Гобіт, або Туди і Звідти
Шрифт:
— Здоровенькі були! — сторопів Беорн. — Та й моторні ж ви — і де ви тільки ховалися? Чи не в чарівника у скриньці? Ходіть сюди, мої стрибунці-молодці!
— Норі, до ваших послуг, Орі, до... — почали вони, але Беорн їх перервав:
— Дякую! Коли мені буде їмріпна ваша допомога, я попрошу. Сідайте і дайте мені послухати продовження цієї історії, а то вже настане час вечеряти, поки вона дійде до кінця.
— Щойно ми заснули, — вів далі Гандальф, — як у глибині печери розчахнулася тріщина, звідти вискочили ґобліни і захопили гобіта, ґномів,
— Табунець поні? Ви що — мандрівні циркачі? Чи везли силу-силенну всілякого добра? Чи ви завжди звете шістьох конячин табунцем?
— О, ні! Власне, поні було більше, ніж шість, бо й нас було більше, ніж шестеро, — а ось і ще двоє!
Саме тієї миті з’явилися Балін та Двалін і вклонилися так низько, що підмели бородами кам’яну підлогу. Здоровань спершу насупився, але вони просто зі шкіри пнулись у перебільшеній чемності, все киваючи і схиляючись, вклоняючись і махаючи каптурами біля колін, аж поки він перестав хмуритися й уривчасто розреготався: дуже вже вони були кумедні.
— Справжнісінька циркова трупа! — вигукнув він. — Та ще й прекумедна! Ходіть сюди, мої веселуни, — то як же звати вас? Зараз мені не потрібні ваші послуги — лише імена. Та сядьте вже і припиніть розгойдуватися!
— Балін і Двалін, — відповіли вони, не сміючи ображатись, і гепнулися просто на підлогу, з вигляду дещо ошелешені.
— А тепер розповідайте далі! — попросив Беорн чарівника.
— На чому я зупинився? А, так — лише мене й не схопили. Я вбив одного чи двох ґоблінів спалахом своєї патериці...
— Непогано! — буркнув Беорн. — Отже, й від чарівника може бути якась користь.
— ...і прослизнув у тріщину, перш ніж вона зімкнулася. Я дійшов слідом за всіма до головної зали, де було повно ґоблінів — Верховний Ґоблін і з ним тридцять-сорок озброєних вояків. Я сказав собі: «Навіть якби ґноми не були закуті в ланцюги — що може зробити дюжина супроти такого збіговиська?»
— Дюжина?! Це вперше я чую, щоб вісьмох називали дюжиною. Чи у вас є й інші стрибунці, котрі ще не повискакували зі своїх скриньок?
— Авжеж! Схоже, ще одна парочка зараз буде тут — гадаю, це Філі та Кілі, — відказав Ґандальф.
І ці двоє миттю з’явились їм на очі й заходились усміхатись і вклонятись.
— Та годі вже! — зупинив їх Беорн. — Сідайте і будьте тихо! Продовжуйте, Ґандальфе!
І Ґандальф став розповідати далі, поки не дійшов до сутички в темряві, виявлення нижньої брами та їхнього переляку, коли вони побачили, що пан Торбин загубився.
— Ми перерахували одне одного і виявили, що гобіта немає. Нас лишилося тільки чотирнадцятеро!
— Чотирнадцятеро?! Це вперше я чую, що десять відняти один буде чотирнадцять. Ви хотіли сказати «дев’ятеро» — або ж назвали мені ще не всі імена ваших приятелів.
— Ну звісно ж, ви ще не бачили Оїна та Ґлоїна. Ах, світку мій! — ось і вони. Сподіваюся, ви пробачите їм, що вони вас потурбували.
— Та хай уже заходять! Хутко! Ви двоє — ходіть-но сюди й сідайте! Але погляньте, Ґандальфе, навіть зараз ми маємо тільки вас, десятьох ґномів і гобіта, котрий був загубився. Виходить лише одинадцять (плюс один загублений), а не чотирнадцять, якщо тільки чарівники не рахують якось інакше, ніж інші. А тепер, будьте ласкаві, розповідайте далі.
Беорн намагався цього не показувати, але розповідь справді почала його дуже цікавити. Розумієте, колись давно він добре знав ту саму частину гір, яку описував Ґандальф. Він кивав і щось бурчав, коли слухав про гобітове повернення та про те, як вони скотилися по кам’яному осипу й потрапили серед лісів у вовче кільце.
Коли Ґандальф дійшов до того, як вони залізли на дерева, під якими чигали вовки, Беорн підхопився, закрокував узад-уперед і забурмотів:
— Хотів би я там опинитись! Я б улаштував їм дещо ліпше, ніж феєрверк!
— Отже, — вів далі Ґандальф, дуже радий бачити, що його розповідь залишає гарне враження, — я зробив усе, що міг. Вовки казились унизу, а ліс де-не-де охопило полум’я — і тут із гір спустилися ґобліни й викрили нас. Вони закричали від зловтіхи і заспівали глузливих пісень: «П’ятнадцять пташок на п’ятьох ялинах...»
— Сили небесні! — простогнав Беорн. — Не запевняйте, що ґобліни не вміють рахувати. Вміють! Дванадцять — це не чотирнадцять, і вони це знають.
— І я теж знаю. Там були ще Біфур і Бофур. Я не ризикнув представити їх раніше, але ось і вони.
Тієї ж миті ввійшли Біфур і Бофур.
— І я! — випалив Бомбур, відсапуючись за їхніми спинами.
Він був огрядний, та ще й сердився, що його лишили насамкінець. Він не схотів перечекати п’ять хвилин і рушив одразу за попередньою парою.
— Отепер вас п’ятнадцятеро, а позаяк ґобліни таки вміють рахувати — гадаю, це всі, хто сидів тоді на деревах. Тепер ви, напевно, зможете закінчити розповідь без жодних переривань.
І тепер пан Торбин побачив, який Ґандальф розумний. Насправді завдяки перериванням історія дедалі більше зацікавлювала Беорна, і це не дозволило йому відразу прогнати ґномів як підозрілих прошаків. Він уникав запрошувати до свого будинку гостей. У нього було дуже мало друзів, і жили вони далеко звідси, а до того ж він ніколи не запрошував до себе водночас більше, ніж двох із них. А тепер у нього на веранді сиділо п’ятнадцятеро незнайомців!
На той час, коли чарівник закінчив свою розповідь, повідавши насамкінець, як їх урятували орли і перенесли їх усіх на Візкамінь, — сонце вже зайшло за шпилі Імлистих Гір і тіні у Беорновому садку подовжилися.
— Дуже гарна історія! — промовив господар. — Кращої я вже давненько не чув. Якщо всі прошаки зможуть розповідати щось подібне, я буду до них ласкавішим. Може, ви й вигадали все від початку до кінця, — проте, звісно, все одно заслужили на вечерю. Нумо чогось поїмо!
— Так, будьте ласкаві! — гукнули всі хором. — Дуже вам дякуємо!