
– Я від народження Петро…
– Гаразд, Петро. Хай буде по-твоєму. Хоча тут тобі доведеться не тільки від імені свого відхреститися, а й від самого себе – на те наша Москва і камен… Тож краще… Сам розумієш… Розумне теля двох маток ссе – чи не так у вас говорять?
– Я не теля.
– Хто його знає, як воно повернеться, гетьмане. Може статися, що й наша матушка тобі знадобиться. Ненька рідна далеко. Бог високо, а цар близько, – і кивнув кудись у завію, що бісом крутилася в Кремлі. – Он тамтечки він… У палатах сидить, долі наші вирішує. Бо всі ми ходимо не так під Богом, як під царем. Як я розумію, ти в своїй Україні теж був ако цар.
– У нас, на жаль, не має монархії.
– Ось-ось, на жаль, – підхопив стольник. – У вас хто горлянку лужену має, той і зверху зі своїм правом. Крикунів у вас!.. Бо – воля. Рівність. От і докричалися… Ти в Москві опинився, а вони хоч і вдома, але під нашими воєводами. Ось до чого ваша рівність вас же самих і довела. А на мене, гетьмане, зла не май. Я всього лише холоп його величності і тебе сюди привіз, виконуючи цареве повеління. А накаже мені цар, приміром, здохнути – здохну. Ми люди маленькі, служиві. Наказано тебе привезти, ми й привезли. А накажуть тобі голову відрубати, ми, звиняй, її й того… Одним махом. Навчені. Ми ж бо на всі руки майстри. А для чого тебе привезли – на свайбу, приміром, чи на плаху – нам не велено знати. Хоча все може статися. Тож не серчай на нас, холопів царевих, якщо тебе запроторять в острог. Чи велять тебе головою під лід Неглінної пустити. Все може статися – на те й Москва. У нас уміють головою під лід пустити – так і загуде чоловік з цього світу! А покедова живи й радуйся. Що тебе завезли у самий, знацця, Кремль. Пішли до приказної ізби – дяку кланятись. Може, тебе ще й помилують, все у волі та ласці царя. Або на крайняк у Сибіряку, у Тобольск відправлять, куди вже багато вашого брата-малороса відправлено. А, може, тебе ще й помилують. Хоча Малоро… Чи як ти кажеш, Україну – нікагда! Та й навіщо її віддавати вам, малоросам, коли вона і нам, великоросам, потрібна!
У словах стольника прозвучала тверда переконаність, що так і має бути – Україна має належати великоросам. Чому? Та тому, що стольник руський, а Росія з року в рік, з віку в вік росла тільки за рахунок захоплення чужих земель – це стало руським менталітетом. Хоч царя, хоч його останнього холопа. Це у них з молоком матері всотується – ще з часів Московського князівства. Всі вони, як Юрій, князь суздальський, а тоді московський, прозваний Долгоруким, всі – довгорукі…
Приказна ізба, у якій поселили привезеного гетьмана та його челядників, хоч і знаходилась в Кремлі, у дворі Малоросійського приказу, але своєю ветхістю справляла вельми сумне враження. Все у ній, як тільки дув вітер, скрипіло й ходило ходуном…
Дорошенко й поскаржився Ларіону Іванову, дебелому – коса сажень у плечах, бородатому думному дяку, який приймав його в Алмазова (стольнику дав щось на кшталт розписки).
– Якщо ви вже привезли мене в свою Москву… – почав було полоняник, але дяк безпардонно його перебив:
– Ніхто тебе, Пйотр Дорошенко, сюди не привозив. Ти сам приїхав – у гості до його величності Федора Олексійовича. На його ласкаве царське запрошення. – І весело шкірив широкі, як ніготь товстого пальця, жовті зуби. – Про це й нарочитого в Україну буде послано. Гетьман Самойлович так усім у Малоросії й роз’яснить…
– Могли б хоч трохи пристойнішу ізбу знайти у своїй Москві камен… Для дорогого… гм… гостя.
– Могем, – шкірився дяк. – Ми все могем. От і тебе, голубчика, з Малоросії привезли. Хоч ти цього й зело не хотів. Але одержуєш те, що заслужив. – І додав не без погрози: – Дякуй доброті та ласці царевій, ізмєнніки і вори у нас і такої ізби не заслуговують!
Гетьман знав: тих, хто не корився Москві і тим більше багнув волі для своєї вітчизни, Москва інакше, як ізмєнніками та ворами і не величала [3] . Та й розумів, для чого його привезено в стольний град…
3
Сьогодні, на відміну від тих далеких часів, Росія борців за волю вже не називає ізменніками та ворами. Сьогодні будь-який визвольний рух, спрямований проти російського імперіалізму, Росія величає в дусі нового часу – тероризмом та кримінальними бандформуваннями.
– Старайся, Пйотр, – перейшов на довірливий тон Ларіон Іванов. – Хоч тебе висмикнули з Малоросії за дєла твої худиє, неугодние царю, але царська ласка безмежна. Пондравишся його величності, в хороми, – гмикнув, як гикнув (від нього несло перегаром), – переселять… А покєдова – не взищі. Бо хтозна, як воно повернеться після авдієнції в царя – можеш в Москві залишитися на правах царевого гостя, а можеш і у ті хороми загриміти, що в Сибіру… Їх там!.. Для всіх твоїх малоросів вистачить!..
І стало ясно, що доля його ще не вирішена. Останнє слово за царем. Як він велить – так і буде. Не знав тільки, що в Малоросійському приказі дяки та піддячі довго метикували – що робити з малоросійським гетьманом по його прибутті в Москву?
Гадали так і сяк. Якогось конкретного плану не було – як і вказівок. Цар велів привезти гетьмана до Москви, але в якій якості – гостя чи ізмєнніка і вора – не уточнив, тепер і ламай голову. Зрештою, зійшлися на тому, що всі, хто боровся проти Росії, гостями царя ще ніколи не були. А привозили таких у Москву тільки для допитів та диби, хоча б того ж Демка Многогрішного, теж гетьмана. Виходило, що для цього привезли й Дорошенка.
Оскільки ніякого указу не було, розглядалися різні пропозиції:
– Чєтвєртовать молодца, і дєлу конєц!
– Под топор єво, чтоб другім малоросам не повадно било бунтовать протіву царя.
Були пропозиції і з більш конкретною технологією вирішення цього питання:
– Камінь на шию і під лід Неглінної! Пущай там свою Малоросію протіву Москви подимаєт!
Були й милосердніші:
– В Сибірь! В Тобольськ! На худой конєц, в какой-нібудь острог – пущай посідіт!
Порадившись, зрештою, ухвалили події не квапити, самим нічого не видумувати, а почекати волі царя – як він велить, так і буде вчинено з Дорошенком. А поки що – хай живе.
Так у Дорошенка і з’явилася нова адреса (у пізніші століття така популярна): Москва, Кремль, Дорошенку…
Але все ж, поки суд та діло, під варту «гостя» взяли. Гетьман не вільний був виходити навіть за ворота Малоросійського приказу, не те, щоб погуляти Кремлем. Без дозволу, звісно, дяків чи старшого стрільців. За ним всюди невідлучно маячила варта, хоча й намагалася не дуже своєю присутністю мозолити гетьману очі.
Якщо вдень у Кремлі вирувало життя – цар та бояри і державні справи вирішували, і просто тішились – то під вечір (а втім, вечорів тоді у Москві… не було, відразу ж після заходу сонця наставав так званий нічний час) все нишкло й завмирало. Всі, хто не жив у Кремлі, з настанням нічного часу (після заходу сонця) мали негайно залишити його до наступного дня. Кремль затихав, запиралися на преміцні засуви важенні, ковані залізом брами, і до ранку чулися тільки крики стрільців на мурах та баштах та ще бевкання годинників. До світла стрільці нікого не впустять у Кремль і нікого з нього не випустять – такий мали наказ! Якось Дорошенко після заходу сонця (нічний час) хотів було походити перед сном біля воріт Малоросійського приказу, але старший стрільців наче з-під землі перед ним виріс:
– Ніззя!..
А над Москвою, що розчинилася в сірому мороці, все так же сіявся сніг, і здавалося, що в царюючому граді тихо і благословенно. Та ось у завиванні вітру раптом вчулося виття сіроманця. Пронизливе, тоскне, наче передсмертне…
– Вітер виє, – сказав старший стрільців. – Він, зараза. Тепер до ранку смертну нудьгу наганятиме!..
Дорошенко зітхнув і мовчки пішов в ізбу.
Почувався не просто стомленим, а геть розбитим. Не так довгою і тяжкою дорогою, як тією крутою переміною в його житті – ще вчора-позавчора вельможний гетьман козацької держави, яку він хотів об’єднати й зробити вільною та незалежною, глава її уряду, завжди оточений генеральною старшиною та козаками власної сотні, навіть тоді, коли просто прогулювався у верхньому замку Чигирина (а втім, і прогулюючись він вирішував справи), а сьогодні – бранець Москви, хоч про людське око мовби гість царя, якого силоміць змусили виїхати на гостину. Мабуть, у них, московитів, якесь своє, особливе розуміння гостини.