Гобіт, або Туди і Звідти

Толкин Джон Рональд Руэл

У залі на той час було вже зовсім темно. Беорн плеснув у долоні — й досередини риссю забігли чотири чудові білі поні та кілька великих сірих хортів із видовженими тулубами. Беорн сказав їм щось химерною мовою, звуки якої були подібні до тих, що їх видають тварини. Звірі вийшли і невдовзі повернулися, несучи в зубах смолоскипи, потім засвітили їх від вогню і застромили в ріжки, низько поначе-плювані на стовпах довкола вогнища. Хорти вміли, коли забажають, ходити на задніх лапах і носити речі в передніх. Вони швиденько ви-тягли на середину зали дошки й ослінчики, притулені до бічних стін, поробили з них столи і встановили їх біля вогню.

І тут почулося «бе-е,

бе-е, бе-е!» — і до зали ввійшло кілька білосніжних овець, яких вів великий чорний, як вугілля, баран. Одна вівця тримала в роті білу скатертину з вишитими по краях фігурами тварин, інші несли на широких спинах таці з дерев’яними кухлями і тарелями, ножами та дерев’яними ложками — а хорти швиденько порозкладали все це на столах. Ці столи були дуже низькі — досить низькі, щоб за ними було зручно сидіти навіть Більбо. Крім того, один поні підсунув Ґандальфові й Торіну дві низенькі лави з широкими плетеними з очерету сидіннями та короткими товстими ніжками, а до дальнього кінця столу — Беорнів великий чорний стілець, теж низький і з таким самим плетеним сидінням (Беорн сів на нього, далеко витягнувши під столом свої дебелі ноги). Інших стільців і лав у його будинку не було, а ці було зроблено низькими (як і столи), ймовірно, для зручності чудесних тварин, які тут прислуговували. Як же повсідалася решта? Про них не забули. Інші поні ввійшли, котячи перед собою дерев’яні кругляки, схожі на барабани, гладенькі й відполіровані та доволі низькі навіть для Більбо, — тож незабаром усі гості розсілися за Беорновим столом. Його зала вже багато років не бачила такого великого зібрання.

І тут їх почастували такою вечерею (чи то обідом), якої вони не куштували, відколи покинули Останній Прихисток на заході й попрощалися з Ельрондом. У залі мерехтіло світло смолоскипів і полум’я вогнища, а на столі горіли дві високі червоні воскові свічі. Весь час, поки вони їли, Беорн розповідав глибоким розкотистим голосом історії про дикі краї по цей бік гір, а особливо про дрімучий і повний небезпек ліс, що тягнувся далеко на північ і південь, на цілий день шляху верхи, заступаючи їм путь на Схід, — про жаский Морок-ліс.

Ґноми слухали і трясли бородами, бо знали, що дуже скоро їм доведеться з ризиком для життя переходити через той ліс і що після гір то буде найбільша небезпека, яку вони мають здолати, щоб досягти твердині дракона. Коли вечеря закінчилася, вони теж почали оповідати історії, але Беорна помітно хилило на сон і він слухав неуважно. Вони говорили переважно про золото, срібло та самоцвіти і про ковальське ремесло, а Беорн не цікавився такими речами: в його залі не було виробів із золота і срібла та взагалі нічого металевого, за винятком кількох ножів.

Вони довго сиділи за столом, попиваючи з кухлів медовий напій. Надворі вже була глупа ніч. У вогнище посеред зали підкинули дров, смолоскипи загасили, а вони все сиділи при світлі миготливих язиків полум’я, і позаду них, немов дерева в лісі, височіли стовпи, оповиті вгорі сутінню. Чи було то чаклунство, чи ні, але Більбо здалося, що він чує, як у кроквах вітер ворушить гілля і пугукають сови. Невдовзі він закуняв і голоси почали ніби віддалятись — аж раптом здригнувся і прокинувся.

Великі двері рипіли та грюкали. Беорн кудись пішов. Ґноми, схрестивши ноги, повсідалися на підлозі круг вогню і затягай пісню. Деякі куплети були дуже подібні до наведених тут, але їх було набагато більше і спів ґномів линув довго-довго:

Під вітром верес виліг весь, а в лісі лист — анішелесь: смерк затіня його й за дня і гаддя там кишить якесь. З холодних вітер збіг вершин — бурхливий, мов прибою плин. Гнув його рев гілля дерев, і звіяв листя в лісі він. Дме вітер з Заходу на Схід — стихає в лісі все услід, та він навскіс свій свист розніс пронизливий серед боліт. Вгинались трави й очерет з сичанням — линув він вперед по брижах плес аж до небес, де рваних хмар шалений лет. Самотню Гору стрімголов минув він — і драконів схов: там валунів ланцюг чорнів і дим клубами звідти йшов. Лишив він землю і ширя, де ночі безміри-моря. Вже молодик з небес утік і за зорею мчить зоря.

Більбо знову почав куняти, коли раптом підвівся Ґандальф.

— Нам уже час спати, — сказав він, — нам, але, мені здається, не Беорнові. У цій залі ми можемо спокійно відпочивати — тут ми в безпеці, але попереджаю вас усіх — не забувайте, що сказав Беорн перед тим, як залишив нас: вам не слід виходити з дому на свій страх і ризик, доки не зійде сонце.

Більбо помітив, що трохи осторонь уже приготовано постелі — ніби на якомусь настилі між стовпами та стіною. Для нього було постелено маленький солом’яний матрацик і вовняні ковдри. Він дуже радо загорнувся в них, хоч і було літо. Вогонь догоряв, і Більбо поринув у сон. Але серед ночі він прокинувся: у вогнищі залишалося тільки кілька жарин; ґноми та Ґандальф, судячи з їхнього дихання, спали; високий місяць зазирав крізь отвір у покрівлі й кидав на підлогу латку білого сяйва.

Знадвору долинало гарчання та шум, ніби якийсь великий звір добувався до дверей. Більбо ламав голову, що ж то за звір — чи не Беорн бува під дією чарів і чи не увірветься він до будинку в образі ведмедя, щоб пороздирати їх. Нарешті Більбо з головою пірнув під ковдри і, незважаючи на всі страхи, знову заснув.

Коли він прокинувся, сонце було вже високо. Один із ґномів перечепився через нього в темному кутку, де він лежав, скотився з настилу і гепнувся на підлогу. То був Бофур — і, доки Більбо продирав очі, він не переставав обурюватися.

— Вставай, лежню, — бурчав він, — а то не залишать тобі сніданку!

Більбо аж підскочив.

— Сніданок! — скрикнув він. — Де сніданок?

— Переважно в наших шлунках, — відповідали інші ґноми, котрі сновигали по залі, — а те, що лишилось, — ондечки на веранді. Ми тільки те й робили, що виглядали Беорна від самого світанку, але ніде й сліду його немає, хоча ми відразу виявили накритий до сніданку стіл.

— А де Ґандальф? — спитав мимохідь Більбо, щодуху метнувшись на пошуки чогось їстівного.

— А-а! Десь надворі, — відповіли йому.

Але цілісінький день, аж до самого вечора, він не бачив і сліду чарівника. Лише перед заходом сонця Ґандальф увійшов до зали, де гобіт і ґноми саме вечеряли, а чудесні Беорнові тварини прислуговували їм, як і цілий день. Самого Беорна не було ні видно, ні чутно від учорашнього вечора, і ніхто не знав, що й думати.

— Де наш господар і де ви самі були цілісінький день?

— Усі питання по черзі — й усі після вечері! Я не мав у роті ні ріски від самого сніданку.