Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі]
Шрифт:
Але ті люди, котрі могли тримати в руках зброю, а також майже вся рать Короля ельфів, зібрались у похід на північ – до Гори. І на одинадцятий день після зруйнування міста перші лави їхнього війська проминули кам’яну браму за озером і ступили на спустошені драконом землі.
РОЗДІЛ XV
ХМАРИ
А зараз повернімося до Більбо та ґномів. Цілу ніч вони вартували по черзі, потому настав ранок – а вони не почули й не побачили нічого загрозливого. Тільки птаство все збиралося і збиралося. Пташині зграї летіли з півдня, а ворони, які жили довкола Гори, кружляли над нею і без угаву кричали.
— Трапилося щось дивне, — промовив Торін. — Час осінніх перельотів уже минув, це все тутешні пташки – шпаки, зяблики, а ген удалині ширяє багато стерв’ятників, ніби десь точиться битва!
Раптом Більбо простягнув руку.
— Погляньте, старий дрізд повернувся! — закричав він. — Напевно, він утік, коли Смоґ розтрощив наш схил, але равлики навряд чи врятувалися…
То і справді був старий дрізд – і, коли Більбо показав на нього пальцем, він підлетів до них і вмостився на камені. Потім стріпнув крилами і заспівав, відтак схилив голівку набік, ніби прислухаючись, — і знову заспівав, і знову прислухався.
— Гадаю, він намагається щось нам сказати, — зауважив Балін, — але мені важко розібрати мову дроздів – вона дуже швидка та складна. А ти, Торбине, щось розумієш?
— Не зовсім, — відповів Більбо (власне, він узагалі нічого не розумів), — але наш старий приятель, здається, дуже збуджений.
— Ну чому він не крук! — пошкодував Балін.
— Я думав, вони тобі не до вподоби! Здається, ти дуже сполошився через них, коли ми проходили тут раніше.
— Та то ж були ворони! До того ж паскудні нечеми, підозрілі на вигляд. Чув би ти ті мерзенні прізвиська, які вони викрикували нам услід! А от круки не такі. Колись вони жили з племенем Трора у великій дружбі – приносили нам таємні відомості, а ми винагороджували їх різними блискучими штукенціями, які вони залюбки ховали у гніздах. Вони живуть дуже довго, мають добру пам’ять і передають свою мудрість пташенятам. Замолоду я знав багатьох скельних круків. Оцей-от бескет зветься Кручим, бо тут, над вартівнею, жила знаменита пара мудрих круків – старий Карк і його кручиха. Але не думаю, що хтось із тієї стародавньої породи живий і нині.
Щойно він закінчив, як старий дрізд голосно скрикнув і миттю полетів геть.
— Ми його не розуміємо, але я певен, що цей старий птах розуміє нас, — промовив Балін. — Будьте уважні – ось побачите, зараз щось трапиться!
Невдовзі вони почули тріпотіння крил – повернувся дрізд, а з ним прилетів великий старезний крук. Він був напівсліпий, із полисілою головою і ледве летів. Крук незграбно приземлився перед ґномами, повільно махаючи крилами, і підскочив до Торіна.
— О Торіне, сину Траїна, і ти, Баліне, сину Фундіна, — прокар-кав він (і Більбо теж розумів, що він каже, бо говорив він звичайною мовою, а не пташиною). — Я Роак, син Карка. Карк помер, але колись ви добре його знали. Минуло вже тричі по п’ятдесят літ і ще три роки, відколи я вилупився з яйця, але я не забув, що розповідав мені батько. Тепер я старійшина великих круків Гори. Нас небагато, але ми й досі пам’ятаємо колишнього Короля під Горою. Зараз більшості моїх підданців тут немає, бо з півдня надійшли важливі звістки – деякі радісні для вас, а деякі вам не надто сподобаються… Погляньте! З півдня, зі сходу і з заходу до Гори та Долу повертаються птахи, бо кинуто клич, що
— Помер! Помер? — закричали ґноми. — Помер! Тоді ми даремно боялися – скарб наш!
Вони посхоплювалися на ноги і застрибали на радощах.
— Так, помер, — підтвердив Роак. — Дрізд (хай ніколи не випаде його пір’я!) бачив Смоґа мертвим, а йому можна вірити. Він бачив, як дракон загинув у битві з людьми Есґарота – три ночі тому, коли сходив місяць.
Торінові далеко не відразу вдалося вгамувати ґномів і переконати їх вислухати крукові новини. Нарешті, закінчивши розповідь про битву, крук повів далі:
— То була радісна звістка, Торіне Дубощите. Можеш спокійно вертатися до своїх чертогів, усі скарби твої – на цю хвилину. Але сюди добираються не лише птахи. Вістка про загибель стража скарбів уже поширилася по всіх усюдах, а легенда про багатство Трора не забулася, переходячи довгі роки з вуст у вуста, — і багато хто не проти урвати частку здобичі. Військо ельфів уже в дорозі, а з ним – стерв’ятники, які очікують битви та кровопролиття. Люди над озером подейкують, що винуватці їхніх лих – ґноми, — адже Смоґ зруйнував їхнє місто і вони втратили дах над головою, та й багато з них загинуло. Вони теж збираються відшкодувати свої збитки коштом ваших скарбів – байдуже, живі ви чи мертві.
Хай ваша мудрість підкаже вам, який шлях обрати, але тринадцятеро ґномів – це тільки жалюгідні рештки великого племені Даріна, яке колись мешкало тут, а тепер розсіялося по світу. Прислухайтеся до моєї поради, не довіряйте Правителеві озерних людей – більшої довіри вартий той, хто застрелив дракона. Його ім’я Бард, він із Долу, з роду Ґіріона; чоловік він суворий, але щирий. Нам би хотілось, аби після непевних часів поміж ґномами, людьми й ельфами знову запанував мир, — але це може коштувати вам сили-силенної золота. Я скінчив.
Дослухавши, Торін вибухнув гнівом:
— Красно дякуємо, Роаку, сину Карка! Ми не забудемо тебе і твоє плем’я. Але доки ми живі, жодним злодіям чи розбійникам не відібрати в нас нашого золота. Якщо ти й надалі хочеш тішитися нашою вдячністю, принось нам новини про всіх, хто наближатиметься до Гори. Також я просив би, якщо серед вас є молодь із сильними крильми, щоб ти послав гінців до наших родичів у північні гори, на захід і на схід звідси, — нехай розкажуть їм про наше становище. А насамперед варто сповістити мого кузена Даїна із Залізного Кряжа, бо в нього багато добре озброєних воїнів і мешкає він найближче. Передай йому, хай поспішить!
— Не знаю, добре це рішення чи погане, — прокаркав Роак, — але я зроблю все, що зможу.
І він важко полетів геть.
— А тепер назад, до Гори! — крикнув Торін. — У нас обмаль часу.
— І харчового запасу! — підхопив Більбо, як завжди практичний, коли йшлося про їжу.
Хай там що, а він гадав, що із загибеллю дракона їхня пригода, власне кажучи, добігла кінця (і дуже помилявся), й волів би віддати чи не всю свою винагороду, аби лише мирно вийти з гри.
— Назад до Гори! — повторили ґноми хором, ніби й не почувши гобіта, — тож Більбо довелося почимчикувати за ними.
Як вам уже відомо з останніх подій, ґноми ще мали в запасі кілька днів. Вони ще раз обстежили печери і переконалися, що ввійти в Гору можна лише через Головну Браму – всі інші входи (звісно, крім маленьких потайних дверей) Смоґ давно зруйнував і завалив камінням, так що від них і сліду не лишилося. Тож тепер вони у поті чола заходились укріплювати головний вхід і прокладати нову стежку до нього. У Горі вони знайшли вдосталь інструментів стародавніх рудокопів, каменярів і будівельників, — а ґноми й досі були неабиякими майстрами гірничої справи.