Гетьман, син гетьмана
Шрифт:
Федір Дробот сидів за своїм столом, над яким був пришпилений канцелярськими шпильками малюнок: степ і вершник на коні мчить у далечінь, а внизу великими літерами підпис: «Оглянься — за тобою погоня!», і писав. Він писав так, неначе рубав сокирою дрова, мах мах, вперед, назад.
По якомусь часі зайшов до Бориса.
— На, начальничок, почитай.
Начальничком він почав звати після того, як Бориса призначили редактором.
— А що це таке?
— Заява на квартиру.
Борис знав, що Дробот живе в одній кімнаті з дружиною
— І до кого ж ти йдеш?
— До першого секретаря міськкому партії. Я ж комуніст…
— Поки не вигнали.
— Жарти в тебе. Я вже тричі обійшов усі інстанції.
Борис погортав заяву.
— На дев’яти сторінках, ніби маком посилано. Хто таке буде читати?
— Прочитають. Ти ось перший.
На столі в Бориса дзеленькотів-розривався телефон. Хтось грубо кричав на нього.
— Хто це репетує?
— Це Свистун…
— Воно й видно.
Перший секретар міськкому. І член політбюро.
— Розпустили ви своїх працівників! Ходять, палицями зуби вибивають. Ви ж якийсь там начальничок, візьміть їх у руки.
Оце «начальничок» найбільше збурило Бориса, й він не стямився, як бовкнув:
— Я маленький начальничок, а ви великий, от би й взяли його в руки.
— А-а, ви всі там такі.
Слухавку хряпнула.
Через годину до Дробота:
— Що там сталося?
— Та що. Я поклав перед ним заяву. А він погортав пальчиком і суне мені лапу: «Добре, товаришу Дробот, розглянемо, товаришу Дробот». А я йому: «Що, я не знаю вас і вашої контори, я за двері, а ви меншому бюрократу. А той — ще меншому, й захарлакаєте». І підсунув йому рукою заяву ближче. А він… він низько нагнувся.
Хоч як було терпко Борисові на душі, але він засміявся:
— Так ти вибив йому зуби чи ні?
— А, пішов ти… Всі ви… начальнички, такі.
Ця історія пізніше мала продовження. Перший секретар мав робити доповідь на жовтневі свята. Комусь її доручили писати, а той — нижче, ще нижче. І нарешті спустили редактору громадсько-політичного журналу Борису Шустеру. Той був вельми зайнятий і передоручив Дроботу. Дробот довго відмовлявся, кректав, матюкався, але діватися було нікуди й він почав писати. Помічник першого секретаря підганяв (він і підправив дещо, а тоді, як це й робиться, на знак високої віддяки й заохочення їм дали запрошення до залу на урочистий вечір). Перший секретар відчитав доповідь, а тоді оголосили перерву, Борис і Федір вийшли в коридор через бічні двері, а перший секретар через кімнату президії, й зіткнулися ніс у ніс у коридорі. Перший секретар любив проявляти демократизм, він привітався й, не знаючи, що ще сказати, запитав:
— Ну як вам моя доповідь? — Їх тісним кільцем оточили підлабузники.
Дробот обіперся об ковіньку й твердо сказав:
— Прекрасна доповідь. То я вам її написав. Ви ж самі не вмієте.
Борис летів усе нижче й нижче. Вже минув другий поверх, перший, ввігнався кудись у магму. Всі підлабузники бризнули вувсібіч, як горобці, а він стояв і не знав, що робити, куди подітись.
З тим і розійшлися.
Їхав у трамваї, гойдався вагон, гойдалися думки.
«Ні, жити по правді неможливо. Живеш по нав’язаних правилах, і так з дитинства. Скрізь тільки й мови про прогрес. Людина покорила природу… Кого вона покорила? Хіба саму себе. Вона все топче. Звичаї предків, потяг до свободи. Он учора бачив галявину конвалій, навернуту сміттям. Хтось викинув машину сміття. У нас все міряють кількістю металу на душу населення. А душу? Саму душу хтось виміряв, хтось думає, як її покращити?» Він кудись посувався, бачив це, розумів, як це небезпечно, й не міг зупинитись. А ще ж лихо, особливо молодій людині, що вона хоче реалізувати себе, як оце і я, вона з головою кидається у круговерть життя, у вир, а він каламутний, у ньому можна плисти тільки туди, куди вказують. Їй нічого не лишається, як прийняти оті проповідувані істини, без них нині нічого не доскочиш. Хіба сам не писав про досягнення народного господарства, про великі плани партії, за це й помітили, за це і взяли на цю посаду. Ніхто не хоче знайти якусь тиху заводь і дрімати там. Це для молодості антиприродно. Душа рветься й натикається на колючки. Хух, як це важко. І йдеш, куди тебе штовхають. «Наш паровоз, вперед лети». Приїхали, вигружайтесь. Далі колія розібрана. А чи розібрана?
Хрипить радіо, кричить телевізор, галасують на вулицях кияни, витанцьовують, радіють, на Хрещатику мітинг — в космос злітала перша людина — радянський громадянин Юрій Гагарін. А в грудях у Бориса туск: тепер тиск посилиться, тепер ще менше можна буде надрукувати правди: «Ми он попереду всіх, а ви про якісь невикопані буряки в колгоспі…» Він почувався роздвоєним: і справді радісно, що звершилася велика людська мрія, хіба про це не думав, і воднораз знав, чим це обернеться для спроб сказати якусь правду, для всієї преси. Було досадно, й на себе теж.
Забігла Ліля, співкурсниця Діни, киянка. Манірна, макіяж у два пальці, туші на віях по кілограму. Вертихвістка, їй здається, що всі чоловіки пасуть її очима. Ще на другому курсі вийшла заміж за студента, який швидко зробив кар’єру: «Я на него сразу положила глаз, этот пробйотца».
— Ну як ти тут?
— А нічого. Сад під вікном. Як твій?
— Нормально. Працює.
— Нормально — це що? Який він у постелі?
— Доводиться іноді відбиватися.
— Ой, якби мені такого. А мій… Якщо не розгойдаю, не зґвалтую, то спатиме всю ніч. Ніколи не думала, що є такі мужчини.
Діна усміхнулася, згадала, як у селі сусідський парубок привіз дружину киянку і його мати жалілася сусідці (а Діна підслухала):
— Ну, таку курву привіз, таку курву, не повіриш, гола-голісінька до нього в постіль лягає.
— Не може бути.
— От хрест і Бог. Я підгледіла. А він її любить.
— Ну, без цього можна й обійтись, — Діна. — Он Діоген казав, що любов’ю займаються тільки ті, кому нічого робити (вичитала з Борисової книги).