Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі]

Толкин Джон Рональд Руэл

— Ми знали, що йдемо на відчайдушний ризик, — сказав Торін, — і зараз знаємо це. І мені все ще здається, що, коли ми здобудемо скарб, то матимемо вдосталь часу, щоб вирішити, що з ним робити. Стосовно вашої частки, пане Торбине, запевняю: ми вам безмірно вдячні й ви відкладете собі одну чотирнадцяту, як тільки буде що ділити. Я поділяю ваше занепокоєння щодо транспортних засобів і погоджуюся, що труднощі справді великі – ці краї не стали з плином часу менш дикими, радше навпаки, — але ми зробимо для вас усе можливе й візьмемо на себе частину витрат на перевезення, коли настане слушна пора. Хочете вірте – хочете ні!

Тоді

розмова перекинулася на сам скарб і на окремі предмети з нього, які пам’ятали Торін і Балін. їм було цікаво, чи справді вони й досі лежать у підземеллі неушкоджені: списи, виготовлені для армій великого короля Тонкоруба (вже давно померлого), кожен із тричі гартованим вістрям і ратищем, майстерно оздобленим золотом, — але їх так ніколи й не передали королеві та не одержали за них платні; щити, змайстровані для давно померлих воїнів; велика золота чаша Трора, з двома ручками та викарбуваними і вирізьбленими на ній пташками та квітами, де пташині очі й пелюстки квітів – із самоцвітів; кольчуги, позолочені, посріблені та непробивні; кольє Ґірі-она, Володаря Долу, з п’ятьох сотень трав’янисто-зелених смарагдів, яке він віддав ґномам на сплату за кольчугу, виготовлену ними для його старшого сина, рівної якій не бачив світ, бо вона була з чистого срібла й утричі міцніша за крицю. Але найпрекраснішим з усього був великий діамант, який ґноми знайшли в надрах Гори, — Серце Гори, Дорог-камінь Траїна.

— Дорог-камінь! Дорог-камінь! — бурмотів Торін у темряві, поклавши в напівдрімоті підборіддя на коліна. — Він був ніби куля з тисячею граней, сяяв, ніби срібло при світлі вогнища, ніби вода на сонці, ніби сніг під зорями, ніби дощ місячної ночі!

Проте жага скарбів, наслана чарами, вже відпустила Більбо. Він майже не прислухався до їхньої розмови. Гобіт сидів найближче до дверей, нашорошивши одне вухо на випадок якогось шуму ззовні, а другим намагаючись вловити крізь бурмотіння ґномів найтихіші відлуння та порухи у глибині тунелю.

Пітьма все густішала, і йому ставало дедалі неспокійніше.

— Зачиніть двері! — почав він благати ґномів. — Страх перед драконом вивертає мені нутрощі! Ця тиша лякає мене більше, ніж учорашнє ревище. Зачиніть двері, поки ще не пізно!

Щось у його голосі зачепило ґномів за живе. Торін поволі струсив із себе сон, підвівся і вибив ногою камінь, який підпирав двері. Тоді ґноми всі гуртом налягли на двері, й вони зачинилися з тріском і брязкотом. Замкова шпарина з внутрішнього боку безслідно зникла. Вони були заперті в Горі!

І саме вчасно. Не встигли вони й трохи відійти вглиб тунелю, як схил Гори здригнувся від потужного удару, ніби то загрюкали тарани з вікових дубів, розгойдувані велетами. Скеля загула, стіни затріщали, й зі склепіння їм на голови посипалося каміння. Не хочу навіть думати про те, що б трапилося, якби двері й досі були відчинені. Ґноми та Більбо кинулися тунелем навтьоки, раді, що живі, а ззовні, з-за їхніх спин, долинав рев та грім Смоґової люті. Дракон потрощив скелі на друзки, ударами свого величезного хвоста зруйнував кам’яну стіну – і їхня маленька наскельна тераска, і обпалена трава, і камінь, на якому сидів дрізд, і всіяні равликами стіни, і вузький карниз, і все-все зникло в мішанині уламків, а лавина колотого каміння покотилася зі скелі в тіснину.

Смоґ, виявляється, тишком-нишком покинув своє лігво, безшумно знявся в нічне повітря і важко та повільно, ніби почварна ворона, полетів за вітром довкіл Гори, сподіваючись захопити зненацька кого-небудь на західних схилах і розшукати вхід до тунелю, яким скористався злодій. Коли ж Смоґ нікого не помітив і нічого не знайшов, навіть там, де, за його здогадами, конче мав би бути вхід, – то й вибухнув гнівом.

Коли він таким ось чином дав волю своїй люті, йому стало легше й він вирішив, що з цього боку його вже не потурбують. Тим часом у нього виник дальший план помсти.

— Вершник-на-діжці! — пирхнув він. — Твої ніжки придибали від ріки – і, поза сумнівом, рікою ти й прибув. Мені незнайомий твій запах, але якщо ти й не з озерних людей, то все одно не обійшлося без їхньої допомоги. Вони ще мене пізнають і згадають, хто справжній Король під Горою!

Він шугнув у небо, весь у вогні, й полетів на південь, у бік Бистриці.

РОЗДІЛ XIII

ДОКИ ГОСПОДАРЯ НЕ БУЛО ВДОМА

Тим часом ґноми сиділи в темряві, звідусіль оточені цілковитою тишею. Вони мало їли та мало розмовляли. Ніхто з них не міг визначити, скільки вони вже так сидять, і не наважувався поворухнутись, бо й найменший шепіт шелестливо відлунював у тунелі. Коли вони засинали, то прокидались у тій самій непорушній тиші й темряві. Врешті-решт, після, як їм здавалося, не одного дня чекання, коли ґноми вже почали задихатись і чманіти від нестачі повітря, — терпець їм урвався. Вони зраділи б навіть звукам, які свідчили б про повернення дракона. У тиші їм увижалося, що він замислює якісь пекельні підступи, але ж не можна було сидіти там вічно.

І тут озвався Торін:

— Спробуймо відчинити двері! Я помру, якщо зараз же не відчую на обличчі подув вітру. Нехай краще Смоґ знищить мене на вільному повітрі, ніж я задихнуся тут!

Тож декілька ґномів підвелись і навпомацки рушили туди, де мали бути двері. Але вони виявили, що верхній кінець тунелю розтрощений і завалений уламками скель. Двері вже не зміг би відчинити ні ключ, ні чари, яким вони раніше корилися.

— Ми в пастці! — застогнали ґноми. — Це кінець. Ми тут загинемо.

Але чомусь саме тоді, коли їх охопив найбільший розпач, Більбо відчув на серці якусь дивну полегшу, ніби з-під його камізельки зник великий тягар.

— Ходімо, ходімо! — заговорив він. — «Доки є життя, є й надія!» – любив казати мій тато, і «до смерті три чисниці». Я ще раз спущуся тунелем униз. Уже двічі я долав цю путь, коли знав, що на тому кінці на мене жде дракон, тож ризикну й утретє, коли не маю такої певності. Як не крути, а єдиний шлях до виходу веде вниз. І гадаю, що цього разу вам краще піти зі мною.