Генерали імперії
Шрифт:
Правобережна Україна. За Андрусівським перемир’ям 1667 року відійшла до Речі Посполитої і в її складі перебувала до 1793 року.
Охоплювала територію сучасних Київської, Черкаської, Кіровоградської, Житомирської, Вінницької, Хмельницької, Рівненської і Волинської областей. Згодом (у 1672 році) Правобережну Україну було поділено на три частини: Західне Поділля, Південна Київщина і Брацлавщина, а решта території залишалася у складі Польщі.
І дві України існуватимуть у складі імперії та королівства до 1793 року, коли під час так званого другого поділу Польщі Росія захопить собі Правобережну Україну, і буде це увінчано новим сакральним терміном: «Возз’єднання Правобережної України з Росією» – вже навіть не з Лівобережною Україною.
Гетьманом Правобережної України був Петро Дорошенко, який ні на мить не полишав спроби об’єднати дві України в одну і зробити її незалежною і самостійною державою – на відміну від лівобережного гетьмана Самойловича, який бачив Україну тільки в складі Росії.
Зрештою, проти протекторату якоїсь держави не був проти й Дорошенко, але протекторату лише тимчасового. Якщо в самих не вистачає сили об’єднати Україну, то, гадав він, те зробити чи то під протекторатом польського короля, чи московського царя, а вже об’єднана Україна, був він певний, зміцнівши, виборе ширшу автономію – чи від короля, чи від царя. А вже маючи її, зручно ведучи політику між Росією, Польщею і Туреччиною, можна досягти й повного унезалежнення… У тій частині Дорошенкового плану, що стосувалася Росії, це була наївність. Хто-хто, а Росія те, що раз брала, вже ніколи не випускала на волю.
Доповідав у Кремлі Серапіон Полховський. Він за дорученням царя перед тим відвідав Україну, зустрічався з її зверхниками, у тім числі й з гетьманом Правобережної України Дорошенком у його столиці Чигирині. Дорошенко заявив царському посланцеві, що він тільки тоді згодиться прийняти московську протекцію (Правобережжя тоді перебувало під юрисдикцією Польщі), коли цар заприсягне додержуватися договору про вольності, яких він, Дорошенко, буде вимагати (сам Дорошенко ладен був на це піти з однією метою: будь-якою ціною об’єднати дві України в одну).
«По-перше, – казав він, а царський посланець квапно записував, – на обох берегах Дніпра має бути один гетьман: я готовий здати гетьманство, якщо знайдеться хтось кращий за мене, хто би й царя не підвів, і себе з Україною не згубив. Мене Господь Бог за мої тяжкії гріхи навідав тим гетьманством, од якого ніколи спокою не маю, й на каторзі не можна гіршого лиха терпіти, як на цьому клопітливому гетьманстві я терплю: ніколи не маю вільного дня, ні години, весь час треба думати, як би себе й цього кутка України (Правобережжя. – В. Ч.) не згубити». І насамкінець додав про головне: «Колись, дасть Бог, вся Україна об’єднається…»
Цар Олексій різко перебив Серапіона Полховського:
– Будя!!! – і важко дихав, і лице його покривалося червоними плямами. – Що дозволяє собі Дорошенко?! Щоби цар козачішкам присягав? Цього ніколи не бувало і ніколи бути не може!
Вимога Дорошенка – подумати тільки: ВИМОГА! Справді, що дозволяє собі цей малорос?!! – аби на обох боках Дніпра був лише один гетьман, теж зустріла категоричну відмову Кремля: цар заявив, що на лівому березі має залишатися на гетьманстві Самойлович, а на правому – як довго – подумаємо – Дорошенко. Двома гетьманами Кремлю було легше маніпулювати, аніж одним, як і грати на почуттях ревнощів, заздрощів, при потребі нацьковувати їх один на одного і тримати Україну й далі в розколі та розбраті. Проти об’єднання України під булавою одного гетьмана різко виступив і нажаханий Самойлович. Та ще й царя лякав: Дорошенко, вступаючи в переговори, тільки хитрує! Він не лише турецьких послів приймає з пошаною, але й з ляхами зноситься, не інакше, як хоче обдурити царя, як уже не раз обдурював польського короля! Та він спить і бачить всю Україну під турецьким протекторатом! Та сам султан всіх османів вручив йому шитий золотом жупан! (Самойловичу такого жупана ніхто не дарував, і це був тонкий натяк російському цареві, але цар вдав, що натяку він не второпав).
Про бажання Дорошенка об’єднати дві України в одну, щоб потім зробити її незалежною, підтвердив і Серапіон Полховський. Дорошенко повторив свої вимоги: аж ніяк не можна допустити, щоб в Україні було два гетьмани, адже там, де два господарі, порядку мало, нечувана це в Україні річ! При двох гетьманах так само мало буде порядку, як у Польщі, де гетьмани завжди між собою у сварці! «Хоча в Україні, – додасть він з гіркотою, – бувало й по три гетьмани, і вона під трьома гетьманами доходила до останньої руїни».
Чим закінчилися переговори (їх було кілька) Дорошенка з Москвою? Загнаний обставинами в глухий кут поляками, татарами і руськими, – він вже почав схилятися до порозуміння на взаємовигідних умовах з Москвою, але…
Як тільки в Кремлі переконалися, що Дорошенко на тих умовах, які йому пропонувалися, підданства не прийме, а й далі гне своє про вольності і незалежну Україну, цар видав указ князеві Ромодановському, командувачеві російськими окупаційними військами в Україні, та Самойловичу, підлеглому йому гетьманові Лівобережної України, негайно розпочати проти непокірного Дорошенка військову акцію. І якщо він, Дорошенко, востаннє не погодиться добровільно здатися (себто попросити в царя підданства) і не пристане на умови Москви, провести на Правобережжі вибори іншого гетьмана – «добраго и досужаго, а наипаче вернаго».
Дорошенка ж спіймати і під вартою стрільців доставити у Москву, де й буде вирішена його подальша доля.
У 1830 році в Москві була видана поема анонімного автора під назвою «Дорошенко», в якій гетьмана подано в такій собі іпостасі байронівського героя. А втім, це не суттєве звинувачення Дорошенка (можна, зрештою, і так – та ще поету – побачити гетьмана), гірше в іншому. В поемі стверджувалося, що він буцімто прийняв «мохаммеданство». Себто іслам. Або, як на Україні казали в таких випадках, потурчився. Це, звісно, наївна вигадка невідомого піїта-пасквілянта (як поета – бездарного графомана, бо поема його з літературного боку не являє собою нічого); Дорошенко віри магометанської ніколи не приймав і прийняти не міг, адже був і залишився на все життя християнином. І все ж найвразливішою стороною діяльності його як гетьмана є угоди про співробітництво з турками і татарами. Хоча що тут поганого – співробітництво? Це, зрештою, політика, і союзників часто не вибирають на дозвіллі, їх життя та обставини диктують вибирати. Але українське населення було переконане, що Дорошенко татар «водив на Україну».
Петро Дорофійович став гетьманом у найтяжчу для України добу, коли Росія і Польща в угоду своїм корисливим цілям розірвали навпіл Україну на Лівобережну та Правобережну, тож гетьман і ставив перед собою найголовнішу задачу: об’єднати Україну в єдину державу. А вже потім зробити її незалежною. Але…
Але власними силами неможливо було домогтися визволення України та її об’єднання, коли «на сторожі її розривання» стали Москва і Варшава. Залишалося тільки одне: «опертися на допомогу третьої держави, не так близько зацікавленої в безпосередньому пануванні над Україною і при цьому старатися, аби роз’єднати Польщу з Москвою» (Д. Дорошенко). Із Кримом союз взагалі був ненадійний, тож Дорошенко намагався увійти в тісні взаємини з Туреччиною. Але й вона, хоч і зрідка допомагаючи Україні, в той же час грабувала українські села, забирала її людей в ясир, і така «допомога» несла українській людності жахливе горе, що відбивалося й на репутації гетьмана, і він стрімко тоді втрачав пошану своїх.
У 1667 році, дізнавшись про Андрусівську угоду між Росією та Польщею, Дорошенко два дні пролежав хворий – ніяк не міг збагнути, що дві сусідні держави, яким він вірив, зібравшись таємно, розірвали навпіл третю державу, аби залагодити свої справи. Звівшись на ноги, відрядив до турків посла. І старшини тоді казали, що, попри все, від бусурман аж ніяк тепер не можна відступати.
Чи не найкраще про це сказав М. Костомаров у своїй монографії «Руїна»: «У Дорошенка, як і в багатьох сучасних йому українців, була одна улюблена думка – зробити Україну самобутньою державою. Але після Андрусівського договору з такою задушевною думкою не можна було опертися ні на Москву, ворогуючи з Польщею, ні на Польщу, відкидаючись від Москви: обидві виявили себе ворожими щодо національних стремлінь козаків: доводилось ставити опір зразу обом державам – і московській, і польській, а тим часом у самій Україні не було ані згоди, ані ясности стремлінь. Отже прихильниками самостійності здавалось тоді, що одинокий спосіб – ухопитись за щось третє, за щось таке міцне, щоб воно могло хоча б тимчасово виступити й проти московської держави, і проти Польщі за Україну; тим третім здавалася тоді Дорошенкові Туреччина. Це була одинока могутня держава по сусідству, яка не мала приводу приятелювати ані з Польщею, ані з Москвою, до того ж держава з великими воєнними ресурсами, вона єдина, здавалось, могла помогти Україні…»