Генерали імперії
Шрифт:
Од села й до села, од міста й до міста гетьманську валку супроводжували українські козаки – до тридцяти верхівців, а де й до півсотні. Недобре вони позиркували на московських стрільців, руків’я шабель стискуючи… Стольник Алмазов, бачачи те – зіркий! – супився, очиці його, як дві куниці, загнані в глухий кут, сюди й туди бігали під навислими кущуватими бровами, тонкі сині губи, що ховалися в бороді, чомусь кривилися…
У деяких селах, через які проїздили, бемкали, як на сполох, дзвони, люд на дорогу вибігав. Кучкувалися, спідлоба позиркуючи на чужих стрільців.
– Гетьмана… Москалі гетьмана везуть, – там і там чулося.
– Еге, дожилися після Богдана. Схопили гетьмана і везуть серед білого дня у свою Московщину, яко злочинця якого…
– Що хочуть, те й чинять московити на нашій землі, у наші хаті. Вже й гетьмана захистити нікому – чи козаки в Україні перевелися, чи всі попродавалися…
– А що?.. Мо’, й продалися, времня тепер таке… Хто не продався московитам, той надолужує. Он, кажуть, Самойлович…
– Не буди лихо, доки воно спить тихо.
– Лихо на нашій Україні ніколи не спить. А як і засне коли, то свої ж його й розбудять хутчій. То хай чують.
Стрільці на конях під тими недобрими поглядами вбирали голови в плечі, почувалися незатишно, як і їхній стольник.
У гетьмана, якого везли у вигнання (добре, якщо це заслання, а коли під шибеницю?), настрій у дорозі раз по раз мінявся – то сумний ставав, то веселий, то знову похмурнів. Ущипливим тоді робився, над Алмазовим збиткувався:
– Що, стольнику, зимно тобі в Україні сонячній? Бачу, бачу, душа твоя в п’ятках… розкошує. Га? Боїшся, чи довезеш мене ціленьким до своєї Москви?
Стольник боявся, тому квапив поїзд, підганяв його, аби пошвидше залишити позад себе Україну. Коли ж Дорошенко надовго вмовкав, намагався його підбадьорити.
– Не журися, гетьмане, далі Сибіру тебе не зашлють. Але у всьому покладайся на царську ласку. Вона або шкуру знімає, або в соболі зодягає.
– Вік би не знати царської ласки.
– Воно й такечки, – охоче погоджувався стольник. – Але ми люди служиві, нам одне робить – служить і служить.
– Мені ще півбіди, а ось Україні – біда, – гостро на стольника дивився: – І чому ваш цар причепився до нашої України?
– Бог його знає…
Але стольник знав, чого, тільки говорив інше:
– Любить її, Україну вашу, цар-батюшка наш. Та й не він її забрав, ваш Богдан її нашому цареві з уздром віддав.
– Ти, стольнику, Богдана не чіпай. Я служив йому з малих літ, і до його смерті воювали ми пліч о пліч. А цар ваш любить нас, яко вовк отару.
– А ви, – стольник скрива, – не будьте вівцями…
– А я тобі, московите, можу легко зараз довести, що не всі у нас вівці. Бачиш он людей край дороги? Недобре на вас, московитів, дивляться. Та й козаки при шаблях, на прудких конях. Досить мені моргнути, бровою повести, як вони стрільців порубають (стольник увібрав голову в плечі), а мене звільнять. Шаблюку дадуть, коня підведуть. І – гайда! На Січ, до отамана Сірка гуляти! Га?
Московит розумів, що так і може статися, тож квапив поїзд, аби пошвидше дістатися Росії, там безпечніше буде. І Дорошенко знав, що так може бути. Власне, було б, коли б він цього захотів і подав своїм знак… Не спіймають його люди Самойловича, проскочить на Січ, а там… Там воля… Знав, що так може бути і було б, коли б він погодився, але також знав і те, що цього не буде, адже на таке він ніколи не погодиться і стольник дістанеться своєї Москви живим та здоровим.
Хоча можна було б поборотися за булаву. Ось-ось, за булаву. А боротися за булаву заради булави він не хотів. Без нього охочих до булави – хоч відбавляй! Не Івашко Брюховецький він, що заради булави продавав всіх і вся, і кровію шинкував, аж доки й сам крівцею сплив… Досить Україні одного Івашка-пройдисвіта. Пройда він був неперевершений, хоч врешті-решт сам же себе й перехитрив і життям за те заплатив, позбавивши Україну волі перед своєю загибеллю… Що й казати, чимало вже за уряди пролилося крові – досить! Принаймні з нього досить, доборовся вже до краю. Хай ще інші, як охоту мають, поборються.
…Вже й ніч, а валка й не думає зупинятися. Спішить стольник, квапиться, щоб пошвидше до їхнього Севська дістатися – там вже в безпеці посуватиметься.
Хропуть натомлені коні, брязкають збруєю, перегукуються між собою в пітьмі стрільці. Стольник час од часу з ридвана голову в ковпаку висовує, покрикує на служивих:
– В оба смотрєть, ать-переать!..
А попереду – пітьма. І попереду, і з боків, і всюди, куди не глянь, чорнота ночі. Глуха й гнітюча. Глухомань. Ані вогника, хоч в око стрель! І – стріляють, коли дивишся не туди, куди треба. І в Московії, яка була ще попереду, і в Україні, яка вже залишилася позаду.
Здавалось, валка їхала в нікуди. Хоч так воно й було – в Москву. І до волі було, як до неба.
До того дня, коли перший і останній президент СРСР скаже Бразаускасу, лідеру Литви, яка вже вирішила іти до незалежності і не піддавалася на умовляння залишитися в червоній імперії, себто в СРСР, скаже, втративши терпіння:
– Ідіть, куди хочете!
До цієї довгожданої миті Романовим ще залишалося царювати 240 років, і ці роки треба було пережити, потім ще 74 роки червоної російської імперії, і лише тоді буде сказано: «Ідіть, куди хочете!» І народи – Україна теж – підуть. До волі…
Валка їхала в глуху чорноту ночі, в нікуди, хоч і в Москву, везучи українського гетьмана, і попереду, в чорноті стіною стояли 314 років, і їх треба було пережити. Не гетьману Дорошенку, нам.
Як і застерігав думний дяк Ларіон Іванов, на другий день по прибутті до Москви, Петро Дорошенко був представлений цареві. Власне, білятронним боярам, які й мали вирішити його подальшу долю – але про людське око царевим іменем.
Італійські архітектори Марко Руффо і Пьєтро Соларіс під час спорудження нового Кремля за часів Івана Васильовича, государя і самодержця всієї Русі і великого князя Володимирського і В’ятського, і Пермського, і Новгородського, і Тверського, і Югорського і, звичайно ж, Московського і «иных», побудували на Соборній площі святково-величну Грановиту палату для урочистих прийомів великих князів (пізніше царів).
Звичайно, поверженого гетьмана Малия Росії та ще й багатолітнього недруга Великої Росії та її «владычества» годилося б прийняти в якому-небудь боярському теремі (хай би й тому був радий!), але боярський терем не годився для великого государя Федора Олексійовича, царя і великого князя всієї Великої, Малої і Білої Росії, самодержця, тож прийом відбувся там, де й відбувалися всі прийоми за участю государя – в Грановитій палаті Кремля, що була символом могутності й величі російських самодержців.