Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі]
Шрифт:
— На все своя пора! — зупинив його Ґандальф. — Якщо не помиляюсь, уже близько до кінця. Тобі буде несолодко, але тримайся! Ти ще можеш дешево відбутися. Назрівають такі події, про які навіть круки ще не чули. Добраніч!
Спантеличений, але окрилений, Більбо поспішив далі. Ескорт довів його до безпечного броду, і гобіт дістався до протилежного берега сухим, а потому попрощався з ельфами й обережно подерся назад до брами. На нього почала насуватися страшенна втома, і все ж він іще до опівночі встиг вилізти на мур, підтягнувшись на мотузці, — вона все ще висіла там, де він її лишив. Відв’язавши і сховавши мотузку,
Опівночі він розбудив Бомбура, а тоді сам скрутився в куточку калачиком, не слухаючи подяк старого ґнома (бо розумів, що ледве чи їх заслужив). І невдовзі гобіт міцно заснув, забувши до ранку про всі гризоти. Між іншим, йому снилась яєчня з копченою свинячою грудинкою.
РОЗДІЛ XVII
ГРЯНУЛА ГРОЗА
Наступного дня рано-вранці в таборі засурмили сурми. Невдовзі ґноми помітили, що вузькою стежкою біжить посланець. Він зупинився віддалік і, привітавши їх, спитав, чи погодиться зараз Торін вислухати нових послів, — бо надійшли свіжі новини і становище змінилося.
— Це завдяки Даїнові! — висловив здогад Торін. — Вони розвідали, що він на підході. Гадаю, це налаштує їх на інший лад!
І він гукнув посланцеві:
— Хай приходить небагато і без зброї – тоді я вислухаю їх!
Десь опівдні вдалині замайоріли прапори Лісу й Озера. Наближалося двадцятеро. На початку стежки вони поклали на землю мечі та списи й підійшли до брами. Ґноми з подивом побачили серед них Барда та Короля ельфів, а перед ними йшов якийсь старий у плащі й каптурі, несучи в руках дерев’яну скриньку, окуту залізом.
— Вітаю тебе, Торіне! — гукнув Бард. — Ти не передумав?
— Моє рішення не міняється лише через те, що кілька разів зійшло й сіло сонце, — відповів Торін. — Ти прийшов, аби ставити мені даремні питання? Ельфійське військо не відіслано, як я звелів! Доки воно тут, ти марно торгуватимешся зі мною.
— Отже, не існує нічого такого, заради чого ти поступився б частиною твого золота?
— Нічого, що міг би запропонувати мені ти або твої приятелі.
— А що скажеш про Дорог-камінь Траїна? — спитав Бард, і тієї ж миті старий відчинив скриньку й підняв самоцвіт високо над головою.
З його долоні вдарило яскраве сяйво, сліпучо-біле у світлі ранку.
Торін занімів од подиву та збентеження. Тривалий час ніхто не промовив ані слова.
Нарешті Торін порушив мовчанку, і його голос був налитий гнівом.
— Цей камінь належав моєму батькові, а зараз належить мені, — карбував він слова. — Чого це я маю викуповувати свою власність?
Але цікавість узяла гору, й він додав:
— Але як вам до рук потрапив спадковий клейнод мого роду – якщо годиться ставити такі питання злодіям?
— Ми не злодії, — заперечив Бард. — Ми віддамо тобі твою власність в обмін на свою.
— Як він до вас потрапив? — закричав Торін, скаженіючи від люті.
— Це я віддав його їм! — пропищав, визираючи з-над муру, на смерть переляканий Більбо.
— Ти?! Ти?! — зарепетував Торін, повертаючись до нього і згрібаючи його
— Присягаюся бородою Даріна! Трапився б мені зараз Ґандальф! Хай буде він проклятий за те, що відкопав тебе! Хай йому борода відсохне! А щодо тебе – я жбурну тебе на скелі! — прокричав він і підняв Більбо в повітря.
— Зупинися! Твоє бажання здійснилося! — пролунав чийсь голос.
Старий зі скринькою скинув каптур і плащ.
— Ґандальф тут! І, здається, саме вчасно. Тобі не подобається мій Зломщик – нехай, але, будь ласка, не каліч його. Опусти його і послухай спершу, що він скаже!
— По-моєму, ви всі змовилися! — буркнув Торін і знехотя поставив Більбо на вершечок муру. — Ніколи більше не матиму справ із чарівниками та їхніми приятелями. Ну, то що скажеш, щурячий ти виплодку?
— Лишенько! Ой, лишенько мені! — пробелькотів Більбо. — Розумію, все це дуже неприємно. Може, ви пам’ятаєте, як казали, що я сам зможу вибрати свою чотирнадцяту частку? Можливо, я сприйняв ваші слова надто буквально – мені розповідали, що ґноми часом чемніші на словах, аніж на ділі. Та все одно був час, коли ви, здається, думали, що я приніс вам якусь користь. «Щурячий виплодку» – он воно як! Оце й усі «послуги», які ви мені обіцяли, Торіне, від свого імені та від імені вашої рідні? Вважайте, що я добровільно відступаюся від своєї частки, та й покінчімо з цим раз і назавжди!
— І вважатиму! — похмуро процідив Торін. — От і забирайся геть – і більше ніколи не потрапляй мені на очі!
Тоді ґном повернувся і гукнув через мур:
— Мене зраджено! Розрахунок був правильний: я не встою, щоб не викупити Дорог-камінь, мій родовий клейнод. За нього я дам одну чотирнадцяту частку скарбів сріблом і золотом, тільки не самоцвітами, — але це має вважатися часткою, обіцяною оцьому-о зрадникові: з такою винагородою він нас і покине, а ви можете ділити її, як вам завгодно. Не сумніваюсь, він дістане якусь мізерію. Забирайте його, якщо хочете, щоб він залишився живий, — я не маю до нього ні крихти приязні.
— Забирайся до своїх приятелів! — буркнув він до Більбо. — А то я скину тебе вниз.
— А як щодо золота і срібла? — пропищав Більбо.
— Відішлемо слідом за тобою, коли приготуємо, — вибухнув Торін. — Лізь униз!
— Доки не буде викупу, камінь залишиться в нас! — гукнув Бард.
— Як на Короля під Горою ти поводишся не надто шляхетно, — докинув Ґандальф. — Але все ще може змінитись.
— Атож! — огризнувся Торін.
І такою сильною була мана, яку наслали на нього скарби, що він уже міркував, чи не можна було б за допомогою Даїна перехопити Дорог-камінь і не сплатити викупу.
А Більбо переліз через мур і подався геть ні з чим (і це за всі його труди!), якщо не рахувати обладунків, якими його обдарував Торін.
Не одному ґномові стало у глибині душі соромно і шкода, що він іде від них отак.
— До побачення! — гукнув їм Більбо. — Може, ми колись зустрінемось як друзі.
— Геть! — гаркнув Торін. — На тобі кольчуга, виготовлена руками моїх одноплемінників, — хоч вона й занадто гарна для тебе. Стрілою її не пробити, але якщо ти не поквапишся, я прострілю твої миршаві ноги. Тож піддай ходу!