Гетьман, син гетьмана
Шрифт:
— Діно, ти поїдеш, — подивився їй в синющі очі, — а у мене в серці вже зараз така мжа. Я все мрію, що ми будемо разом.
— А ми й будемо, — мовила вона, і на її кармінові губи лягла усмішка.
— Діно! — спалахнув Борис. — Ти… ти згодна бути моєю дружиною?
— Так, — рівно відповіла вона.
Борис у душі шаленів, крута, терпка хвиля заполонила його, він не знав, що йому робити: цілувати її, але ж він ще жодного разу її не цілував, та й тут на доріжках люди, він і в теміні кіно ніколи не одважився взяти її за руку.
— Діно, Діночко… Завтра ми підемо в ЗАГС.
— Я ж через два дні їду.
— Я хочу, щоб ти поїхала вже моєю дружиною.
Її погляд і думка були десь далеко, може, вже в далекій Молдавії.
І раптом вона тихо:
— Я не можу принести тобі щастя.
— А кому?
— Нікому. Така я є.
Він подумав, що це її дівоча химера, й усміхнувся в думці.
Він таки вмовив її, й наступного дня вони йшли пощербленими сходами районного ЗАГСу. Дебела тітка у вовняній кофті їм пояснила, що нещодавно уведено правило, за яким ті, що хочуть одружитися, мають пройти двомісячний іспитовий термін. Борис хотів подати заяву зараз, але Діна сказала, що подадуть після її повернення.
Прощальний вечір провели на тих же кручах, тільки тепер на обрії хмари йшли тугими валами й небо над головою було сіре, похмуре. Проте воно вже не могло потьмарити радості в Борисовій душі, огорненій світлою хмаркою прощальної туги. Діна знову дивилася на заріччя, а він — на неї. «Герцогиня — і вперше: моя герцогиня». Так, цим епітетом він нагородив Діну давно, саме таких бачив він герцогинь у старих книжках, зокрема в шеститомній історії І. Єгері: високе чоло, великий рівний ніс, великі губи, важка хвиля чорного волосся, яке спадає їй на плечі. Краса і… трохи холодність. Він не раз ліпив епітети до неї: красунька, «броская», зваблива, і — жоден не підходив, підходило одне — красива дівчина.
— Діно, я ще хочу з тобою порадитись…
Вона подивилася на нього, він був ніяковий і зворушений. Біляве волосся розтеклося на два боки, в сірих очах замрія і ніби страх.
Внизу загув пароплав, він плив кудись туди вниз, удалеч, вогні на ньому вже світилися, й він кидав золотаві відблиски на воду.
— Діно, я закінчую аспірантуру… мені натякають, що може бути місце на кафедрі. Може… Сказати правду: викладацька робота мене не вабить. Я півроку читав спецкурс — підміняв хворого викладача, і в мене це не досить добре виходило. Я не вмію володіти аудиторією, навіть промовляю не дуже чітко. А тут пропонують місце в журналі, просто зараз. Місце відповідального секретаря. Я в них кілька разів друкувався.
— А що це за звір? — запитала не вельми зацікавлено.
— Це… це, — і в голосі пробилося щось схоже до гордощів. — Це… Ну, от в армії. Є командир дивізії, і є начальник штабу. То оце воно. Третя особа в редакції: головний редактор, заступник і відповідальний секретар. Мене трохи лякає… Я не знаю специфіки цієї роботи. Але головний каже, що це не складно, оволодію: ти, мовляв, освічений, беручкий, розумний. І от не знаю.
— Я не знаю тим більше.
— Розумієш, ще одне. В редакції ми… Я… ну є можливість незабаром отримати квартиру.
І знову Борис ходить горішніми парками. Тепер сам. Діна поїхала. «Уехал поезд на красных колесах, и осталась тоска по нем», — прибилося звідкись, з якогось роману. А туга така оповила його, аж темніє в очах. У душі порожнеча, на серці мжа, й смуток, смуток, смуток. Він ніколи не думав, що такою густою павутиною може оповити його туга. Отут вона стояла, з оцієї віточки одщіпнула листочок. Звідси дивилася на Дніпро. Там і зараз пливе пароплав, пливе в далечінь, несе комусь радість. Й повіз чийсь смуток. Гріє серце думка, що вона повернеться й вони одружаться. Але й вона тоне в безпросвітній тузі. «Та що це я…» — намагається збадьоритися й не може.
Останній місяць Борис працював не знаючи ні дня, ні ночі. Він таки вирішив захистити кандидатську дисертацію, хоч не знав, нащо йому це. А може, й згодиться. І захистив.
Борис перший день на роботі. Редактор — повнуватий, з залисинами, сухий чоловік — познайомив його з колективом. Колектив невеликий — дев’ять творчих працівників і майже стільки технічних: стиліст, коректор, технічний редактор, друкарки… І першого ж дня зазнав неприємності. На його столі задеренькотів телефон, — він сидів у одній кімнаті удвох з заступником редактора. Борис узяв слухавку. Неприємний, різкий голос розпитував його: хто він такий, звідки, рік народження та інші біографічні дані, а потім ще й сказав, що він не може сидіти в редакції, бо ще не затверджений у ЦК, у нього, нехай прийде в кабінет 325. Борис увійшов до сусідньої кімнати, а там реготів за столом літпрацівник Колотило — сухорлявий, тонкогубий, лисий, як пізніше довідався Борис, редакційний гострослов. Він реготівся й розказував, як розіграв Бориса, як той розповідав свою біографію, як вибачався. Борис зрозумів: якщо він одразу не одплатить Колотилу, то стане мішенню для його дотепів назавжди. Йдучи на роботу, він зустрів свою знайому Тамару, яка працювала в сусідній редакції, і попросив її, щоб подзвонила ось по такому телефону Колотилу й сказала: «Я як головний бухгалтер затримую вашу зарплату, бо ви невчасно подали звіт. До того ж ви сутяжник».
— Скажіть оце, і все, покладіть слухавку.
Зайшов до кімнати, де сидів Колотило. Той гамселив кулаками по столу:
— Курва, зараза, яке її діло. Дивись, ще й телефон знайшла. Я зараз піду їй зуби повибиваю. Я її, — й підвівся.
Борис зачекав, доки той дійде до дверей, а тоді мовив:
— Захаре, на перший раз я тобі зарплату віддаю, але якщо ти ще раз будеш так ослить, то можу й не віддати.
Всі реготали.
Але з другим працівником, завідуючим відділом Федором Дроботом, було складніше: Дробот — інвалід війни, без лівої ноги — протез, кандидат наук, крутолобий — той лоб насамперед впадає у вічі — жовчний, завжди сердитий, різкий — його побоюються всі в редакції. І саме матеріали його відділу редактор попросив Бориса прочитати після набору. Секретар має читати матеріали всіх відділів, але в жодній редакції секретар цього не робить, Борис знав це, а от матеріали Дробота редактор чомусь доручив йому прочитати. Борис розумів, що його могло чекати. Й ті матеріали читав не тільки три відведені для цього дні, а й суботу та неділю, ходив до наукової бібліотеки, вивчав твори, про які написано статті, джерела, статті інших авторів. І поклав вичитану верстку Дроботу на стіл, в ній він обережно, олівчиком зробив ряд виправлень, уточнень. Це була зустріч із шаблезубим тигром. І Дробот гримів на всю редакцію, гатив палицею по столу, по рукопису.
Редактор запитав:
— Що таке, Федоре Трохимовичу?
— Як що?! Чого він лізе, що він тямить, наставив тут дурних галочок, наробив безглуздих правок.
Редактор стримано сказав:
— Ходімте до мене. І ви, Борисе.
Розіклав сторінки на приставленому столику, тицьнув олівцем.
— Це?
— Неправильна дата. Ця книжка вийшла на десять років раніше.
— Ви певні, ви звірили?
— Так.
— А це?
— Неточна цитата з Драгоманова.
— Та звідки ти знаєш, що неточна? — гримнув Дробот.
— Вона викривляє зміст.
— А ми зараз перевіримо. Драгоманов у нас є, — і поліз до шафи. — Так… так…
— Борис Шустер правий.
— Я не зобов’язаний звіряти цитати.
— Але зобов’язані примусити зробити це автора. І ви, замість подякувати Шустеру, громите палицею стола. А це?
— Просто коректорська помилка. Там не треба «не», — Борис тихо.
— Ось що, Федоре Трохимовичу. Я не буду дивитися далі, а ви сядьте вдвох з Борисом Васильовичем і все передивіться.