Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі]
Шрифт:
— Слушне питання, — відповів Бард. — Але ви не мертві, а ми не розбійники. До того ж, окрім прав, є ще й милосердя, яке багатій може відчути до злидарів, котрі по-дружньому поставилися до нього, коли він бідував. І все ж інші мої закиди лишилися без відповіді.
— Повторюю, я не збираюся вступати в переговори з озброєними людьми під моєю брамою. І поготів – із воїнами Короля ельфів, котрих я згадую без особливої симпатії. Ця суперечка їх не стосується. А тепер забирайтеся геть, доки у ваш бік не полетіли стріли! І якщо захочете говорити зі мною знову – то спочатку відішліть ель-фійське військо до лісу, де йому й місце, а тоді повертайтесь
— Король ельфів – мій друг, він допоміг озерним людям у скруті, зробивши це винятково з приязні, безкорисливо, — відказав Бард.
— Ми дамо тобі час розкаятись у твоїх словах. Схаменися до нашого повернення!
І він відійшов од брами й повів загін назад до табору.
Не минуло й кількох годин, як прапороносці повернулися. Наперед виступили сурмачі і просурмили короткий сигнал.
— В ім’я Есґарота й Лісу, — прокричав один сурмач, — ми звертаємося до сина Траїна – Торіна Дубощита, який іменує себе Королем під Горою, і прохаємо його добре обміркувати наші вимоги – інакше ми вважатимемо його нашим ворогом. Щонайменше він має передати дванадцяту частку скарбів Бардові, як убивці дракона та спадкоємцеві Ґіріона. З цієї частки Бард, із його ласки, зробить пожертву на допомогу Есґароту, але якщо Торін хоче сподіватися на дружбу та шану сусідів, як здавна було заведено серед його предків, — тоді нехай також уділить дещо зі свого статку для підтримки озерних людей.
Почувши це, Торін схопив роговий лук і пустив стрілу в герольда. Стріла ввігналась у його щит і забриніла.
— Коли така твоя відповідь, — крикнув герольд, — то я оголошую облогу Гори. Ви не покинете її доти, доки самі не покличете нас для перемир’я та перемовин. Ми не піднімемо на вас зброї – просто залишимо вас наодинці з вашим золотом. Можете їсти його, якщо забажаєте!
З цими словами посланці швидко подалися геть, залишивши ґномів обмірковувати їхнє становище. Торін був такий похмурий, що ніхто, навіть у великій потребі, не наважився чіплятися до нього, — більшість щиро поділяла його думку (за винятком хіба що старого товстуна Бомбура, Філі та Кілі). Більбо, звісно, не схвалював такого повороту подій. Гобіт уже був ситий Горою по горло, а опинитися в облозі йому й поготів не смакувало.
«Усе тут, у Горі, просмерділося драконом, — бурчав він собі під ніс, — і мене від цього нудить. А запиханці вже просто стають мені поперек горла».
РОЗДІЛ XVI
НІЧНИЙ ЗЛОДІЙ
Дні тепер потяглися повільно та нудно. Ґноми здебільшого гаяли час, розкладаючи скарби по купках і даючи їм лад, а Торін нарешті завів мову про Дорог-камінь Траїна і ревно благав їх обнишпорити кожен закуток.
— Бо Дорог-камінь мого батька, — казав він, — вартий більше, ніж ціла золота ріка, а для мене він узагалі безцінний. З усіх скарбів саме цей самоцвіт я призначаю для себе і помщуся кожному, хто знайде його й залишить собі.
Більбо почув ці слова і перелякався, не уявляючи, що трапиться, якщо самоцвіт знайдуть – в обшарпаному клунку з різним старим мотлохом, який слугував йому за подушку. Та він усе одно не сказав нічого, бо, в міру того як цілоденна нудьга ставала дедалі нестерпнішою, в його маленькій голівці виник зародок плану.
Так протривало ще певний час, аж поки круки принесли вістки, що Даїн із більш ніж п’ятьмастами ґномів поспішає з Залізного Кряжа і через два дні підійде до Долу з північного сходу.
— Але їм не вдасться досягти Гори непоміченими, — прокаркав Роак, — і боюся, щоб у долині не спалахнула битва. Це не вийде на добре. Хоча народ вони затятий, але навряд чи подолають рать, яка вас облягла, — а навіть як і подолають, чого ви доможетесь? Услід за ними поспішають зима та сніг. Як ви прогодуєтеся без приязні й сприяння сусідів? Імовірно, скарб принесе вам смерть, хоча дракона вже й немає!
Але Торіна це не переконало.
— Зима та сніг так само дошкулятимуть і ельфам, і людям, — заперечив він, — і вони теж можуть не витримати постою в такій глушині. З моїми друзями під боком і з зимою увіччю вони, можливо, стануть поступливішими в перемовинах.
Тієї ночі Більбо наважився. Ніч була безмісячна, небо – чорне. Щойно запала цілковита темрява, він відійшов у куток бічної кімнати, що прилягала до брами, і витягнув зі свого клунка мотузку та Дорог-камінь, загорнутий у ганчірку. Потім видерся на вершечок муру. Там був лише Бомбур, бо саме надійшла його черга вартувати, а ґноми завжди виставляли тільки одного дозорця.
— Страшенно холодно! — озвався Бомбур. — Хотів би я погрітися біля вогнища, як вони там, у таборі.
— А всередині досить тепло, — відказав Більбо.
— Ще б пак, але мені тут стояти аж до опівночі, — пробурчав товстун. — Справи зовсім кепські. Не те щоб я ризикнув не погодитися з Торіном – хай його борода дедалі довшає, — однак він завжди був непоступливим ґномом.
— Але не таким непоступливим, як мої ноги, — підхопив Більбо. — І кроку не можу ступити – так підтоптався на сходах і по кам’яних коридорах. Дорого б я дав за те, щоб походити по травичці!
— А я дорого дав би за ковток чогось міцненького та за м’яку постіль після добрячої вечері!
— Ну, цього я тобі не обіцяю, доки триває облога. Але я вже давненько не стояв на чатах і охоче почергую замість тебе, якщо ти не проти. Цієї ночі мені щось не спиться.
— Ти добрий товариш, Більбо Торбине, і я радо приймаю твою пропозицію. Якщо помітиш щось варте уваги, розбуди мене першим, не забудь! Я ляжу в бічній кімнаті ліворуч, недалеко звідси.
— Йди-йди! — заспокоїв його Більбо. — Я розбуджу тебе опівночі, й ти зможеш підняти наступного дозорця.
Щойно Бомбур пішов, Більбо надів свій перстень, міцно закріпив один кінець мотузки, спустився по ній з муру – і тільки його й бачили. Він мав десь зо п’ять годин. Бомбур спатиме (він може спати будь-коли, а після пригоди в лісі ґном постійно мріяв додивитися ті прекрасні сни, які йому там снились), а всі інші клопочуться біля Торіна. Малоймовірно, щоб хтось, навіть Філі чи Кілі, вийшов на мур, не дочекавшись своєї черги.
Було дуже темно. Більбо звернув із новопрокладеної стежки і почав навмання спускатися до підніжжя водоспаду. Далі рушив берегом і нарешті дійшов до вигину річки, де йому треба було дістатися на той бік, якщо він хотів вийти до табору. Річка тут була мілка, але доволі широка, і перебрести її в темряві коштувало маленькому гобітові неабияких зусиль. Він був уже майже на протилежному березі, аж тут оступився на круглому камені та з шумом шубовснув у холодну воду. Ледве він видряпався на сушу, тремтячи й відпльовуючись, як на шум із мороку виринули ельфи з яскравими ліхтарями в руках.